Борислав - Франко Іван

Приглядаюся ближче. Ріпник. І чого він так заводить? Я вдивлююся в нього ще ліпше… Господи! Що йому таке? Права рука і права нога в нього потрощені на камуз . Кров обстила, кістки подрухотані стирчать. А він штильгукає та все кричить: "Віддай ми моє здоровлє, — окаяннику, жиде! Возьми собі тоту прокляту заробленину! Возьми си мої гроші кроваві, — всьо возьми! Лиш віддай ми моє здоровлє! В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко! Без ноги не зайду до неї!".

Я окаменів, прислухаючися тому зойкові.

— Що йому такого? — спитав я.

— Нічо, — сказала Задуха. — Робив два місяці в ямі, а перед виплатою жид, ніби ненавмисно, пустив на нього дилину згори. Ну, попався в мої руки.

Я не дослухав єї бесіди. Другий голос обізвався близ мене. Се дитеня малесеньке повзло по землі. Ледве-м доглянув. Повзе, бідне, — а все пищить: "Ма-ма! ма-ма!.. папи! папи!.."

Я здригнув.

— А тото біднятко? Що з ним? — питаю. Задуха озирнулася.

— Про дитину питаєш? Е, та їх ту в мене тисячі! Або що? Голод, і холод, і недуги, і всілякі способи дають їх в мої руки!

Господи! Тепер я ще ліпше провидів. Що ту людей у тій пропасті! Що парубків, дівчат, жінок, діточок маленьких! Мати божа! А кождому приглянься, то аж ляк перейме. Ту лице страшно змарніле від недуги й голоду, — там обпухле тіло, мов у топельника (— І немало їх ту тоне! — замітила она. — Бачиш, ями, котра пуста, такі й стоять отвором, — води наплине, — ну, а впасти ци сяк, ци так що за штука?), другі знов чорні і страшні, як головні на огнищі. (— Ну, — каже Задуха, — і огонь ми не раз багато послужив, — чому ні! Аби лиш до ями ввірвався! Там він дома!)

І страшно, і жаль стало мені тих людей.

— Так се, — кажу, — всі тоті люди в ямах погибли?

— Аякже.

— І багато ж їх ту?

— А, сам бачиш, що не мало. Та й то ще не всі, ходи дальше!

Ми полинули тов штольнев. Штольня ширшала перед нами, — а все ж таки духота була страшенна. Нараз ми остановилися. Знов я придивлююся. А се що такого? На землі, кілько оком засягнеш, — усюди люди лежать, — а найбільше парубки, молоді, статні, мов яворі розкішні. Лежать за покотом, густо, — коло них оскарби та рискалі. Лиця сині, кулаки зціплені, очі широко отворені.

— Що з ними? — питаю я.

— А що ж? Се тоті, що подусилися в ямах. Правда, їх багатенько? Ци як ти гадаєш?..

Она всміхнулася, — та так якось страшно, що я весь здригнув.

— А що? Бачу, тобі не дуже приємно в моїм царстві? А знаєш, — ту, між ними, ось уже й тобі місце готове було. Але я ласкава на тебе, небоже. Не одного з ось тих я взяла, скоро перший раз уліз у яму. А на тебе маю милосердє. Ще тя той раз пущу. Але як скоро би-сь поважився другий раз, — то всьо пропало.

В мене аж зуби зо страху задзеленькотіли.

— А одже ж, — кажу, — Матій день у день у ямі, а йому нічого.

— На нього он тут готове місце. Не забавиться, небоже, — прийде й він.

Я одебелів, — просити зачав, — бігме, Матію, — аж плакав, так просив… Ні та й ні.

— Дай, — каже, — спокій! Не я ту маю до розказу. Є вищі від мене, — їх слухаю. Але от, щоби ти не гадав, що се вже ти бачив ціле моє царство, — то я тобі покажу більше.

— То се ще не ціле? — скрикнув я в розпуці. Оглянувся назад… Боже моцний! Далеко, далеко тягнеся проклята штольня. Покалічені страшилища, потоплені, голодом, стужею, огньом, хитростю і всякими штуками поморені ріпники наповняли єї. І се ще не всі! Мені затьмилося в голові. Я неначе в обморік попав.

