Смерть у Києві - Загребельний Павло

Десь той і досі гнив у смердючій ямі, а митрополит, у золотих шатах, серед урочистого співу, тим часом приймав хвалу і славу. Недарма ж у посланні до смоленського пресвітера Фоми напише він, що "Слави і влади жадають не самі лиш миряни, але и монахи. Жадоба її переслідує нас до могили".

По відправі за церковною оградою князів ждали отроки з кіньми, бояр — їхні служки, для ієреїв приготовано сани, встелені килимами, бо негоже було б бачити поважних святих отців, що шугають у заметах.

Та вся урочистість хвилі зіпсована була вкрай, зведена на ніщо убогим людом, який ждав можних по той бік дверей Десятинної церкви, терпляче мерз на морозі, брав облогою тих, які мали вийти в багатстві й славі.

То було жебрацтво київське: каліки, юродиві, немічні, голодні, зубожілі, з невигойними виразками, в бруді, в смороді, в лахмітті; зродилися не знати й звідки, виповнили весь простір перед церквою, лізли один поперед одного, топтали безногих, відтручували безруких, забивали пронизливими криками безголосих; були тут сліпі й глухі, недоріки від народження і понівечені боярською жорстокістю, були старі й малі, чоловіки й жінки, світили голими тілами, посинілими від морозу, зчорнілими від голоду й холоду; все це кричало, плакало, голосило, благало, канючило, погрожувало, проклинало; здавалося, все горе, всі лиха й нещастя світу збилися отут перед бронзовими вратами пишного храму. "…доброчинство прабатьківське…" Де вони жили, оці людські залишки, в які нетрі й шпари ховалися від безжальної нічної сторожі, звідки бралися? Чи ще від найперших князів, яких уславлено за велич духу, за мудрість, за здобичливість, за щедрість і багатство їхніх учтувань, на які скликувано чи не всіх киян кількаразово упродовж року, забуваючи про те, що рік має в собі днів не кілька, а триста і шістдесят п'ять, і чоловік, щоб жити, повинен мати шматок хліба на щодень? Чи намножилося жебрацтво київське при скупому Святополкові, який сам торгував і хлібом і сіллю, грабуючи не самих простих людей, а навіть монастирі й бояр, які не прощають такого не те що князеві — Господу Богу? Тяжкий спадок полишив по собі Всеволод. Ізяслав же за ці два літа свого володарювання, розоряючи й палячи села та городи, ще збільшив число зубожілих. І ось зібралися вони сюди, до Києва, чи й не звідусюди, де проходили з вогнем і мечем дружини та полки Ізяславові; плакали, скиглили, ридали, ревли: "Хлібця! їсти! Дайте! Подайте! Віддайте!"

Спантеличився навіть Войтишич, якого важко було чимось здивувати на сім світі, гідному, як на його гадку, лиш одного: прокляття. Зате князь Ростислав не втратив і тут своєї самоповаги, велично змахнув комусь рукою, і крізь юрмовище, крізь страшний стиск враз пробилося до нього кілька суздальців, стали коло свого князя, тримаючи шкіряний міх. Ростислав з величним спокоєм, не дивлячись, простягнув туди руку, щось там набрав у жменю й метнув у натовп.

У прозорому повітрі навпроти сонця зблиснули маленькі кружальця, впали між розкричане й розскиглене жебрацтво, а слідом за ними, давлячи один одного, б'ючись, кусаючись, огризаючись, гунула вся ота злиденність, хоч ще ніхто й не знав, що то летить з руки дающого, не здогадуючись і не вірячи, щоб кидано їм так щедро золотий і срібний пенязь.

А Ростислав кинув ще і ще, кидав невтомно й щедро, розсіював над зібраними золото й срібло, чеканене ще іменами Володимира і Ярослава, Всеволода і Мономаха, на невеличких кружальцях вибито було парсуни княжі, стояли там написи руські, а то й грецькі: "Володимир князь, а се його срібло", "Ярослав архонт, а се його золото"; може, траплялося там і дешеве срібло Святополкове, в якому олова було більше, ніж самого срібла, та найбільше було золота, позначеного іменем Юрія, з відбитком Георгія Побєдоносця, або готового до пострибу суздальського лева, або націленого в землю лука. І хоч як билися за кожен пенязь убогі, хоч яке ревище творилося на площі перед Десятинною, та хтось устиг побачити на золоті й сріблі Юрієві знаки; і серед лайок, прокльонів, стогонів, харчання, плачів зродилося одне слово, прокотилося над натовпом, застрибало то там, то там, гинучи й відроджуючись з новою силою, попервах линуло нерозбірливо, уривчасто: "…олго…", "…горук…", "Долго…", "…горукий", а тоді вибухнуло враз, відбилося стокротною луною і вже не вгавало весь час, поки Ростислав жбурляв пенязь, і поки пробиралися вельможні крізь жебрацтво, і поки всідалися на коней та в сани:

"Долгорукий! …рукий — рукий — рукий!"

"Долго… Долго… Долго… рукий!"

"Долгорукий — Долгорукий — Долгорукий!"

Князь Володимир зблід, Мстислав Ізяславович щось говорив йому гнівне, Войтишич стиха кляв, чотири Миколи тулилися до Войтишича і до Рагуйла, тисяцького князя Володимира; трясли бородами, жовтооко поблимували на сина Долгорукого, що спричинився до такого безчинства. Ввижалася вже їм довга рука суздальського князя, що пожадливо тягнулася до Києва. Бач, накарбував золота з своїми знаками і мерщій прислав сюди, хоч досі й не чувано про Юріїв пенязь. Не може силою — хоче пробитися до киян золотом.

