Сагайдачний - Чайковський Андрій
Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту білизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!
Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:
— Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, і ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?
Хлопець обняв його рученятами за шию і душив з усієї сили. Батько сміявся.
— Поїдеш зі мною на Січ?
— Поїду, як великий виросту.
— От і добре, та мені ніколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як підростеш, дам тобі шаблю, коника і поїдемо татар воювати.
— А мушкет?
— Не то мушкет, але і гармату, ти знаєш, яка гармата?
— Знаю, я бачив, така велика, довга і дуже гримить.
— Гарна з тебе дитина, рости здоров на потіху твоїм батькам.
Тим часом Артимиха ставила на столі пляшку з запіканкою, вареники, ковбасу, кислі огірочки, хліб пшеничний, кринку меду. Вона була гостеві дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловік, як дитина зараз до нього пристала. Діти звичайно пізнають душею добру людину, а від лихої строняться — міркувала собі жінка. Вона стала гостя припрошувати. Артим віддав дитину жінці і сів при столі. Конашевич прикликав Антошка, що присів під мисником і не смів сідати при столі з своїм паном.
Артим налив михайлик горілки і каже:
— Слава господові, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та гаразду.
— Дай боже і вам, і нам усім.
До хати Артима стали сходитися сусіди. Кожний хрестився до образів і вітався з господарем і гостями. Артим частував кожного горілкою і просив закусити. Артим по чарці став балакучий.
— Слава богу, що допоміг довести діло до пуття так, як приказав отець архімандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпеці, як цей диявольський стражник присікався до пана Конашевича. Але дістав лобом у живіт від цього парня, що аж в Дніпрі скупався.
З тих слів поміркували сусіди, що Конашевич неабиякий чоловік, коли ним о. архімандрит так піклується.
Він говорив це навмисно, щоб перед сусідами почванитись: ось дивіться, люде, яких я людей вожу.
По третій чарці Артим розбалакався на добре і став оповідати, як Конашевич сам-один ломакою розігнав цілий гурт гайдуків, уніатів, коли хотіли брати нашу церкву. І через те мусив з Києва втікати.
Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канівець каже:
— Між нами ти, козаче, цілком безпечний, бо коли того треба буде, то всі, як один, за тебе станемо і не дамось.
В хаті ставало глітно. Люде не мали місця та зазирали крізь вікно.
Артим розходився, мов у великий празник. Частував усіх і підганяв жінку до поспіху, щоб приносила щораз свіжі пляшки з горілкою та збанки з медом.
— Пийте, люде добрі, сусідоньки мої. У мене сьогодні велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хаті не приймав. Та ви подумайте, священний отець архімандрит з Лаври наказував мені: "Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смерті ні пекло, ні небо не прийме, а так бідна душа не має де голови приклонити аж до самої смерті.
— А хіба вона буде вдруге вмирати? — спитав хтось з гурту.
— Ні, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей, музик давайте! — кричав Артим. — Семене, а побіжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро. Давно я так радів, як сьогодні.
За часок прийшли музики, їх посадили на зачіпку. Артим кричав:
— Ану же, хлопці, хто в бога вірує, зі мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, ні рук, ні струментів не жалійте, а з вогнем та серцем!
Музики підстроїли інструменти і зразу стиха, а відтак з усієї сили, вдарили по струнах.
Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю, перебирав ногами, злегка притупцював, аж відтак пішов вихором по хаті. Ногами переплітав складно і пустився навприсядки, держачи праву руку за потилицею, а ліву підніс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневі, і тепер дав себе знову знати.
Люде зразу дивились на нього, а далі не втерпіли, і один по однім пішли і собі ходором. Охота перенеслась і до сіней, і надвір, і всюди стали гуляти.
Аж Артим ізнемігся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю і став зіпрілий, цілий, важно дихаючи. А в хаті, в сінях і надворі гульня не вгавала. На місце тих, що втомились, ставали другі. Артим зі своїм братом Панасом ходили поміж людей з пляшками і частували.
Аж вже пізно вніч потомились музики і люде стали розходитися по домах. Музики пішли, їм кинув Артим цілу жменю грошей.
У хаті стало душно від людського поту, хоч і вікно було відчинене. Конашевич вийшов надвір і присів на приспі. Надворі царила гарна літня нічка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зірками. Усюди було тихо і спокійно, лише сичі та сови перекликались. Десь здалека гуділи Дніпрові пороги.
— Вашмосці, наш любий гостю, постелено буде в другій кімнатці, — говорив Артим, вийшовши з хати. — Не так буде добре, як у тих панів у Києві, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобі спокійно спати, поки в садку пташка не защебече, а тоді поминай, як звали. Тут у мене в садку стільки цієї божої птички живе, що від ранньої зорі вже співають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добраніч вашмосці. Ще раз слава господові, що я тебе щасливо з Києва привіз, а звідсіля то ми собі на Запорожжя гарненько-рівненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалів своєї голови, не дав її зневажити, то тобі, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе і мені дещо з цього капне. Ось воно як.
