В зоряні світи - Бережний Василь

Мілько відповідав дуже загально, торкаючись не самої конструкції корабля, а лише її принципів, про що вже писалося в пресі. Щождо запасів, то тільки й сказав:

— Нам вистачить!

"Молодець Михайло! — подумала Ольга. — Дипломат!"

Гості вихваляли своє устаткування, особливо фізичну лабораторію, придатну для розщеплення ядер цілого ряду елементів і виготовлення "портативних атомок". Ольга відчула в їхніх словах приховане бажання залякати Мілька. "І чого їм треба? — подумала. — Хіба ми заважаємо їм вести дослідницьку роботу? Прилетіли — ну й працюйте собі на здоров’я! А то й тут з атомками носяться…"

— Ми хотіли порушити питання про вашу воєнну базу… — сказав один із прибулих.

— Яку базу? — щиро здивувався Мілько,

— Не вдавайте із себе наївного, колего. Ми прекрасно знаємо, що ви так поспішали крізь холодний сві-товий простір не для прогулянки… Подивіться — он Земля! Яка чудова мішень! Вона повертається до Місяця кожною стороною, всі пункти цивілізованого світу видно, як на долоні. Встановлюй атомну катапульту і роби контроль над всякою країною. — Він ляснув пальцями, неначе батогом. — Хто тримає Місяць, той володіє Зе-млею!

— Он воно що… — вставив Мілько. — А ми, признатися, й не думали про цю сторону справи…

— Ви нас випередили, але — дозвольте вам нагадати — ви посадили свою ракету на нашу територію. Так, так, північна частина видимої півкулі Місяця давно придбана нашою монополією, і бос…

— Я не можу вести переговорів про це, — засміявся Мілько. — Просто некомпетентний… Ми ніяк не сподівалися, що хтось може заявити права власності на територію Місяця. Та ще й авансом! Зайве, мабуть, на-гадувати вам, що наша експедиція має суто наукові завдання, виконанням яких ми хочемо зробити свій скром-ний внесок до скарбниці людських знань.

— Гаразд, пане Мілько, ми зустрінемось з вашим командиром. Але ви зовсім даремно повторюєте нам те, що твердить ваша пропаганда…

Розмова пішла про цивілізацію, культуру, прогрес, добробут… О, вони вже наслухалися подібних тирад. Але чи такий уже гарний добробут у колеги Мілька — видатного інженера? Який особняк він має в Москві? Скільки машин і шоферів налічує його власний гараж? Чи, може, він має автожир? Та, зрештою — чи товста його чекова книжка?

Все це було сказано вкрадливим голосом, пройнятим доброзичливою іронією.

"Яка страшна обмеженість! — подумала Ольга. — Ну, вона б задала їм перцю!" А Мілько, видно, стри-муючись, каже:

— Нам ні про що говорити, панове.

— О, ми тільки починаємо нашу розмову!

І далі Ольга почула таке, що мурашки забігали по її тілу. "Гості" пропонували Мількові "порвати з комуністами", тобто зрадити Батьківщину і перейти на службу до них! Він стане мільйонером, бо йому ж буде сповна виплачено вартість космічного корабля, ну, і гонорар за роботу на них. Від боса фірми вони мають повноваження…

— Покажіть. Які повноваження?

— Ми можемо принести підписаний чек!

Мілько криво усміхнувся:

— На скільки?

— На… на п’ятсот тисяч!..

— Малувато. Але шкода, що зараз його при вас нема… — В чорних Михайлових очах стрибали бісики. — Пуста розмова, панове.

Гості були задоволені з свого візиту. Дивилися на Мілька як на засватаного. Вони шкодують, що не можуть відразу вручити чек. Але за цим діло не стане… Незабаром принесуть.

Це вже вони говорили із скафандрів. Замкнувши за ними люк, Михайло допоміг вибратися Ользі.

— Чули, які остолопи? — засміявся, блискаючи білими зубами.

— А навіщо вам було комедію розігрувати?

— Їх двоє, та, може, й озброєні… Ох, і остолопи ж!

— Треба наших попередити.

Ольга сіла за рацію.

— Я — "Комета", я — "Комета"…

Зв’язку встановити не вдалося. Спробувала посилити живлення — щось тріснуло, лампи погасли. Мілько поставив запасні. Але знову ніякого результату. Ольга ворожила біля важельків, аж поки й ці лампи не перего-ріли. Повернула розгублене обличчя до Михайла:

— Я піду назустріч всюдиходу — попереджу. Правда ж, вони вертатимуть тим самим шляхом?

