Втікачі - Власюк Анатолій

І Сергійко теж відчував, що Віктор Андрійович іде саме до нього, а не до когось іншого, і щось схоже на посмішку з'явилося на його зболеному обличчі. Здається, вперше з часу повторного поступлення до психіатричної лікарні він почав відчувати реалії життя, усвідомлювати, що до нього йде саме Віктор Андрійович, а не хтось інший, а вчора була мама і чоловік, дуже схожий на його тата, але він ще достеменно не був упевнений, що це був саме тато. Зі свого боку, Віктор Андрійович розумів, що порушує всі мислимі й немислимі, писані й неписані лікарські правила, коли йде не до свого пацієнта, але нічого вже не міг вдіяти з собою, а навіть якби й хотів, то не зміг би цього зробити, бо поки команда з мозку дійде до ніг, уже буде пізно, бо занадто мало треба часу, аби пройти ті декілька кроків до втікача, якого повернули до закладу, — і не знати, хто здійснив більший гріх: той, що втік, чи ті, що повернули.

Їхня перша зустріч у новій якості була без слів. Навіть погляди не могли уповні висловити те, що зараз відбувалось усередині кожного з них. Це був доторк душ, змучених відсутністю одне одного після довгої розлуки. Віктор Андрійович знав, що тепер він має йти до Віктора Федоровича й просити, аби Сергійка віддали йому, а Сергійко знав, що жодної тріщинки на стелі відтепер йому не потрібно, бо в нього є Віктор Андрійович, — і кожний з них, здавалося, знав не тільки те, що насправді відбувається в їхніх душах, а й те, що вони з'єдналися назавжди, і тепер ніхто не зможе їх розлучити. Це лише в романах пишуть, як сходяться душі чоловіка й жінки, й що, мовляв, нема нічого міцнішого за цей союз. А в житті все набагато простіше й прозаїчніше, бо для душі не має значення стать, вік, епоха, відстань й інші дрібниці. Споріднені душі сходяться, хоча людина є такою убогою, що не відчуває, коли до неї завітала ця споріднена душа. Вона не може дати пояснення, чому щемить на серці і чому стає так добре й спокійно. А це споріднена душа проситься в гості, а коли її не пускають, здивовано озирається, ніби шукає пояснення, а, не знайшовши його, відлітає у небуття.

Віктор Андрійович ледь доторкнувся до руки Сергійка, а той змучено усміхнувся до нього, ніби повертався з того світу і просив вибачення, що так довго тривав цей процес. В його погляді була надія на майбутнє, і Віктор Андрійович ледь стримав сльози. Він підморгнув Сергійкові: мовляв, тепер все буде по-іншому. Відтак ледь прошепотів йому: "Я ще до тебе прийду", але міг нічого не казати, бо Сергійко і так не почув цього, і навіть не прочитав по губах те, що хотів сказати Віктор Андрійович, а відчув настрій, і йому вже не було важливо, що саме в даний момент думав чи говорив Віктор Андрійович.

Сергійко проводжав поглядом Віктора Андрійовича, коли той ішов до іншого пацієнта, а під час розмови з тим пацієнтом Віктор Андрійович постійно дивився на Сергійка, ніби намагався хоч чимось підтримати його у цей важкий час. Коли Віктор Андрійович виходив із палати, Сергійко підвівся на ліжку і з розпачем подивився на зачинені двері. На його обличчі було написано, що Віктор Андрійович ніколи тут не з'явиться. До Сергійка підскочив санітар Андрій, який уважно спостерігав за хлопцем. Якщо той цілими днями лежав, втупившись в одну точку на стелі, то тепер сидів на ліжку – і від нього всього можна було очікувати. Сергійко змучено глянув на санітара і знову ліг, дивлячись на стелю. Знайомої тріщинки не було, та Сергійко вже й не шукав її. Невагомий спокій охопив усе його тіло. Він знав, що тепер у його житті є Віктор Андрійович, і він навіть почав згадувати, що його звати саме так. Ще не було відчуття впевненості, але безпорадність у даній ситуації теж не виглядала фатальною. Сергійко так само був за зачиненими дверима, за ним спостерігав санітар, але все змінювалося, бо він побачив Віктора Андрійовича.

48

Вийшовши із палати, Віктор Андрійович відразу побачив маму Сергійка. Хоча вона сиділа у дальньому кутку коридору, але він вихопив поглядом саме її, а не когось іншого. Віктор Андрійович мав намір піти до Віктора Федоровича, аби попросити повернути Сергійка під свою лікарську опіку, але ноги самі понесли його до матері нещасного юнака. Це був невдалий намір, і Віктор Андрійович це зрозумів, коли Сергійкова мама відчула на собі його погляд і підвела очі. Спочатку він прочитав байдужість зневіреної у всьому жінки, але чим ближче підходив до неї, то краще розумів, що в тих очах викристалізовується ненависть до нього. Для Віктора Андрійовича було звичним, що його звинувачують у тому, буцімто він винен у втечі санітара з пацієнтом, — але щоб ненависть! Він жодного разу не подумав про те, що повинна була відчути мама, коли дізналася, що її син втік із психлікарні. Їй і так не було солодко, але принаймні вона знала, що він живий, що його лікують і є надія, що вийде звідси, а хвороба назавжди розвіється, мов дурний сон. А тут не знаєш, де твій син, що з ним сталось і чи взагалі він ще живий. Що ж вона могла відчувати до Віктора Андрійовича, якому довірила свою дитину? Той докумекав це лише згодом, а зараз просто хотів їй сказати, що проситиме Віктора Федоровича знову передати йому Сергійка. Та все ж здоровий глузд підказав йому не наближатися до жінки, бо він уже знав, що нема сенсу розмовляти з людьми, зараженими ненавистю. Що би ти їм не говорив, вони твої слова сприймають по-своєму, а те, що ти вважаєш залізобетонним аргументом, здатним протаранити будь-яку броню, не те що серце, мозок чи душу, відскакує від них, мов м'ячик.