Артим був напідпитку, до того ізнемігся, танцюючи. Він присів побіч Конашевича на приспі під хатою, бурмотів щось і став куняти, позіхаючи. Надійшла жінка і нагадала йому, що пора спати.
Артим прочуняв:
— Хіба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Ні ж, ні, ніколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тоді вже підемо у стебло.
Він пішов у хату і став бити перед образами твердо поклони.
Конашевич пішов у свою кімнату.
Через відчинене вікно заходили в кімнату пахощі з садка, і соловейко на вишеньці щебетав, аж заходився.
Конашевич поклався на постелі і твердо заснув. Кілька разів спросоння заплакала дитина, десь у городі перегавкувались собаки.
ХІІ
Конашевич спав так твердо, що не чув ні птичого ранішнього щебетання у садку, ні ранішньої метушні в хаті; його збудив Миколка. Він зайшов сюди і, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбігла Артимиха і тягла його насилу геть.
— Та куди ти, навіжений, поліз, — шептала до дитини, — не даєш панові спати.
Від того зараз прочуняв Конашевич. Він зміркував відразу, де він. У нього на душі було легко і весело. Узяв хлопчика під пахви і посадив на свої груди:
— Лишіть його, Артимихо, я діток дуже люблю, а особливо таке дрібне гарне козацтво.
Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили. Вона усміхнулась і пішла до своєї роботи.
А Микола був теж з цього радий. Він став пригладжувати Конашевичеві вуса.
— Скажи мені, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?
— Я буду перше рибалкою, опісля козаком, а опісля кошовим.
— Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Дніпру плавати, а опісля.
— А опісля тато обіцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, — хлопець став показувати руками, яке море велике. — Мама напече нам бубликів і медяників, і ми попливемо, а опісля я мамі привезу велику-велику рибу і гостинця від самого султана турецького, що за морем живе.
— То ти і до султана в гості вибираєшся?
— Авжеж. Я піду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький край, а там султан є кошовим.
— А хто тобі таке розказував?
— Козаки розказували. До нас іноді козаки заходять і таке мені розказували.
— Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти підожди трохи, мені вставати пора.
Конашевич поставив хлопчину на землю і встав та пішов у сіни вимитися. Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.
— Навіщо ти це виймав? Ми тут вікувати не будемо.
— А хоч би одну днину, то не ялось панові в буденній одежі між людей показуватися. Хай знають, хто ми.
Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса і чуба, і став одягатися
по-празничному, та прип'яв шаблю.
Якраз надійшов Артим, що від рана порався біля господарства. Побачивши Конашевича в кунтуші і сап'янцях, аж язиком прицмокнув:
— Далебі, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходімо поперед усього в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа і службу божу найняв за те, що господь дав нам щасливо сюди перебратися.
Він пішов у хату і перевдягся по-святочному теж.
Тепер пішов Конашевич у хату з господинею звітатися на добрий день.
Артимиха, побачивши Конашевича таким, дуже зраділа. У неї аж очі горіли:
— Я гадала, що сам кошовий у хату ввійшов.
— От вигадала! Хіба ж кошовий краще всіх? Ми тепер снідати не будемо, аж по службі божій. Надще краще молитися.
Вони пішли у церкву. Артим ступав побіч Конашевича, на котрого ззиралися всі стрічні, котрі їх поздоровляли. Конашевичеві показували велику пошану.
Так само було і в церкві. Благочинний став зараз правити. Конашевич зміркував, що його вважають всі за якусь велику знатну особу. Догадувався, що Артим про нього таке розголосив, не знать чи тому, щоб самого себе вивищити, чи йому таке о. архімандрит наклав на голову.
Воно так справді було, і одне, і друге. Те саме розповів Артим і благочинному. О. архімандрит був у великій пошані у православного духовенства на Україні. О. архімандрит не без причини так тим Конашевичем піклується.
Із цього повзяв Конашевич думку покористуватися цим для загальної справи і завести у Каневі яку-таку організацію. По обіді пішов Конашевич до благочинного привітатись, а він запросив його до себе у гості. Розуміється, що запрошено й Артима. Хоч він був простим собі козаком-рибалкою, та його люде шанували за його проворність і лисячу хитрість супроти ляхів. Ніхто другий не вмів їх так перехитрити, коли треба було подати яку вістку у Київ або на Запорожжя.
Тими запросинами задобрився Артим за те, що його Настя даремне буде ждати зі сніданням на гостя.
В гостях у благочинного йшла розмова за православну церкву, якій так дуже загрожує унія.