9. Життя ріпників

— Ну, дивися і знай! — заговорила мені Задуха грімко над ухом. Я схопився. Кругом темно. Якийсь холод протягає. Я дивлюся, — а се я вже наверха, в Бориславі. Так, то Борислав!

— Ну, що? — питає она. — Видиш? Пізнаєш, де ми?

— Пізнаю, — кажу. — Ми вже наверха, не в ямі.

— А видиш! І ту моя власть велика. Ходи. Я ти покажу.

Ми ввійшли в якусь ніби хату, ніби шопу величезну. Крізь діряві стіни тягло холодом. Земля сира, мокровата під ногами. На землі одно при другім тьма-тьменна людей. Не одного я видав давніше ци то при корбі або при млинку, ци то при вибиранню воску або при магазині, ци де-будь. Їх правдиві ріпники , що в яму лазять, не поважають ні крихти, дивляться на них згори і величають "капцанами". Було ту немало дівчат і хлопців, немало старих бабусь і дідів, — усякі люди були. Они спали всуміш. Часом декотре крикне крізь сон, — то знов друге довго закашлявсь.

Довго ми дивилися на них. Далі Задуха перша промовила:

— Видиш, — кілько їх? Они всі мої!

— Боже мій! — скрикнув я. — Всім їм ту загибати!

— Не скорше, то пізніше. Коли хто до сіней увійшов, — то вже й до хати треба. Се мої сіни. Але хіба ж они дурно роблять, — не зароблюють нічого, ци що? Ось, бачу, сесь старенький дуже щось стогне і крушняєсь, — та, бач, поприлягали му руки: не може встати. Він лишень до завтра ту забавить. Але що він? І других немало… Не подовжать ту. Всіх заберу до себе. Ти кажеш: хіба дурно роблять? Я ти кажу, що ще гірше, ніж дурно! Не тілько здоровля і сили они ту пророблять (а ти й сам здоров знаєш, що й єї пророблять немало, — от хоть би й при корбі!), — кілько стратять саме за свою заробленину.

— А то як? Чому так? — почав я допитувати.

— Ну, хіба не видиш, як они ту сплять? Земля сира, холодно, душно. Як гадаєш, — довго ту чоловік здоров буде?

Що й казати на таке? Не то чоловік, а й худобина в такій норі швидко на нінащо зведеся.

— Слухай, як дишуть! — сказала она. — Половина їх уже має сухоти, — ніякий лікар не вирве їх мені! А ще ж, — сам здоров знаєш, — за сей нічліг они мусять гарненько платити із своєї заробленини! Ось розрахуй. Тоті, що віск вибирають, і тоті, що при магазинах, беруть денно по шістдесят, а тоті, що при корбі, по вісімдесят крейцарів. Так, ци ні?

— А так, — кажу я.

— Ну, виплата тижнева. На тиждень винесе заробленина у одних три ринські і шістдесят кр[ейцарів], у других штири й вісімдесят. Так, ци ні?

— Та вже ж не як, — відказав я.

— А видиш! Ну, а за їду кілько ж платять тижнево? Щонайменше по тридцять крейцарів денно, — за сім день винесе два ринські і шістка . Нічліг, хоть і от який нужденний (а ліпшого, — сам здоров знаєш, — ту не допитати), по шістці від ночі, — на тиждень сімдесят крейцарів. Так?

— Та так.

— Ну, відрахуй же тото всьо, ци много ся лишить?

— Та я, — кажу, — знаю добре той рахунок. Не раз ми він ся дав узнаки. У магазинників лишиться вісім шісток, а у корбових два ринські.

— Ну, як гадаєш, — ци то не дарма робота, — тиждень мучитися у такім пеклі за вісім шісток?

Тоті слова були якісь такі й погрізні і жалісні, що я став і не знав уже, що й казати.