Збоку, мабуть, виглядало кумедно, коли Віктор Андрійович зупинився, востаннє безнадійно глянув на Сергійкову маму, крутнувся на місці й пішов назад, але цього ніхто не помітив, бо в коридорі здебільшого сиділи родичі психічно хворих людей, а також деякі пацієнти, невимушено прогулювалися санітари, готові в будь-який момент кинутися на допомогу. Кожний був зайнятий своїм, і навіть якби хтось помітив, що Віктор Андрійович ішов в одному напрямку, потім зупинився, щось подумав, розвернувся і пішов у протилежний бік, — все одно не надав би цьому не те що важливого, а будь-якого значення.

У кабінеті Віктора Федоровича був якраз той лікар, якому передали Сергійка. Коли він побачив Віктора Андрійовича, то знітився. З головним вони саме обговорювали подальші кроки щодо лікування Сергійка, і виходило на те, що юнака можна відносити до розряду безнадійних. Принаймні його повторне насильне привезення до лікарні мало для Сергійка дуже велике негативне значення. Зараз він виглядав набагато гірше, ніж до своєї втечі, і лікар, якому його доручили, фактично розписувався у власному безсиллі. Віктор Федорович нічого не міг йому порадити, бо не розумівся на цих речах, а тому сприймав усе, як є. Зрештою, він був байдужим до цього Сергійка, як і до всіх психів, що тут знаходились. Його більше цікавило яку суму вдасться відхопити з тих коштів, що поступають до лікарні, скільки з них він зможе витратити на нову свою молоду коханку, ніж те, чи вийдуть із закладу на волю ці люди, чи навічно залишаться тут.

З погляду Віктора Федоровича лікар Сергійка зрозумів, що йому краще вийти. Він ще встиг обмінятися поглядом з Віктором Андрійовичем і зрозумів, що у вузькій вулиці з ним краще не зустрічатися.

— Слухаю вас! – офіційно сказав Віктор Федорович. У нього ніколи не було жодних симпатій до Віктора Андрійовича, і він цього не приховував. Навіть сама присутність колишнього начальника, місце якого він зайняв, викликала у нього фізичну відразу.

— Я хотів би попросити, щоб ви віддали Сергійка мені. – Віктор Андрійович виголосив це невпевнено, ніби сам сумнівався в успіху своєї затії.

— Це виключено! – Віктор Федорович моментально знайшов відповідь, ніби заздалегідь знав, про що ж у нього запитає Віктор Андрійович.

— Але ж я краще знаю Сергійка, — лепетав, мов мала дитина, Віктор Андрійович. – І він вже майже був готовий до виписки…

— Саме був, — перебив його Віктор Федорович. – "Був" – це ключове слово. А тепер ситуація змінилась. Я не кажу, що він безнадійний, бо ми ще не прийняли остаточного рішення, але шансів мало.

— Про що ви кажете? Який безнадійний? – Слова Віктора Федоровича трохи витверезили Віктора Андрійовича, але не настільки, аби він міг рішуче піти в наступ і відвоювати Сергійка для себе.

— Послухайте, шановний! – Віктор Федорович особливо підкреслив слово "шановний". Той, хто його знав, мав би зрозуміти, що Віктор Федорович дуже незадоволений розмовою і якщо вже вживає це слово, то це означає, що розмова має закінчуватись. – Я не можу вам передати цього хворого, бо ви допустили його втечу із закладу. Не Юлія Володимирівна, не я, а ви! За жодного керівника із цього закладу ще ніхто не втікав.

Вікторові Андрійовичу бракувало повітря. Вперше ось так відверто і відкрито, нахабно і цинічно його звинуватили в тому, в чому він, бачить Бог, не був винен. І хто б це казав, але ж не баран у психіатрії. Вже потім згадуючи цю розмову, Віктор Андрійович дивувався сам собі, адже Сергійко і санітар втекли тоді, коли закладом керувала Юля. Віктор же Федорович нахабно збрехав, ніби втеча сталася за керівництва психушкою Віктора Андрійовича, а він через усі ці переживання нічого не заперечив.

У Віктора Федоровича задзеленчав мобільний телефон. Розмова між ними була припинена сама по собі. Вікторові Андрійовичу вистачило розуму вийти, аби не чути, що там говорить Віктор Федорович. Здається, розмова була з жінкою, і відчувалося, що не з дружиною.

Віктор Андрійович був злим на весь світ. Він уже не звертав уваги на погляд ненависті, яким його весь час супроводжувала Сергійкова мама. Віктор Андрійович не помітив у кабінеті й Галю-Гертруду, яка дивилася на нього, мов на живе божество. Хутко вдягнувшись, він вийшов надвір. Мав ще деяку роботу в закладі, але відчував, що сьогодні ні до чого вже не здатний. Від думок лихоманило мозок, але якби хтось запитав у Віктора Андрійовича, про які саме думки йдеться, то навряд чи він міг відповісти. На душі було паршиво, ніби хтось витер об нього ноги. Здавалося, що цей погляд ненависті від Сергійкової матері передався і йому, мов заразний вірус. Він був ладний ненавидіти увесь світ.

Ще здалеку він помітив цього чоловіка, обличчя якого видалося йому знайомим.