В зоряні світи - Бережний Василь
Від численних виступів, шпилів, схожих на руїни старовинних зам-ків, падали чорні тіні, і, може, від цього гірський пояс видавався ще більшим.
— А що ото — чи не шляхи часом? — запитала Ольга, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.
— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули! Зараз, товариші, почнемо нашу роботу.
Всі повернулись обличчями до командира експедиції. Іван Макарович продовжував:
— Ви, товаришу Мілько, огляньте моторну групу і всі механізми. Особливо перевірте кисневі прилади.
— Єсть!
— Ви, товаришу Загорський, негайно встановіть зв’язок із Землею.
— Єсть!
— А ти, Ольго, приготуй аптечку. На кожного з нас заведи картку — записуватимеш стан організму, як він реагуватиме на незвичну обстановку. Це дуже важливо. Все треба знати — температуру, пульс, кров’яний тиск, перевіряти зір, слух… Словом, як у хорошій поліклініці. Ясно?
— Ясно!
— Без мого дозволу з корабля не виходити. Я перевірю дію космічного проміння — воно згубне для ор-ганізму, а тут потоки його, цілі зливи, бо їх не затримує атмосфера. Виконуйте.
Кожен член екіпажу зайнявся дорученою справою. Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіну, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Ольга, розпаковуючи медикаменти, з тривогою поглядала на батька. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товсти-ми свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!
Загорський урочисто кидав у мікрофон:
— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підси-лені на Троянді, досягали старої планети трохи більше, як за півтори секунди. Вони пробивали верхні шари зе-мної атмосфери, несли на жадібні антени слова:
— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!
Із щоденника Ольги Плугар
"Батько звелів мені робити лікарські записи. А чому б не завести щоденника? Я ж зможу з ньому записувати все-все: і події, і настрій, і розмови на Місяці… Ах, як шкода, що я не захопила магнітофона! А втім, не біда: Місяць — царство німе, немає повітря — немає і звуків. Тут не запишеш на плівку тьохкання соловейка, бо навіть шуму вітру немає… Ось я бачила в ілюмінатор величезний камінь, а за ним цілий потік дрібніших зірвався з високої скелі (мабуть, сонце розжарило, ну й потріскались), не те що гуркоту — і грому не було, хоч би шарудіння! Беззвучно, зовсім беззвучно працює сонячна каменоломня. Я пишу, сидячи біля ілюмінатора. Мені добре видно батька. Обережно ступаючи, він пішов до краю оцього підвищення чи гори, де ми приземли-лись, вірніше сказати — примісячнились, бо ми ж на Місяці! Аж не віриться. Невже це не сон, а дійсність? А батько в скафандрі — ох і кумедний! О, нахилився, щось підняв і розглядає… Пішов далі, за кучугуру каміння. Хоч би вже не заходив далеко, все-таки небезпечно. Хтозна, що воно там таке…
Хлопці займаються своїм ділом, зрідка перекидаючись короткими фразами. Помітно, що й Микола, і Михайло намагаються приховати хвилювання і діяти так, ніби вони на Землі. Але очі, очі — швидкі, блискучі та ще нервові рухи виказують інше. Обличчя стомлені О, в мене теж. І легке головокружіння. Чого б воно? Треба взятися за свою аптеку, а то батько повернеться, а я ще нічого не зробила…
Продовжую писати. Всі відпочивають, зараз і я засну.
Тільки-но я "розгорнула" свою поліклініку, як повернувся батько. Скинув скафандр, і я аж злякалась, по-бачивши його змучене обличчя.
— Ну як, товариші? — спитав батько.
— Добре! — вигукнув Мілько. — Все гаразд.
— А слабість відчуваєте? — продовжував батько. Микола зітхнув:
— Трохи є… А чому воно?
— А що скаже медицина? — батько звернувся до мене. Він поклав скафандр і сів у крісло.
— Та що ж… — відповіла я, — переліт, незвичка…
— Ех ти, незвичка! — батько весело поплескав мене по плечу. — Знаєте, в чому причина, хлопці?
— А в чому? — спитав Микола.
— Та ми ж забули попоїсти!
Всі розсміялись. І справді — ми ж не їли майже добу. Хлопці вечеряли перед відльотом, вранці було не до сніданку… А я ж і не вечеряла!