— Ба, погди, — почала она знов. — Я числила 30 кр[ейцарів] денно на їду. А яка то їда? Сам бачиш, — хліб ту дорогий, дорожчий, як де. Жидова бачить, що миру багато, то й тягне. За 20 кр[ейцарів] на день ніщо одному хліба. Ну, а схоти він увечір після тяженької утоми випити порцію горівки, — схоти бодай два-три рази на тиждень з'їсти щось теплого, — та й уже й по грошах. Звісно, самим хлібом, — а ще таким, який ту продають, — не продихаєш. Ну, що ж — видиш тепер, за що тоті люди роблять? За одно пропитанє, та й то за нужденне! Та й ще за ось які нічліги. Ци то заробок? Ци то житє?

— Ба, — сказав я по хвилі, — то магазинники так, — а все ж корбові таки можуть щось-дещось зложити. Адже їм щотиждень лишаєся чистого зарібку два ринські.

— Погди, небоже! — сказала вона. — А одже й ти робив при корбі вісім неділь. Ну, скажи, — багато ти наскладав? А ти прецінь повинен дотепер мати вже 16 р[инських]. Де вни?

Мені, — богом а правдою сказавши, встидно стало.

— Ба, — кажу, — от чоловік то сяк, то так, — та й якось пропустив. Нема. Спочатку жид давав потрошка, денно, — кілько було треба. Ну, дасть там на день там п'ять шісток, — а дасть і вісім, — все ся мине. Знаєте, то се чоловікові до сподоби припаде, то те, — ну, купи. А відтак жида десь не було. Щось тиждень приходилося брати на довг у Кирницького. Прийшла виплата, — пішли усі гроші за довг, — ще й не стало. І так, видите, якось годі прийти до крейцара.

— А, видиш, — сказала она, — куди оно йде! І ти гадаєш, що то лиш тобі одному так? Ні, небоженьку! Нікотрий не має складеного крейцара. Давніше ще лучалися такі, але не тепер. Пізналися жиди на тім, що як ся ріпники позапомагають їх зарібком, загосподарюють дома гарненько, то нікому буде тутка робити на них. Они волять, щоби ви оставали в бідності, бо тогди в робітниках не буде недостачі, — тогди й їм ще друга користь: більше робітників — они менше платять! Натиснеся люду багато, — ну, они платню знижають. Нанімайся по тілько, — більше не дам. А не хочеш, — як хочеш. Людей багато. Найдуться такі, що схочуть. А ти йдеш від одного до другого, і всюди то само. Ну, і приходить тобі хоч голіруч о голоді вертати, хоч наніматися за тілько, кілько дають. Видиш, — головна річ то, що всі з собов у змові. "Насамперед, — повідають, — так зробім, щоби ріпники не могли призбирати більше грошей, щоби не могли ніколи вийти з бідності!" Ось они позаводили шинків без ліку, стали ошукувати вас усілякими способами, виплачувати потрошка, давати на довг, а відтак більше брати, ніж ви надовжили. Що більше! Хліба стали менше довозити, — його ціна підскочила. За нічліг казали платити по 10 кр[ейцарів] (а перше платили по 5), — і так ось, як бачиш, довели до свого. Тепер усі ви в їх руках. Села бідні і бідніють що раз, то дужче, бо й там орендарі та другі п'явки не сплять. Робітників плине у Борислав що раз, то більше. От они й плату зменшують. А всьо то їм у кишеню, як сам бачиш.

— Господи небесний! — аж скрикнув я, почувши тото. — А в нас ніхто й не погадає, що оно так може бути! Нужда що раз, то більша. "Ну, — кажуть, — карає нас господь милосердний за гріхи наші". А вно ось куди йде.

— Туди оно йде, туди! Ви, дурні, гадаєте: "От піду, зароблю в Бориславі, — запоможу ся!" Ех, голови недогадливі! Як коли б жидівські руки вас могли запомочи! Ні, не поміч, а загибель жде ту на вас! Бо зваж іще й то! Всі робучі руки з селів ідуть сюда. Ну, конечно, і поле нікому гаразд обробити, і газдівства допантрувати . Значить, — ти ту тратиш здоровлє пусто та дурно, а дома за той час усьо йде ніворотом!

— І се правда, і се правда! Господи милосердний! Пропаща година! — сказав я.