Втікачі - Власюк Анатолій

На його думку, вони нічого не розуміли в службі, а тому розвелося стільки зайвих людей, яким подавай демократію. Як тільки в якійсь країні з'являлася демократія – чекай лиха. Придурок, який видумав демократію, вже давно згорів у пеклі. Природа і її складова – людина не потребують демократії. В природі виживає сильніший, тож і людина повинна підпорядковуватися цьому закону. За демократії виграють нікчеми, а ті, хто сильніший, ідуть у небуття. Демократія суперечить природі людини. Він не розумів, що нині відбувається в Україні й чому вона свідомо йде до своєї загибелі. За колишньої системи цього б ніколи не сталося, а зараз демократія поступово вбиває все.

Матвій дістав стакан, налив собі трохи горілки й, смакуючи, випив. Настрій поліпшувався. Тепер він їв ковбасу та сир, на зубах приємно хрустіли огірочки, запивав усе це гранатовим соком, відтак упорався з баночками червоної та чорної ікри і відчував, як прибувають сили.

Горілка закінчилася несподівано швидко, і Матвій розумів, що випив би ще. У нього з'явилася грайлива думка послати за пляшкою когось із цих психів, і він голосно розреготався. Задум, звісно, був геніальним, але не знати чим би все могло закінчитися. Цих недоумків було видно здалеку, і навколишній люд міг би запросто їх прибити, прийнявши не знати за кого. З іншого боку, він розумів, що не такі вони вже й дурні, ці в'язні-пацієнти, аби залишатися на волі смертельно небезпечний для них час. Лише повернення до колишнього монастиря гарантувало їм життя. Матвій уже не раз переконувався в цьому. За стінами закладу він не міг довго витримувати. Складалося враження, що йому не вистачає повітря, а небо падає на землю. І лиш тільки він повертався до колишнього монастиря, як знову відчував, що сили наповнюють його грішне тіло.

Матвій справді знав, що ці психи зовсім не психи. Їх ізолювали від людства, бо вони занадто багато знали. Взагалі ті, що дуже багато знають, є дуже небезпечними. Кожна людина повинна знати рівно стільки, скільки треба. Якщо вона знає трохи більше, це стає небезпечним для її життя, а особливо для життів інших людей, тому таких клієнтів потрібно тримати чим подалі від білого світу. Звісно, це робилося насамперед для них самих, бо людина, яка знає більше, ніж їй треба, ніколи не може зрозуміти, в чому її щастя. І Матвій розумів, що, перебуваючи у приміщенні колишнього монастиря, ці в'язні-пацієнти зберігають здоровий глузд. Як тільки їх відпустити на волю, вони відразу стають небезпечними злочинцями.

Їжа закінчилася так само швидко, як і щойно випита горілка. Раптово Матвій відчув втому і важкість у ногах. Хвилями накочувалася ненависть до цих в'язнів-пацієнтів, які перебували в келіях-камерах. Десь глибоко в душі він розумів, що це не вони, а він сам занапастив власне життя, але алкоголь не давав сконцентруватися на цій думці. Він ледве стримував себе, аби негайно не розстріляти весь цей непотріб, який зайвим баластом насів на людство. Звичка стримувати себе виробилась у нього за довгі роки служби, і він розумів, що занадто легка кара вбити цей непотріб. Нехай мучаться у нього на очах, а він насолоджуватиметься життям.

Матвій акуратно прибрав за собою, згріб зі столу в пакет все до останньої крихти. Залишалося зробити обхід, аби переконатися, що всі на місці. Він зухвало сам до себе усміхнувся. Ніби хтось сторонній усередині нього сумнівався в тому, чи справді ніхто не втік із келій-камер. Матвій твердо знав, що втекти звідси неможливо, тому що втекти звідси неможливо взагалі. Надзусиллям волі він змусив себе вийти до загального коридору й посоловілими очима обвести поглядом келії-камери.

Келія-камера, в якій мав перебувати Іван Дмитрович Синенький, була порожньою.

47

Сергійко лежав на ліжку і не відводив погляду від стелі, на якій знайшов тріщинку. Він дивився на неї ще вчора, і позавчора теж, і тепер йому здавалося, що вона трішки побільшала. А може, це йому просто здавалося, бо все залежало від того, під яким кутом зору дивитися на цю тріщинку. Якщо голову відвернути трохи вліво, то тріщинка ніби збільшувалась у розмірах, але Сергійко знав, що це не так, бо як тільки він повертав голову трохи вправо, тріщинка зменшувалась, тобто поверталася до своїх попередніх розмірів. Він не дуже задумувався, чому так відбувається, хоча саме тріщинка на стелі зараз найбільше цікавила його, бо була чи не єдиним ланцюжком, який ще зв'язував його з цим життям. Про все інше Сергійко не думав, бо в тому стані, в якому він нині знаходився, просто фізично не можна було думати. Він навіть не розумів, що колись у нього було минуле життя, коли він міг думати і говорити, взагалі робити все що заманеться. Зараз не було з чим порівнювати, бо минулого ніби не існувало в його голові. Мабуть, воно все-таки було, але десь надійно і глибоко сховане, і Сергійка це зовсім не цікавило – ні де воно сховане, ні чи взагалі існує. Він дозволяв лікарям і санітарам робити з собою все, що вони хочуть, слухняно підставляв сідниці для заштриків, так само слухняно відкривав рот, коли йому приносили пігулки, і запивав їх водою. Здавалося, для нього в житті вже нічого не існувало, окрім цієї тріщинки на стелі.

