Смерть у Києві - Загребельний Павло

Може, щось відчув отоді, як тримав його Дуліб коло себе, поки сиділи вони в Кричка, але ж відчуття — то ще не знання.

Відкриватися перед Іваницею дочасно Дуліб не хотів. Мали вони вжитися як слід у Києві, стати тут своїми людьми; скинути з себе будь-які підозри, виказати свою незацікавленість справами сього города, не бути ні посланцями одного князя, як сталося торік, ні мучениками князя іншого, якими прийнято їх сюди. Просто бути мрибічним княжим лікарем, який водночас є лікарем для всіх. Бо ще Мономах сказав: "Вольного приспіте".

Але, здається, все зіпсував Ростислав. Не витримав у Бозьку, на перші ж припросини молодого Володимира прискакав до Києва і, поваблений золотом київським і розкішшю, відразу виявив намір лишитися тут, сісти на Краснім дворі, не дбаючи, як то буде потрактовано і самим князем Володимиром, і боярством київським, та й самим Ізяславом, до якого вже, мабуть, заготовляють гінця вірні люди. Може, той самий Петро Бориславович саме й споряджає грамотку до свого високого покровителя, в якій напише, що зоставив князь тут Ростислава на свою голову.

Іваниця лежав, задравши на коминок ноги, й знічев'я шкрябався в голові.

— Грієшся? — спитав Дуліб. Іваниця відмуркнув щось нерозбірливе.

— Змінився ти вельми.

— Оце!

— Вже он який час сидимо в Києві, а нічого не при

носиш.

— Що ж мав би приносити?

— Звістки. Як то бувало колись.

— То ж колись.

— Вразив тебе поруб?

— Оце!

— А що коли скажу тобі: поруб був несправжній. Іваниця сів, злякано втупився в Дуліба.

— Як то — несправжній?

— Ну так. Для виду лиш.

— А… — Іваниця не міг стямитися. — А залізо, в якому нас везли до Суздаля? А смердюча яма бездонна, в якій сиділи спершу? А тоді ота хижа і Оляндра, яка щодень дратувала своєю приступністю для всіх, та тільки не для нас, бо ми не мали найголовнішого: волі. Як же ти кажеш, що то несправжнє, Дулібе?

— Ти міг би ще додати той кам'яний мішок у Кідекші, куди нас кинуто вночі й звідки щоночі, щоб ніхто не бачив, випускано погуляти; так само, як прогулювано дикого пардуса, подарованого князеві Юрію Святославом Ольговичем, коли зустрілися вони в Москві уперше. Щоправда, ти не знав, що пардуса того тримано в такому самому кам'яному мішку поряд з нами, і звір, видно, ви-чуваючи людський дух, дряпав стіну пазурями, мурчав пожадливо, не давав мені спати; а ти в цей час спав сном праведника і марив про Ойку та ще про якихось дівчат. Я не заважав тобі, бо й навіщо? Так само не став говорити тобі про ті потаємні розмови, які відбував тоді з князем Юрієм під час твого спання, бо мали заховати таємницю перед цілим світом.

Іваниця ніяк не міг повірити в те, що каже йому Дуліб.

— Та ж навіщо? — вигукнув він. — Навіщо було все оте?

— Хотів Долгорукий послати в Київ своїх вірних людей і вибрав нас з тобою. А щоб не впала на нас підозра, то вигадав поруб. Бо коли б просто відпустив нас до Києва і прибули ми з порожніми руками, не знайшовши убивць і не заплямувавши злочином Долгорукого, то яка б нам була віра? Ізяслав перший вважав би нас підкупленими князем Юрієм, а вже про Войтишича а чи про ігумена Ананію, то чи слід й казати. А так ми прибули сюди тяжко ображені Долгоруким. Найперші його вороги. І всі тутешні вороги його для нас тепер — найперші друзі.

— А Ростислав? — спитав Іваниця. — Він хто?

