Борислав - Франко Іван

Ні, в гори, далеко уходити, де мене ніхто не знає — там на маленькім куснику грунту зачинати зовсім нове житє, — хоть і вбоге, та чесне!"

Так думав Іван і так зробив.

Сонце палало над його головою, невеличка срібна хмарка перемчала по небі, а сверщки острим цвіркотом вторували його думам.

— Прости мені, господи, мої тяжкі провини! І ти, синочку мій, прости ми, що-м своєю легкомисностю убив твою матір нещасливу!

Очі Івана, повні сердечної, гарячої любви, звернулися до дитинки, що саме збудилась зо сну. А воно всміхнулось до нього, малесеньке, немов направду порозуміло його слова!..

На роботі

1. При корбі

Угу, що то такого? Тілький час до Борислава ходжу, і ще ніколи в яму не лазив! Все лиш корбов крути, глину тягай або вітер у яму млинкуй! Та й що ми то за заплата, за таке діло! Вісім шісток денно! І жий же з того, або здихай, або що хоч роби, — жидюзі ані ду-ду!

А вно он Матій у ямі робить, у штольні… Ну, правда, — каже,сопух там, задуха, таке… Ба, бабин синок! А кілько він бере! Півтора срібного на день! Не жаль, бігме, не жаль. А я ж то що таке? Хіба не хлопець? Що ми хибує? Боятися не бою, — хоть до чорта в зуби, то піду! А сопух там. Ну, чень витримаю. А не мож буде, — біс бери, то і вилізу. А стрібувати все треба. Бо і що ж би то було? Вісім неділь до Борислава ходив, а в яму й раз не лазив!

О, лиш дивіть, як тота корба погано крутиться. І скрипить біда, і ховзаєся то туди, то сюди. А кибель глини заким витягнеш зі споду на п'ятдесят сажень наверх, то аж ти очі з голови лізуть! Крути та й крути. Дух у тобі запирає, руки мліють, ги би ти їх ножіма повідсікав; ні, не пусти, — крути далі! Отже, чорта з'їси, що буду крутити! Коби борзо до завтра. Завтра неділя. Бігме, що ся найму до ями, до штольні! Та що, хіба довіку робити туй за таку капанину нужденну? А тото, що там собі Федорова Марина поплаче, як ся дізнає, — угу, мара бери! Що мене ж то обходить? Додому й так грошей треба, та й ту чоловік якось потребує жити в кумпанії, — а за тих вісім шістаків який біс видихає?

Ну, богу дякувати, субота скінчилася. Ох, рук си не чую! Такий, собака, Іван тяжкий! Христос би го побив. І то, заким біду з ями витягнеш, то на здох чоловікові приходить! Ех, чень то вже послідний раз я того колодюка тяг!

А во! Жидова собі тепер проходжуєся. Біс би вам голови поскручував! Руки, песі сини, позакладали на черева, повбиралися та й си походжують помежи ямами, дивляться, як ся мир християнський мучить та мордує, на них роблячи! Ех, правдо, правдо, де ти на світочку діваєся? Ци ти припадком таки в тих нехристів у кишені не сидиш?..

2. По згоді

— Здоров був, Матію. Ага, Матій і не повернеся! Яка маночка горда! О, вже гадає, що по п'ятнадцять шісток денно тіщить, то вже й пан! Те-те! П'ятнадцять не п'ятнадцять, — а дванадцять і я дістану!

Ге, ге! Жиди — то, псяюхи, мудрі голови. Вони би, бачу, потрафили чоловіка до нитки обібрати, а він би ся й не постеріг! Ну, а моє ж нині яке? Хіба не то само? Та що, — пропало, — згодився за дванадцять, — стрібую за дванадцять робити. Лиш то мя лютить, — що ось, — сей головей по п'ятнадцять, а я лиш по дванадцять. Та й чому? Хіба я слабший від нього? Хіба він ліпше робить? Бодай так!