Але того ранку все раптом змінилося. В нього не було особливих приводів для хвилювання, бо все йшло ніби за розкладом, встановленим не ним, але якого він дотримувався, бо не мав волі до спротиву. І все ж Сергійко відчув, як усередині почало народжуватися хвилювання. Це було, власне, хвилювання, а не страх, бо він добре знав, що коли народжується страх, то він поступово сковує все тіло, аж відчуваєш, як німіє твій мозок. А тут усередині розливалося тепло. Не можна було сказати, що це хвилювання однозначно видавалося йому приємним, проте порівняно мало не з цілодобовим лежанням на ліжку і вивченням тріщинки на стелі це явно було щось нове. І коли Сергійко ще здалеку почув голос Віктора Андрійовича, тепло від хвилювання стало наповнювати його тіло ще більше. Для себе самого в ту мить він би не міг пояснити, що саме з ним відбувається, та це й не потрібно йому було. Якщо раніше Сергійко взагалі не хотів, щоби хоч щось змінювалося в його житті після того, як він знову потрапив сюди, то тепер теж він ще не прагнув цих змін, але вже, мабуть, не був проти того, аби вони настали. Для нього зараз не мало абсолютно ніякого значення, чи будуть ці зміни позитивними чи негативними, хоча людина завжди хоче чогось кращого, — головне, щоби вони були, і він уже не боявся, що вони настануть.

Почувши голос Віктора Андрійовича, Сергійко на мить загубив тріщинку на стелі, яка за останні дні була єдиною рятівною ниточкою для нього, що ще зв'язувала його з життям. З відчайдушністю приреченого він знову почав шукати її на стелі, але вона десь безслідно зникла, ніби її ніколи там не було. Сергійко ще не розумів цього, але вже на інтуїтивному рівні відчував, що тепер доведеться жити без цієї тріщинки на стелі, і він ще достеменно не знав, чи може без цього обійтись, але розумів, що нові обставини владно стукають у його життя і було би глупо опиратися їм. До нового життя Сергійка кликав голос Віктора Андрійовича. Йому здавалося, що він уже чув цей тембр, характерні вислови, але ще не був упевнений у тому, що все так дійсно і було, проте вже десь там, у глибині душі, хотів, аби цей голос і далі звучав, а він би слухав його, слухав, слухав…

Коли тріщинка на стелі безнадійно зникла з його поля зору, Сергійко пересікся поглядом з Віктором Андрійовичем. На нього війнуло хвилею чогось рідного, домашнього, давно забутого, ніби він був уже безнадійно старою людиною, яка однією ногою стоїть у могилі, а друга нога вперто не хоче ставати туди, — і тут перед очима з'являється теплий спогад із дитинства, що несподівано додає стільки сил і енергії, коли хочеться знову до нестями жити, але все закінчується несподівано швидко, і друга нога мимоволі теж вступає у могилу.

Віктор Андрійович радше відчув, ніж побачив, що Сергійко дивиться на нього. Коли хлопця насильно повернули до психіатричної лікарні, Віктор Федорович розпорядився, аби його вів новий лікар. Віктор Андрійович був здивований своєю поведінкою, бо, чесно кажучи, не сподівався цього від самого себе і завжди думав, що він кращий, ніж виявилося насправді, — але в нього не вистачило душевних сил і не було навіть натяку на те, аби попросити повернути Сергійка йому. Про це ніхто вголос не казав, але сам Віктор Андрійович на підсвідомому рівні відчував, що і його звинувачують у тому, що схиблений санітар зміг викрасти із закладу не менш схибленого пацієнта, а тому виходило само по собі зрозумілим, що зараз вести Сергійка має інший лікар. Віктор Андрійович був незадоволений собою, але швидко змирився зі станом внутрішнього дискомфорту, коли навіть не намагався поборотися за Сергійка. Тепер же, коли він поглядом зустрівся з ним, відчув як пекучий сором поволі захоплює все його тіло. По суті, він здав Сергійка іншим. Це не була зрада, а було щось інше, набагато серйозніше, бо мова йшла про здоров'я і саме життя Сергійка. Адже ця думка вже не один раз приходила до голови Віктора Андрійовича, але він щоразу настирно відганяв її, аби не заважала йому жити так, як він жив до цього. Мова не йшла навіть про душевний спокій, бо його вже давно не було, а просто не хотілося навантажувати своє тіло й душу чимось ще, адже було достатньо того, що вже є, — і ця думка підказувала йому, що Сергійко назавжди може залишитись у закладі, якщо його лікуватиме хтось інший, а не Віктор Андрійович.

У попередні дні, здається, Віктор Андрійович і не думав про Сергійка, хоча тепер розумів, що це було не так. Можливо, ці думки й не були оформлені в слова, але для думки це не відіграє особливо великого значення, бо слова не здатні передати всю гаму відчуттів і почуттів людини. Людина словами лише намагається передати те, що може, але цього явно недостатньо, аби її зрозуміли. До того ж, одне й те саме слово кожний розуміє по-своєму, тлумачить по-своєму, і багатьом стає дивно, як це не можна зрозуміти таких очевидних речей, які він щойно сказав.

Віктор Андрійович ще не усвідомлював цього, але ноги самі несли його до Сергійка, хоча насправді він зараз мав зайнятись іншим пацієнтом.