— Ростислав прийшов, щоб, може, згодом, у час сприятливий, зустріти отця свого в брамі Києва. На жаль, молодий князь занадто поквапливий, а порад нічиїх слухати не звик. Тому й перед тобою відкриваюся передчасно, бо мали б ми ще сидіти тихо, вживатися в Київ, як радив мені Долгорукий. Ростислав приїхав, заявив сьогодні, що сяде тут надовго, вже запрошує до себе і Петрила і Петра Бориславовича, завтра в нього буде все боярство київське, ловитимуть його щоразу на слові, як ю вже пробували зробити сьогодні під час учти, і нічим гут не зарадиш. Погано, коли гідність переростає в пихонитість, а воля — в нестриманість. З таким чоловіком вже нічого не вдієш. Але ми з тобою збережемо прихильність до Ростислава, бо він — наш визволитель, як то всім тут нідомо. Робити ж маємо своє поза сином Долгорукого і незалежно від нього.

— Що ж маємо робити?

— Завтра поїдемо до Кричка, підемо між простий люд київський, щоб розповісти правду про князя Юрія, поїдемо, як колись було, від одного хворого до другого, може, й через усю землю Київську, а там — Переяславську. Чи нам з тобою лякатися мандрів?

— Я вже й забув, коли те було. А ти неначе забув, що лікар єси.

— Войтишича ж лікував, згадай.

— Оце! Його й дрючком не доб'єш! Хіба таких лікують? А Кричко знає про тебе, Дулібе? Тепер згадую, як приїздили ночами туди якісь люди. Думав тоді: до Кричка. Виходить, до тебе? То Кричко має знати більше, ніж я?

— Живе в іншому світі, ніж ми з тобою, ніж князі й бояри. Ми опинилися посередині. Не прилучилися ні до тих, ні до інших, а відійшли від обох світів.

— Знаю. Це там, де найбільше б'ють. З обох боків б'ють, а ти лиш встигай підставляти спину.

— Боїшся?

— Оце! Коли ти бачив, як Іваниця боявся? Закис у неробстві — ось! Коли б сказав мені давніше, облетів би вже весь Київ, поставив би перед тобою всіх приязних Долгорукому, а ворогів і сам знаєш.

Дуліб поклав йому руку на плече.

— Однині знову ми збратані, як і перше.

— Оце ж! — помурчав задоволено Іваниця і позіхнув смачно, бо поспати любив, як усі ті, хто шанує своє тіло й прислухається до щонайменших його забаганок.

Мав би спати в Києві сторожко, в очікуванні якогось чуда, про яке марив ще в суздальській темниці, але проспав і сеї ночі, може, все на світі, бо не чув, як уже перед світом щось нечутно відчинило двері, промайнуло по їхньому житлу, не знати, як відразу відшукало місце, де спить Дуліб, стало над лікарем, тамуючи віддих, мовби прийшло лиш для того, щоб помилуватися на цього сплячого чоловіка, на його спокій і мудру красу, яка вичувалася навіть у передсвітанкових сутінках, навіть у сплячому, коли в людині мало б згасати все людське, бо сон зрівнює нас з іншими живими істотами, ми втрачаємо над ними перевагу й вищість.

Дуліб прокинувся вмить. Ще мав заплющені очі, а вже не спав, вже знав, що коло нього хтось стоїть, та більше: знав, що не вбивця, не ворог, не нападник, а дружня істота поряд, бо так святобливо ніхто інший не міг триматися.

— Хто се? — спитав він тихо, щоб не злякати приблуду і щоб скинути з себе залишки сну.

— Я, — сказало воно дівочим голосом.

Дуліб рвучко сів на постелі, продер очі. В сутінках біліло ніжне хутро, воно мовби висіло в повітрі, плавало, бо обличчя дівчини і її ноги зливалися з темнощами повалуші, разом з хутром плавав у тиші також голос дівчини, голос Дулібові знайомий, хоч і чув він його раз чи двічі, чув давно і не запам'ятав, бо й нащо?

— Ойка? — здогадався він відразу, дивуючись сам собі, що пізнав дівчину так легко і неначе ждав її появи.

— Я, — знову відповіла дівчина.

— Шукаєш Іваницю?

— Тебе.

Знову Дуліб подивувався. Та одразу згадав, що він же лікар.