Але ж бо-о! Приходжу до жида. "Цього хоцєсь, Ггиню?" "А нічо", — кажу. "Ну, а цього-сь пгийсьов?" — "Так і так, — кажу, — хтів би-м робити в ямі". — "Ню, добге! — каже. — Гоби, — каже, — в ямі". — "А почому дасте?" — питаю. "Ню, по тому, по цьому й дгугим, — по дванадцять сюсток". — "Ігій на вас, — кажу я, — по яких дванадцять? А отже ж по п'ятнадцять, виджу, роблять!" — "Хто гоблять? Де гоблять?" — питає жид. "А он Матій, — кажу, — мій краян, — кажу, — по п'ятнадцять бере". — "Який Матій? Сцьо за Матій?" — питає жид. "Ну, та Матій, — кажу, — із нашого села, — он ту — п'ята яма від вашої крайної. Казав, — по п'ятнадцять, — каже, — беру". — "Я ні знаю ніякого Матій! — каже жид. — Воно, мусить, бгехав! Усі по дванадцять гоблять, — не по п'ятнадцять. Воно, мусить, Матій хвалився пегед тобов".

Ну, і дій же ж з ним що хочеш! Як ся затяв, — ані руш від дванадцяти шісток. Та що ж було робити? "Ню, — каже жидюга, — як ні хоцєсь по дванадцять, — то ні йди! Я тя ні пгу! Кгути когбов, — по вісім плацю!"

Крути корбов по вісім, — або по дванадцять у яму лізь! Лишенько моє! А корбов мені страх як не хочеся крутити! За тих вісім неділь, що-м нев крутив, — то вже ми ся видить, що ми ся день і ніч голова крутить, і світ ся крутить, і всьо. Та де ж бо, — нічо, лиш крути та крути, обертай та обертай!

"Та що, — гадаю собі. — Робити треба, ци сюд, ци туд". Ось я й пристав і на дванадцять шісток. Най тя тягар тяжкий укриє! Давися тими трома шістками!

А він-таки, — що то жид, собака! — збрехав! Усі беруть по п'ятнадцять шісток. Одурив мя, нехрист, — дур би му ся голови ймив! А я аж з полудня розпитав. Тепер уже ніколи й другого місця шукати, — позамикані канцелярії! Ну, — але то остатний і послідний раз ти так мене ймив!..

3. По хапатні

Чорт бери того брехуна! Ото ми дурника найшов! Ха, ха, ха!

"Не лізь, — каже, — Гриню, у яму, — там задуха, — не вилізеш живий". — "А як же ти живий вилазиш?" — питаю його. "Е, я що іншого! Я привик", — каже Матій. "Ну, а заким єсь іще привик, то що?" — "Та що, — каже він до мене, — ти питай не питай, будеш видіти!" А ще крім того! "Погди, як тобі страшно буде самому під землев! У такій глибині! Ех, то ти ся буде, небоженьку, рідна бабуня привиджувати!"

Ха, ха, ха! Дурисвіт, не Матій! Нібито, — каже, — ось нікого нема над мене! Що я витримаю, — то не ваша сила! Угу на тебе, чудо чудне!

А ще мене допитує, як хлопчика якого! "А ци вмієш ти штольню копати? А ци вмієш ти платовці класти? А ци вмієш ти сесе? А ци вмієш ти тото?" Цураха на тебе! Якби я вже й світу ніколи не видав! А я дома сам і шопу ставив, і комірку пересипав, — майстрив не раз, та й не десять! А оно гадає, погане, що вже, крім нього, ніхто більше нічого не втне!

Еге-ге! Та-бо ту направду дивні звичаї у тих ріпників ! А дивіть, — з яков парадов они мене нині принімали межи себе! Хто би гадав, що вни, чорти, таку комедію вміють строїти?.. Ха, ха, ха!

Як ся дізнали, що я вже в ямі роблю, — так зараз мене обступили, що твоє гайвороння. "А, коли так, то треба тебе посвятити, до ріпницького кружка приняти! Гей, до Кирницького!"

Прийшли ми, — мусив я кликати п'ять кварт горівки для всеї кумпанії. Що було робити? Випили. "Ну, тепер, — кажуть, — треба тебе охрестити, небоже!" — "Як охрестити?" — питаю я. "Е, ти надто цікавий, — посивієш, як усьо пізнаєм! Давайте хустки, шмати якої!" Подали. "Сюда ходи!" — каже Матій. Я підійшов, — а він яковось шматов зав'язав ми очі. Фу, душно, ледве дихаю, — та що врадиш? "Клякай на коліна!" Я прикляв. "Що ти за єден?" — кричить до мене Матій. Якийсь другий шепнув ми: "Говори: ріпник!" — "Ріпник!" — кажу я. "Що ти за єден?" — знов питає. "Ріпник!" — "Що ти за єден?" — "Ріпник!" — "Брешеш, дурню! — гукнуло з десять їх. — Де ж ти на ріпника подабаєш? Ось, — тепер ажень, — то вже яко-тако!" Та й за тим словом якийсь драбуга жбух мені чимось густим на голову. Господи! А то що! Я зірвався, як окропом попарений. А они всі в сміх та в регіт. Я вже лютий, — хустку зриваю, — ба, ба, ба, — а ту кип'ячка геть долі мнов тече. І сорочка біла, і руки, і волосє, — всьо, всьо, мов з комина виняв.

