В зоряні світи - Бережний Василь

Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до цих дивовижних істот.

Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлозі, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі їхні почали помічати блиск сузір’їв над головою і жеврі-юче сяйво, що линуло знизу.

— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.

Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної куль-тури Місяця, призначення споруд, а може, навіть і звичаї селенітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті гинуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стис-кав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє влас-не тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їм не допомогло…

— Ех, якби вони потримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!

— Треба все це на кіноплівку, Миколо,

— Апарат же в машині!

Тільки тепер вони згадали про всюдихід, залишений на залитій сонцем рівнині, про свій дім на Місяці — сигароподібну ракету, яка височить десь за горами. Як там Ольга і Мілько?

— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.

— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться.

— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Зда-ється, години півтори. Ну, а тепер я швидше, за годину справлюся!

— Гаразд!

Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.

"Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Це кам’яна циві-лізація…" Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоросині хвилі ріки. Захотілося пити. Але от, неначе кадр з кінофільму, — перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї дочки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Ольга махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної — хоче не відстати од яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.

Коли Іван Макарович подивився на годинника, сонливість у нього як рукою зняло: минуло дві години, а Микола не повернувся! Може він десь поблизу заблудився?

— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!

Короткі радіохвилі шугали поміж колонами, кидались у кам’яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. Відповіді не було, навушники мовчали.

— Миколо! Миколо! Відповіді не було.

Перервана розмова

Ольга і Мілько дивилися в ілюмінатор доти, доки всюдихід не зник з очей. А тоді поглянули одне на од-ного і… зітхнули. Це розсмішило дівчину.

— От і зітхання почались! — сказала вона, поглядаючи на Михайла.

— Це перші зітхання на Місяці! — серйозно сказав юнак.

— Ви дотепний, а я й не знала!

Михайлове обличчя стало враз похмурим. Ольга не здивувалась. Ще там, на Землі, вона чула, що інже-нер Мілько — відлюдкуватий, замкнутий. Ніколи його не бачили в товаристві дівчат, все він мав справу з меха-нізмами. Ось і зараз, ніби пошкодувавши, що дозволив собі жарт з дівчиною, він сів до столу і почав писати. Ольга сіла навпроти, підперла долонею щоку і якийсь час мовчки дивилася на густі Михайлові брови, на все його обличчя.

— Скажіть, що це ви пишете?

Мілько підвів голову, їхні погляди зустрілися.

— Це я для машини… завдання. Треба зробити розрахунок старту, вірніше — перевірити… Бачите, дуже важливо точно визначити початкову швидкість. Треба врахувати місцеві умови…

— Я вже сама думала — як ми вилетимо звідси? Тут же немає ракетодрому!

— Зате тут немає і такої великої сили тяжіння, як на Землі. Вона в шість разів менша. Для того, щоб залишити Місяць, потрібна швидкість всього два з поло виною кілометри на секунду.

— Так… — роздумливо промовила Ольга. — А все ж таки небезпечно.

Мілько нічого на це не відповів — продовжував свої розрахунки. Ольга дивилася на його міцну руку, що орудувала олівцем, і думала про витримку цього скупого на слова юнака. Він не такий показний, як Загорський, але у ньому є щось цікаве.

— Чи ви коли-небудь мрієте, Михайле? — несподівано спитала Ольга.

Мілько підвів голову і просто сказав:

— Мрію.

Ольга не сподівалась на таку відповідь, очі її заблищали цікавістю.

— Мрієте? Та невже? Ви такий… — вона не договорила.

— Який?

— А ви не образитесь?

— За відвертість не ображаються. Який же я?

— Ну, такий… сухар! — випалила дівчина, і рум’янець залив їй веснянкуваті щоки.

Мілько добродушно засміявся.

— Отаке! Сухар? Здорово! А я вважав себе менше реалістом, а більше мрійником.

— Справді? Про що ж ви мріяли?

— Мріяв про цей політ на Місяць…

— Я знаю, що не тільки мріяли.

— Звичайно. Я не Манілов. Мрії треба підкріплювати роботою.

— Ну, добре, ця ваша мрія здійснилась. А тепер?

— Тепер я мрію про політ на Марс… Знаєте, Олю…

Михайло не договорив. У кабінеті раптом стало темно, неначе густа непроникна хмара заступила сонце. Вони кинулись до ілюмінатора. І справді, ракету окутала чорна запона пилюки. Крізь її товщу не могли проби-тися сонячні промені.

— Що це таке? — тривожно запитала Оля.

— Не знаю, — відповів Михайло.

— Може, це вибух вулкана?

— Не схоже. По-перше, поблизу немає кратера, по-друге, ми відчули б поштовхи.

— А може, то метеорит?