Ростислав зберігав цілковитий спокій, вдавав, ніби його тут ніщо не обходить; покінчивши з пенязем, метнув поміж натовп і шкіряний міх, який умить був розшарпаний на клапті, бо кожному хотілося мати бодай абищицю, яка поєднала б його з отим іменем, яке гриміло над площею, мов заповідання тих ліпших часів, коли й кривий застрибає, мов олень, і язик німого запіє.

За київським звичаєм по відправі князь влаштовував обід для ієреїв, князів і бояр та воєвод. Про жебрацтво було забуто, щойно від'їхали від Десятинної церкви, забуто й про оті недоречні вигукування, що так сполошили було князів і бояр.

Столи накриті були в Ярославовій золотій гридниці, про яку Дуліб досі лиш чув і ніколи й не сподівався побувати між цих справді золотих стін, що бачили багатьох славних людей, послів од наймогутніших володарів земних, чули слова високі, благородні, а бувало, й зрадливі та підлі, бо після Ярослава в Києві сиділо вже он скільки князів і не завжди були то князі гідні слави цього великого города.

Князь Володимир не набув ще вміння спрямовувати учту й надавати їй справжньої невимушеності, яка нічого спільного не має з брутальністю й низьким обжиранням і обпиванням. Все тут намагалося перекричати одне одного, заливалося вином, запихалося щонайжирнішими шматками, жувало, ригало, плакате, цілувалося. Войтишич знай викрикував своє "будь воно все прокляте" й обціловувався з боярством; чотири Миколи, зсунувшись плече до плеча, вмегелювали, жовтооко поблимуючи на суздальців, а з ними й на Дуліба. Ананія не їв і не пив, тільки гидливо кривився, сидячи між Войтишичем і митрополитом. Дуліб опинився коло боярина Петра Бориславовича, який привітався з ним ще в Десятинній церкві й не відпускав після того від себе, зрадівши, що може спіткати в Києві ще одного чоловіка, знайомого з книжною премудрістю, бо до церковних мужів Петро не мав особливих схильностей. Князь Ростислав посадовив Дуліба поруч з собою, а що Петро Бориславович був разом з лікарем, то вийшло так, що він сів з другого боку від Юрійовича, їм личило отак сидіти: посередині розкішно-величавий князь; з одного боку спокійний, підкреслено скромно, але зі смаком одягнений лікар, якого побоювалися, бо й досі був для всіх загадковим; з другого — Петро Бориславович, натхненно-блідий, чорнобородий, в бузковій хламиді, обшитій чорним бобром, з пальцями, обнизаними коштовними жуковинами, перевчений і пещений, мов високорідний ромей.

— Не зношу далеких походів, — сказав він, нахиляючись до Ростислава. — Бридить мені спання в свинячих умовах, невмивання, поганий харч. Змалку збалувано мене. Отець мій помітив, що маю занадто короткі руки, непридатні для меча, і віддав у книжну науку. Побував у багатьох землях, вивчив чужі мови, прочитав усі книги, пізнав безліч людей. А чи пізнав самого себе?

Ростислав усміхався на ту мову зверхньо-зневажливо. Вже кому-кому, а йому з самого народження було відкрито його призначення. Велич князівська — ось і все. Над чим тут ламати голову? Всі інші люди мають так чи інакше слугувати для підтримання тої величі. Ще молодим сидів він у Новгороді князем, де всидіти нікому ніколи довго не вдавалося. Саме перед ним вигнали новгородці Всеволода, сина Мстиславового, який був тоді великим князем у Києві. Всеволодові виставлено було в провину, що він не блюде простого люду, хотів зміняти Новгород на Переяслав, тим самим принизивши славний великий город торговий, в битві при Ждановій горі перший побіг з полку, без кінця встрявав в усобиці, втягуючи в них і Новгород. Ростислав теж не втримався довго в тому баламутному городі, пішов звідти хоч і без ганьби, але й без слави. Тоді десять літ сидів у батька на прокормленні, зазнаючи приниження для своєї високої честі й чималого гноблення для князівського свого духу. Тепер би мав розмахнутися на всю силу, яка вичувалася в усій його постаті, в гордій могутній шиї, в умінні сидіти на коні й за столом, в умінні слухати й справді по-князівськи усміхатися.

Якийсь п'яний ієрей, здається, з печорської братії, зваблений гордим виглядом Ростиславовим, причалапкав, вмочаючи в чашу з вином бороду, вхопився, щоб не впасти, за Дулібове плече, розвів жалі:

— Нема тепер Самуїла, який би повстав проти Саула; Нафана, що запобіг би падінню Давидовому; Іллі та Єлисея, що ратували б проти беззаконних царів; Амвросія, який не злякався царської висоти Феодосія-імператора; Василія Великого, що нажахав словом своїм гонителя християн Валента; Іоанна Златоуста, який викривав імператрицю Євдоксію.

— Прибери, лікарю, оте п'яне ледащо, — кинув через губу Ростислав, — не можу пити, коли над вухом мені варнякають.

Дуліб відіпхнув сп'янілого отця, той, заточуючись більше, ніж личило б, посунув кудись у другий кінець гридниці. А звідтіля зродився Петрило, прочовгав повз п'яних і так дурних, наставляючи на всіх свої безвиразні перлисті очі, гордо тримався за шию, де мав товсту золоту гривну (чи й не ту, що дарував колись Долгорукий за порятунок од смерті в Москві?), наблизився до Ростислава, вклонився йому, пробився крізь гамір і ґелґотняву боярсько-ієрейські рипучим своїм занудливим голосом:

— Здоров будь, князю Ростиславе! Петрило єсмь.