— А ви пошаліли ци поцапіли? — кричу я олючений. А вни регочуться ще дужче.

— Ну, тепер ти вже достоту ріпник! Вже охрещений як треба. Гей, пане Кирницький, — горівки, пива сюда! Обмити нового товариша! Ха, ха, ха!

4. Дивний сон

Погди-но! Погди-но! Що то такого мені ся плело сеї ночі? А знаю, що щось дуже страшного. Тьфу, отак ми ся на пам'яті меле, — а пригадати ані руш. Ци-м ся на вікна подивив, устаючи? Ні?.. Ага, ага, нагадав, — бігме, нагадав!

От, десь я ніби стою над ямов та й дивлюся геть удолину у глибінь. А глибінь же то така якась безмірна, така темна, що мені аж лячно. А ту мене вже оперізують линвов і попід пахи, і в поясі, — я стаю в кибель … "Ну", — кличе якийсь голос (а хто його знає, відки він!). Корба лишень гур-гур-гур! Дивлюся, — а се я лечу на спід, у глибінь, та так поволеньки, так поволеньки, — лиш троха ся колишу у повітрю.

А надо мнов і передо мнов, круг мене усюди і підо мнов усе ясніше, ширше, простірніше. Дихати легко, свобідно. І сопуху нафтового й капинки не чути. Нічо. Дивлюся, — а я вже стою серед якоїсь луки зеленої. Запашні цвіти круг мене і трава висока, мотилі літають, пчоли жужжать по цвітах, і сверщки цвірінькочуть, і жовтогрудки колишуться на вершечках бадилля. Любо, простірно, весело. Сонічко гріє з погідного неба. Я так би рад іти кудись, далеко, швидко, — та не можу. Подивлюся на себе, — а на мні тота ж сама воском і кип'ячкою замурзана линва, що мя нев опутали, коли-м спускався в яму. Я так силуюся скинути єї з себе, так ся силую, так ся мучу, — ні, не мож.

Аж ту десь-відкись узялася при мені якась жінка. Така вна здорова, розкішна, — лиш чогось невесела.

— Ну, що, — повідає до мене, — як ти ся подобала наша сторона?

— А як, — кажу, — ладна сторона, — лука хороша, трава буйна, ладна.

— А видиш, — каже она, — а тобі ту добре?

— Та добре би було, — кажу, — коби-м лиш міг рушатися. А то ось, — дивіть, — що ся мучу, моцую, — ані руш мотузів поганих із себе зверечи.

— А знаєш ти, — питає, — що то таке на тобі, — тоті шнури?

— Ну, — кажу, — шнури, линви! Або хіба що?

— Дурний ти, — каже, — та й не знаєш? Сліпий ти, та й не видиш! То, небоже, — жидівські руки, жидівська хитрість, що тебе обпутала. От дивися, — ту тепер пусто скрізь, — а перше ту людей багато бувало. А знаєш, де вни тепер?

— Ні, — кажу, — не знаю.

— Ну, то ходи за мнов, — я ти вкажу.

Я пішов за нев. Уже якось і своїх пут не чую. Іду. Дивлюся, — а мені перед самими ногами яма: така глибока, темна, страшна, що мені аж мороз пройшов по цілім тілі. А з тої ями таким сопухом б'є, що господи, — і витримати годі.

— Ту они, — сказала жінка до мене, — та вже тепер якось гнівно. Я ще пуще перепудився.

— А знаєш ти, хто їх ту спакував? — питає вона.

— Ні, не знаю.

— Я.

— Ви? А хто ж ви? — спитав я.

— То ти мене не знаєш? Ну, то знай же! Я — Задуха! А знаєш ти, хто тепер піде в тоту западню?

— Ні, — кажу я, — не знаю.