— Ні, від такого удару задрижала б поверхня…

Довго вони дивилися, як поволі осідав пил і каміння, підняті з поверхні Місяця невідомою силою. Ольга зробила припущення, що, може, повернувся всюдихід, але Михайло пояснив їй, що всюдихід не підняв би куряви стільки і так високо. Та, зрештою, минуло чимало часу, а ніхто не піднімався в ракету. Курява потроху осідала, вже крізь неї почало пробиватися сонячне проміння, а причина цього явища була незрозумілою.

— Ну точнісінько так, як було при посадці! — сказала Ольга.

— Дуже схоже, дуже схоже, — погодився Мілько і почав одягати скафандр. Ольга хотіла не пустити йо-го, але він твердо сказав, що мусить вийти і подивитись.

Хвилин через п’ятнадцять він повернувся, його обличчя було так само заклопотане, як і перед тим.

— Нічого не розумію! Треба зв’язатися з нашими. Спробуємо?

Оля охоче погодилася. Вони сіли до рації.

— Я — "Комета", я — "Комета", — загукала Ольга в мікрофон. — Доповідаємо: несподівано знялася сті-на пилу, несподівано знялася стіна пилу.

Кілька разів передавала вона і кілька разів переходила на прийом, але всюдихід мовчав.

Тоді взявся передавати Мілько, та результат був такий самий. Щоб не тривожити дівчину, Михайло по-яснив це тим, що на всюдиході просто не включена рація. А в самого скребло на душі: чому знялася така пилю-ка? Чому не відповідає всюдихід?

Непрохані гості

Ольга писала свій щоденник, коли почулося цокання біля вхідного люка ракети. Насторожено підняла голову, торкнула за плече Мілька:

— Чуєте?

Михайло прислухався. Справді, щось наче шкребло по металу. Чи не повернувся Іван Макарович і Загор-ський?

Мабуть це саме подумала й Ольга, бо підійшла до ілюмінатора. Михайло подивився в другий, Всюдихо-да не було. Але все ж таки біля люка хтось є!

— Наші так швидко не могли повернутись… — зашепотіла Ольга. — Минуло всього три години. — Її обличчя було збентежене, а може, й злякане. Вона стиснула Михайла за лікоть: — А що як… що як це прийшли селеніти?

— Дурниці!

— А що ж ви думаєте? Все може бути… можливо, селеніти — анаеробні істоти …

Мілько швидко підійшов до рації і заговорив у мікрофон:

— Що сталося? Ви не можете відчинити люка, Іване Макаровичу? Чи це ти, Колю?

Відповіді не було. Але шкрябання і цокання по металу чулося виразно.

— Це вони добиваються, селеніти! — пополотніла Ольга. — Ти смієшся, а мені страшно…

— Без дурниць, Олю! — суворо глянув на неї Мілько. — Візьміть себе в руки. Зараз дізнаємось, що там таке… — і він, почав одягати скафандр.

Ольга мовчки припала до ілюмінатора.

— Нічого надприродного в природі не може бути, — говорив Михайло. —Анаеробні істоти, кварцові страховиська… Все це вигадки фантастів, ясно? А якщо ви боїтеся, то… сховайтеся в коридорчик! Їй-богу, там вас і селеніти не знайдуть! — Він засміявся, показуючи білі зуби.

Ольга зиркнула на нього тривожними очима. В цьому короткому погляді був і острах, і надія, і довіра. Ще б одно Михайлове слово — і вона б усміхнулась! Але юнак уже надівав шолом. Тоді Ольга обернулася і швидко пішла до люка, що вів у "коридорчик" — шахту, в якій розташовані допоміжні установки. Щільно за-крившись, присіла на металевих поручнях. Стало соромно свого переляку. Ну. звичайно, Мілько правий! Селе-ніти… Планета ж мертва! Хотіла вже вилізти зі своєї схованки, але, почувши кроки в кабіні, стрималася. Нашорошила вуха. Зараз їй хотілося, щоб це таки справді були селеніти — якісь таємничі, але доброзичливі істоти… Хай би тоді Мілько із своїм раціоналізмом…

Почулися голоси. Крім Михайла, в кабіні було ще двоє: один заговорив чисто по-англійському, другий — з помітним німецьким акцентом. Все виявилося дуже простим, навіть прозаїчним: прибула ще одна ракета із Землі, члени її екіпажу прийшли, щоб познайомитися з радянськими астронавтами і встановити "наукові конта-кти". Замість скрипіння селенітських страховиськ, Ольга почула добірну англійську мову, Михайло, правда, немилосердно перекручував слова, але все ж таки підтримував розмову.

Експедиція західних колег підготовлена і споряджена не урядом якоїсь держави, а могутньою урановою монополією, яка захопила під свій контроль майже всі родовища цього елемента в західному світі. На Місяць прибула, як вони сказали "оперативна група геологів і фізиків-атомників". Очолює експедицію містер Дік — відомий захисник ідеї "чистої" атомної бомби.

Прибулі розповіли про свою ракету, поцікавилися конструкцією радянської, запитували про роботу атомного двигуна, радіолокаторів, про систему керування, їх також цікавили запаси рідкого кисню, води.