Швидко поставили розкладного столика, дістали суху, заморожену провізію, підігріли на високочастотній сковорідці. Заїли, звичайно, шоколадом. Хлопці жартували — підносили склянки згущеного молока і про-голошували тости за процвітання супутника Землі.
Після обіду батько наказав спочити, і всі полягали на своїх зручних місцях. Зараз і я….
Сонце тут не заходить, а тільки спускається до горизонту і немов котиться по далеких гірських масивах. Яке сьогодні число? Треба спитати батька…"
Земляни
Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, доки зовсім не прокинувся, він здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?
Але світло відбивалося від кожного предмета, лилося від приладів, від усяких — великих і малих ніке-льованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відбивалося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різноманітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плу-гар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійсність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.
Він сів, поглянув на дочку, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, роз-кинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів об-межені, то хіба можна прогаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув Ольжине плече, і вона враз прокинулась.
— Вставай, — чомусь притишено сказав до неї батько, — буди хлопців.
Оля протерла кулаками очі. "Точнісінько, як дитина!" подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тимчасом схопилася на рівні ноги — опецькувата в своєму вовняному костюмі — та як гукне:
— Земляки! Підйом!
Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються — відпочилі, дужі.
— Еге, ми тут справді земляки! — засміявся Загорський. — Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.
— Де народилися — то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, — вставив Мілько.
— Е, ні, — заперечила Ольга. — Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас "земляни", так само як про жителів Марса — "марсіани"…
— Ну добре, земляки чи земляни, — втрутився Плугар, — відпочили?
— Так, Іване Макаровичу! — в один голос гукнули Мілько і Загорський.
— Ну, от і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьогодні мусимо скласти і випробувати наш всюдихід.
— Зараз ми вдихнемо в нього душу, — кивнув головою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі всюдихода: вони везли його в розібраному вигляді. Загорський допомагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були витягнуті, до роботи став і Іван Макарович.
— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський. І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти всюдихід— діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І скоро вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу.
Працювали так. Клали ящик у повітряний шлюз, викачували повітря. Потім відкривали люк і за допомогою міцного троса спускали вантаж униз. Це було набагато легше, ніж на Землі, бо мускульна сила людей залишалась однаковою, а вага всіх тіл на Місяці зменшилась аж у шість разів! Тут навіть професор, чоловік не звиклий до фізичної праці, міг підняти набагато більше, ніж важкоатлет на Землі! Але знімати з ракети, що ве-летенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі машини, а потім складати, монтувати їх — "вдихати душу", як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.
Та робота не припинялася й на хвилину.
Коли б на Місяці були жителі, то вони побачили б таку картину. З люка височенної ракети, яка металевими триногами обіперлася об кам’янисту поверхню Місяця, спускався на тросі ящик. Внизу його відв’язувала і відсувала вбік висока істота з великою круглою головою (то був Загорський). Трос, теліпаючись кінцем, підні-мався і зникав у череві ракети, щоб незабаром знову спустити ящик чи якусь частину. А коли вивантаження було закінчено, із люка спочатку по металевих скобах, а потім по драбині спустилося ще дві такі ж головаті істоти — Мілько і професор. Сходили по одному, обережно, тримаючись за верхній щабель і намацуючи ногою нижній, хоча могли б просто стрибнути.
Незабаром біля підніжжя ракети розкинувся справжній будівельний майданчик. І селеніти змогли б ви-гукнути: "О сини Землі! Завжди ви щось будуєте!"
Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали стальні гусениці. Розіслали їх на "землі" — дві блискучі стрічки. Потім почали монтувати на них скати і раму. А впоравшись із ходовою частиною, взялися за моторну групу і трансмісію. Дах кузова машини вистелили кремнійовими плитами — вони перетворюватимуть сонячні промені в струм і живитимуть електромотор. Управління всюдихода подібне до того, яке мають гусеничні трак-тори: бортові фрикціони.
Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, на деякий час ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє утомилися, зголодніли. Та й те сказати: потрібно було припасувати сотні деталей, закріпити їх чи то шпильками, чи то хомут-ками, а чи й просто шурупами — скільки кропіткої праці!
Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки орудують ключами, особливо Михайло. "Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! — думав професор. — Любо глянути!"
А коли машина була складена повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід за-важав скафандр.
— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він через свою портативну рацію. — А тепер — відпочи-нок!
Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Іва-ну Макаровичу самому кортіло переконатися, чи працюватиме мотор, отож довго умовляти його не довелося.
