Борислав - Франко Іван

— Ну, а нема ж ніякої ради на того? Нема способу, щоби вимотатися із тої сіті поганої?

Она замовкла і мовчала довгу хвилю.

10. Три способи

— Є способи, — сказала вкінець. — Є три способи, небоже. Але я не можу ти їх сказати. Не моя власть, Думай сам, гадай, — може, й догадаєшся. Я ти ще лиш одно скажу. Не надійся, що "дасть бог, ліпше буде!". От видиш, — перше тоті, що в ямах робили, брали по п'ятнадцять шісток. Тепер і їх намножилося. Не питають на смерть, на небезпеченство. Лізуть. От жиди вже й їм плату знизили — три шістки урвали.

— Хіба не лиш мені одному? — спитав я.

— Тобі першому, — тепер уже всім. У них така змова. Що один, то й усі! Утікай же відси, небоже, — утікай! Тут тобі добра не діждати. І другим відраджуй.

— Ну, але де ж мені обернутися?

— Куда хочеш. Іди на службу — працюй. Мало й там добра, — та все ж принаймі для свого чоловіка робиш. Не запомагаєш ворога. А тепер мені час іти. Бувай здоров!

Она щезла, — я пробудився, — і, як бачите, очутився межи вами.

Ну, як же вам здаєся? Правда, — диво дивне. Але, бачиться, правда, коли ось і ви кажете, що вже всім вам платні урвали! Що ж будем починати? Ні, ти, Матію, не смійся! Гарячка ци не гарячка, — а все ж мені видиться, — тота Задуха, ци хто там она була, і слова не збрехала. Я тя не держу, — роби, як твоя воля, — але я би вже не поліз у яму, аби-сь ми не знати що давав. Волю по правді де в службу йти, — а ту не лишуся!

Лиш одно ми з диву не сходить. Що то за способи она думала? "Три, — каже, — способи! Гадай, може, й догадаєшся!" Та що, коли-бо чоловікові у голові ніби довбнев забив! Гадай! Силуйся, кілько хочеш, — нічо на гадку не йде! Доки вна до мене говорила, то ми ся все так виділо ясно та розумно, — а самому погадати ані руш! Ех, бідність наша, бідність! Чужі діти до шкіл ходили, а я мусив громадську череду пасти, щоби голодом не мліти!

— Що, Мариню? Чого така сумна сидиш? Йой, — як ти змарніла! А я перше й не додивився! А що? Ходім обоє відси! Най ся западе тота погань! Волимо й як бідувати, як маємо ту за нізащо здоровлє дороге тратити! А ви, товариші, що на тото? Задалися над тими трома способами? Гадайте, гадайте, в щасливу годину! Чень бог допоможе стрясти з себе тоту недолю тяжку, — тоті жидівські пута!

Навернений грішник

I

Василь Півторак був свого часу один із найзаможніших газдів на ввесь Борислав. Поля у нього було достатком, худоби, і хліба, і шмаття, — ба й грошенят готових дещо-денещо найшлося. Працьовитий, ощадний, любив порядок, — тож і все йшло у нього порядком і статком.

Були у Василя три сини, — парубки, що маків цвіт. Здорові, крепкі, — обичаєм та вдачею капля в каплю у вітця вдалися. Батька-матір любили, старших поважали, а до роботи, аби й до якої, рук не полінували. І коли би життя людське могло обійтися без припадків, коли б обставини довкола нас не змінялися, — був би жив Василь Півторак і донині щасливо, сумирно, бога славлючи та внуків у запічку колишучи.

Та не так воно в світі йде. То, що давніше не змінювалося й у сто літах, — тепер через десять мов переродилось. Тепер не то, що в давнину. Життя бистро тече, — зміни бистро настають. Треба пильно слідити, куди пруд жене, — треба й собі туди пробиратися. А не спостережешся, застоїшся на місці, то того й гляди, — перша-ліпша хвиля нагряне, перша-ліпша зміна настане, обалить тебе, зіб'є з ніг, — і ти погиб. Тепер жити тяжко. Життя — боротьба, вічна, безупинна. Ворог з усіх сторін грозить. Не пристережи одного боку, з другого нагряне, — і ти пропав.