— Треба сподіватися. Можна попередити їх запискою…

— Вірно! — зраділа Ольга.— Складу купу каміння, а зверху — записку.

Сіла до столика, почала писати.

— Напиши ще таку записку: "Небезпечна зона. Смертельно".

Він і не помітив, як перейшов на "ти".

— Навіщо?

— Це для "гостей". Покладеш на їхньому шляху метрів за п’ятсот від нас. Побояться чек нести.

— Здорово! Ідея!

Вона старанно виводила літери.

Сліди па поросі

Стривожений, сидів професор Плугар біля величезної колони підземного храму. Десь у глибині "магічної чаші", як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак в ньому самому жевріла тривога. "Що ста-лося з Миколою? Де він затримався?" пекли думки. З’явилися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…

Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо зараз, лежить Загорський!

Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, роздивляючись зотлілих селенітів. Тільки вдвох— а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо "ча-ші", і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те саме місце, де сидів щойно. "Еге, — по-думав він, — починаю блудити… Це негаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спокій, спокій!"

У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху від туне-льного отвору, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, все ж таки дістався туди. Присвітивши ліхта-рем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. "Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він повернувся!" Так, сумніву не було: Загорський повернувся. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки йшли так, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…

Пройшовши хвилин п’ять, професор і незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була ши-рока підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Іван Макарович ступав обережно, неначе по тонкому льоду. Сліди Загорського вели все далі й далі. Тепер професор уже не мав сумніву, що знай-де юнака. Чіткі сліди в поросі вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може навіть страху ні на мить не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки по-думати — на такій віддалі від Землі (майже 400 000 кілометрів) та ще й забратися в залиті темінню надра Міся-ця! Ні, така подорож на планету, екскурсія по ній — не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!

У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.

"А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано промайнула думка. — Що тоді?" Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. "Ну, що за дурниці! — підбадьорив себе. — Десь же тут Загорський". І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.

Та ось сліди в поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні і обернувся лише тоді, коли побачив світло професорового ліхтаря.

— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться — письмена чи, може, їхній живопис…

— Товаришу Загорський! — суворо сказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення нача-льника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?

— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдовувався Микола.

— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Оголошую вам заува-ження!

Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і віковічна темрява селенітського житла огор-тала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.

— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…

— Ну, добре, — вже трохи лагідніше проговорив професор. — А тепер давайте познайомимось із гли-бинним, як ви кажете, містом. Може, це була столиця селенітів?..

— Ви ось тільки гляньте… — Загорський освітив стіну.

— Ага, а чому ви не відповідали, коли я вас викликав?

— Я нічого не чув.

— Цікаво, це треба перевірити. Зачекайте тут.

Іван Макарович вийшов на майдан (їх відділяла стіна) і почав говорити до Миколи. Але відповіді не по-чув. Так само Микола не чув його рації. Вони швидко встановили, що порода, яка залягає навколо, не тільки не пропускає, але й не екранує радіохвилі, тобто не відбиває їх. Вона їх поглинає. Микола уявив собі, як радіохвилі проникають у верхні шари цієї незнаної породи і тут же починають втрачати свою пружність, поступово згасають і зовсім завмирають в лабіринті незнайомих атомів, безсилі пробити їхні електронні оболонки.

— Цікаво, що зовсім не екранує, анітрохи, — вигукнув юнак.

— Відбийте шматок, — попросив Іван Макарович.

Загорському з великим зусиллям удалося відколупати осколок породи. Він ледве не зламав і страшенно затупив свій топірець.

— Тепер продовжимо огляд підземного поселення, — сказав професор, крокуючи далі.

"Поселення… — подумав Загорський, ідучи поруч. — Воно й правильно, що поселення, а не місто. З од-ного боку всяке місто є поселенням, а з другого — тут немає нічого схожого з нашими містами". Він мав на увазі будинки з сяючими вікнами, залізниці, дроти, сади і сквери…

Подорож у минуле

Саме в той час, коли в ракеті були непрохані гості і Ольга сиділа в "коридорчику", Іван Макарович та Загорський ходили вулицями величезного глибинного поселення селенітів, прорізуючи темряву снопами електричного світла, що били з їх ліхтарів.