— Комусь погано? Войтишичу? Чи, може, батькові твоєму?

— Та ні. Що їм станеться?

— Тоді що ж? Хочеш, щоб розбудив Іваницю?

— Не треба. Я до тебе.

— Дівчино, зараз глупа ніч!

— А мені однаково. Я звикла не спати ночами. Вони ганяються за мною саме ночами. Щоб не датися, треба не спати.

— Хто за тобою ганяється?

— Однако хто. Всі. Хто побачить, той і ганяється.

— Я бачив тебе колись. Але ж не ганявся?

— Не ти — твій Іваниця.

– Іваниця думав про тебе. В Суздалі, скрізь.

— А-а, всі думають. Знаю, про що вони думають. А я прийшла до тебе.

— 3 чим же? Помогти тобі в чомусь?

— Про Кузьму розкажи, про брата. Знайшов його?

— Знайшов і мав розмову. Не дуже приємну, бо грубий вельми, а може, сказати б, — різкий. Видно, мав життя несолодке. Але чесний і відвертий. Та ти сядь. Он там стілець, або на лавку.

— Пусте. Говори.

— Тоді я теж встану. Вийдемо. Бо негоже, коли перед тобою стоїть дівчина. Це ти нас спровадила в Суздаль? Не кажи, бо й так знаю. Але навіщо? Думав я, хтось інший за тобою тоді став, а тепер вони випитують: хто й коли? Не хотіли, виходить, щоб я дістався аж туди. Бо довідався про дещо некорисливе для ігумена й Войтишича. Ти знала все?

Вона мовчала.

— Чому ж мовчиш? Мені можеш казати все відверто. Не належу до твоїх ворогів. Кузьмі теж не ворог, як бачиш.

— Вони спорядили сьогодні вночі гінця, — зненацька сказала вона.

— Гінця? Куди? Якого?

— До князя Ізяслава. Про тебе й про цього… Ростислава, сина Долгорукого.

— Ну, — Дуліб пройшовся сюди й туди, не міг стримати дрож, все робилося навіть швидше, ніж він думав, — як же взнала?

— Вже взнала. Вмію. — Вона помовчала, тоді додала з викликом: — І хочу. Для тебе.

Він підійшов до дівчини, взяв її за руку. Рука була маленька, тепла, м'яка, мов нічна пташка.

— Дозволь поцілую тобі руку, дівчино? — сказав і, не очікуючи згоди, доторкнувся губами до ласкавої чистої шкіри.

— Княгиням звик руки цілувати? — засміялася вона.

— Княгиням? — він глянув на неї зблизька. — Звідки знаєш, кому цілував руки?

— Здогадуюсь! — з викликом мовила вона, і виклик той спрямований був мовби й не Дулібові, а кудись у простір, комусь невидимому й невідомому, бо дивилася Ойка не на самого Дуліба, а через його плече, назад, дивилася так невідривно й з таким зухвальством, що лікар і собі не стерпів, озирнувся.

Позад них, у дверях, біліла сонна постать Іваницина. Біліла заціпеніло, в безруху й безмовно, не чутно було навіть улюбленого хлопцевого "Оце!", яке виривалося в нього завжди майже підсвідомо.

— Спасибі тобі, — сказав Ойці Дуліб. — Може, тебе провести? Іваниця міг би.

— Не треба. Сама.

Вона війнула на Дуліба своїм неповторним теплим запахом, промайнула повз Іваницю білим видивом, а він стояв і не міг зворухнутися.

Дуліб підійшов до нього, взяв за плечі, легко повернув, повів до його повалуші.

— Доспати тобі ніч треба, Іванице.

Хлопець не пручався, дав укласти себе в постіль, лежав тихо, мовби й справді зготовлявся додивлятися сни, в яких щоночі приходила до нього Ойка, але не мав більше сили вдавати з себе байдужого, підхопився з ложа, підбіг до Дуліба.

— Ти бачив: вона боса!

— Не помітив, — розгублено промовив лікар.

— А надворі сніг і мороз.

— Якось не зауважив.

— Боса! — вигукнув Іваниця.