Таке сталося і з Василем Півтораком.

Було се саме в ту пору, як у Бориславі почали копати кип'ячку . Жидова перлася у Борислав, мов мухи до меду. Роями цілими вони глотилися по селу, швендали по полю, по хатах. До кождого газди приставали, мов реп'яхи до кожуха. "Продавай грунт, газдо, та продавай! Ось я тобі за частку тілько, — а я тілько, — а я ще більше! Не треба нам усього, — частки з нас буде!" Винімають гроші, кладуть на руку, горівку ставлять і підмови не щадять. І не одного підмовили, не одного бідолаху заманули. Та не дався на підмову Василь Півторак. Він любив свою землю, котру його родина з діда-прадіда зливала своїм потом. А ще до того думав собі: "А що? Гроші озьму, — гроші круглі, розкотяться. То на се, то на то, — та й нема. А землиця свята остане!"

Ну, — скажете, — добре зробив Василь. Розумно гадкував. Добре, та не найліпше! Розумно, та не зовсім!

Почали жиди робітників наймати, почали копати ями. Кип'ячка показується, — гроші плинуть у жидівські кишені. Щораз більше їх напливає, — щораз більша глота-тіснота в Бориславі. Продають газди частку за часткою, день у день видимо бідніють. Далі, якось раз у неділю стали раду радити. Що робити, що діяти? Каже Василь Півторак:

— А що, панове газди! Коплють жиди, коплімо й ми! Тіщать они гроші за кип'ячку, — будемо й ми тіщити!

Ну, — скажете, — хіба не розумно радив Василь? Розумно, та не зовсім!

Почали наші бориславці рити-копати свої питьомі грунти. Та не було в них готового гроша, щоби наняти робітників. Приходилося самим копати. Не споро йшла робота, не живо зиск напливав. А газдівство за той час підупадало; поле перерите не родило. Не ставало хліба. А кип'ячки як нема, так нема. Що було робити? Продавати жидам знов частку за часткою, щоби з голоду не згинути; от що!

Сто їх взялося відразу до копання. Лиш шість-сім прийшло до маєтку. А другі? Другі опісля копали знов на своїх грунтах ями, видобували кип'ячку і віск — для жидів.

Чому ж воно так пішло? Чому щастилося жидам, а не щастилося газдам? Згадайте, коли мудрі!

II

Василь Півторак, як дав таку мудру раду громадянам, почав і собі міркувати. "А що, — думає, — в мене три сини. Я четвертий. Тепер у полі роботи такої пильної нема. Зачнімо й ми копати. До одної ями більш двох не треба: один копле, другий при корбі. У мене он на загумінку частка скошена: зачнемо там два закопи нараз. Не буде в однім, — то буде в другім!"

Як виміркував, так і зробив. Лишив стару на газдівстві, а сам із синами гайда на загумінок. Позабирали рискалі, цебри двоушні та вужища , поладили корби, та й гайда копати. Ну, нічо. Коплють день, коплють другий. Коло закопів горбки глини ростуть угору та й ростуть. Найменший син Михайло у однім закопі, а батько при корбі. Найстарший Сень у другім закопі, а середущий Іван при другій корбі. Прокопали сажень, ба й другий, ба й третій і далі. Натрафив Сень на пісковату верству, — почалася вода показувати. Ну, черпай воду цебром та й черпай, — а води все більше та й більше.

— Тату, — каже Сень, — повержу я сесь закіп: вода підходить.

— Ет, що то? — каже Василь. — Прочерпай воду та й копли!

Мучиться Сень тиждень, мучиться і другий. Все воду вичірпує, нори забиває, а далі копле. Та й копати ж то не тяжко. Звичайне, пісок.

Аж якось одного дня Іван над ямов наробив страшного крику. Прибіг батько, позбігалися й деякі посторонні: "Що таке? Що таке?.."

— Пісок ся засунув, привалив Сеня.

Василь Півторак стояв мов громом прибитий, почувши тоті страшні слова.

— Сейчас у яму, хлопці, — пробирати пісок! — крикнув не своїм голосом.

Пруднилися, пробрали пісок, та не духом. Видобули Сеня, та вже неживого.

Господи, що ся бідна мати не назаводила, не навбивала. І плаче, і батька проклинає, що-ді погубив її дитину. А батько, бідний, стоїть, мов осуджений, блідий-блідий, ні заплаче, ні слівця не промовить ні до кого.

Похорони надійшли. Треба було справляти, "як бог приказав". А панотець сказали: "У вас, Василю, ще й поля, і діточок зарібних, і статку, що бог післав, — дасте двадцять золотих за погріб. Се діло богу миле, — не пожалуй за упокій душеньки усопшого!" Що було робити? Відказати — годі. Торгуватися, як за худобину, коли сум тяженький на серце наляг, — ще гірше годі. А гроша готового бог має. Продавай частку, — а най півчастки, — тоту половину, на котрій той закіп нещасливий. Купець швидко найшовся, гроші швидко виплатив, мир християнський немало наохався і нагостився на погребі, — а панотець сумно та жалібно приспівували з дяком: "господи, помилуй" та "слава тобі, господи".

Розійшлися добрі люди, розминулися гроші. Василь остав без Сеня, як без правої руки. Стара гризеться, плаче, сини ходять, як потруєні. Та не час бідному хліборобові довго в смуток-тугу вбиватися. Робота жде, — десять робіт жде на нього. За роботов і туга забувається, і горе з серця чезне.

Поволі, невесело сходили жнива, — літо пройшло. Настала осінь, — урожай був плохенький. Не зародив господь. Ну, а все ж що було, то було, — і коло того треба походити, помотикатися. Звіз Василь із синами дар божий у гумно.

Ну, тепер і пора трошки спочити. При вільнішій годині і минуле горе в серці відживає. Знов сумно стало в хаті у Василя. Стара мати ще не всі сльози проплакала за своїм синочком любим.

III

Лиха доля не спить. Треба було Василеві ходити попри той кусник луки, що продав жидові під закопи? Ні, не треба! А таки пішов, — не знати, чи от так собі, не маючи що ліпшого робити, чи, може, з цікавості, що то ж то там жид робить? Досить, що пішов.

А жид не дармував через літо. Наняв двох робітників, таки бориславських парубків, що з бідності вже пустилися на заробок, — та й ну копати. Та й ще яку, собака, штуку придумав! Каже: "О, ту піскова верства, — тамтого пісок засипав, А я от що. Кажу вигородити кіш із хворосту, колики файні, обставлю тим плотом стінки, ніби цімбриною, — то чорта з'їсть пісок, що ся обсуне!" — "Ну, що? Розумно придумано! Коби в мене розум не дурний та грошей більшенько (а то ні за що купити хворосту і кіля!), — я би й собі стрібував. Дивіть, — оно безпечно, — чого й хотіти! Не обсунеся! А тепер жидюга, злодій, піскову верству прорив, докопався до глинки та й кип'ячку добув!"

Так міркував Василь, стоячи над ямою. Зависливим оком призирався, неборак, жидівській роботі.

— Ех, ех, господи ласкавий! Мій питьомий грунтець, — а тепер нехристові тисячі в кишеню вганяє! Он як, поганець, заскакує, як ся радує, як руки засукує з утіхи! Що то — маєток! Кибель за кибльом тягнуть із ями, руки си вривають, — а всьо для нього! Коби не такий припадок тяженький господь на мене спустив, — хто знає, може би, й я був тепер грошики брав та долоні засукував!

Довго стояв Василь над ямою, придивлявся роботі, глядів та завидував.