Сагайдачний - Чайковський Андрій
Вони були заплакані. Зараз повисли Петрові на шиї і стали його просити, плачучи, щоб їх не кидав. Петрові аж сльози в очах стали. Він став їм пояснювати, що сталося, що він зробив, що йому за це грозить, отож мусить втікати. Його засудили б на смерть, коли б піймали, і батенько би його не зберіг.
— Вас, мої любі, я ніколи не забуду і запевняю вас, що незадовго я тут буду знову і вас навідаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все і кожному говоріть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обіцяєте мені це?
— Обіцяємо і все будемо говорити правду.
Тепер став їх обнімати і цілувати.
З хлопцями приїхав і Антошко і аж сюди забіг, щоб пана Конашевича побачити.
Разом з паничами плакав, а далі, утираючи сльози рукавом, поцілував його в руку і каже:
— Хай пан Конашевич і мене візьме з собою, я буду вам вірно служити, мов пес.
— Ти, хлопче, не є власновільний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.
Тоді Антошко кинувся Аксакові в ноги і став жебоніти:
— Ваша милість, ласкавий, добрий пане, пустіть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вічно буду дякувати і господа за здоровля вашої милості просити.
О. архімандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далі каже:
— Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичеві до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирішої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.
На це пан Аксак до Антошка:
— Не можу тобою, хлопче, подарунків робити, бо ти не кінь, а людина, але я тебе освободжую з підданства і пускаю на волю. Хочеш, то їдь собі з богом.
Антошко став тепер плакати з радості і плескати в долоні, мов дитина. Він цілував одежу Аксака, цілував усіх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сидів тим часом за столом і писав для Антошка грамоту на свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак і передав, не рахуючи, о. архімандритові.
— Даю це, ваша милість, на народну ціль, на школу, як мою лепту. Мені грошей не треба. Як приїду між січове братство, там мені усе дадуть, чого мені буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, і тепер посиплються гроші, мов з рукава.
— Ні, Петре, — каже о. архімандрит, — усього від тебе брати не можу, бо ти ще не на Січі, а лиш що в дорозі, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобі буде треба. Половину візьми назад, а коли тобі поталанить, то додаси опісля.
Архімандрит розв'язав гаманець і став відчислювати половину.
— Не можу я дати себе засоромити вашмосці, — каже Аксак. — Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стільки. — Він поклав другий гаманець на столі о. архімандрита.
— Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна піде слідом за вами, тоді матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде і руська академія.
Аксак від'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурів.
Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далі, і чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.
За кілька днів покликав о. архімандрит через інока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловік з довгим чорним вусом. Широкоплечий і з сильними, мов довбні, руками. То був буцім козак, буцім міщанин у простій старій одежі, дуже замараний. Від нього заносило свіжою рибою.
— Це, Петре, твій провідник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловік певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Він тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канівці вже тобі порадять, як на Січ дістатися. Тобі треба знати, що Канів і Черкаси — то найпевніші козацькі гнізда.
— Як ваша милість так приказали, то так цьому і бути. Перевезу безпечно, хоч би я мав і голову покласти, — каже Артим.
— Коли ж їдемо?
— Сьогодні вночі. Мій байдак добрий і певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стріла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
Артим вийшов, а Конашевич каже:
— Цікавий чоловік. Звідкіля він тут узявся? Та ж тепер козаків сюди не пускають.
— Але в городі риби треба, і його пускають, розуміється, не без хабарчика для стражників у пристані. На ті хабарі даю я, бо цей Артим привозить мені листи з того боку від козаків та міщан. Він хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з діда-прадіда, для нашої справи усією душею щирий. Я дуже рад, що він у добрий час у мене з'явився, а то певнішого перевізника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як він тебе сховає, то будеш безпечний. Він вже знає, хто ти є.
Вже було близько півночі, як з'явився Артим у келії Петра, а з ним прийшов з клунком чернець. Петро і Антошко надягли чернечі ряси з каптурами. Опісля прийшов і о. архімандрит Петра попрощати.
— В щасливу дорогу, мій сину. Подай мені вістку на Київ, що там робиться. З богом!
Чернець засвітив свічку. Артим узяв Конашевича клунок на плечі. Пішли всі довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, і тільки гомін ступаючих ніг відбивався глухо о склепіння.
Зійшли відтак сходами вниз і йшли під землею, поки стали перед якимись дверима. Монах вийняв ключ ї, ховаючи свічку за дверима, відчинив.
— Артиме, ти тепер веди далі. Тут ніхто не пильнує, бо за цей вихід ніхто не знає. Щаслива дорога!
Двері зачинились знову, а вони опинились серед великої пітьми. Стояли під горою, порослою кущами.
Артим дав Петрові полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок Артима, держався поли Конашевича і так йшли один за другим. Густі хмари прислонювали зорі. Не говорили до себе нічого. Артим ступав певно, начеб по своїй хаті. Аж опинились над берегом Дніпра, котрий хлюпотів своїми хвилями серед нічної тиші. Ішли прямо до байдаків. Тут стояла сторожа.
— Стій! — крикнув сторож. — Хто ви?
— А хіба ж не пізнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани від рана, як від Артима гостинця дістали.
— А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?
— Як не продати, коли купці трапились?
— За скільки?
— Еге ж! Півкопи взяв, бо більше не хотіли дати.
— Давай мені половину.
— Ба, а мені що лишиться?
— Лишиться тобі, дурню, друга половина.
— Хай буде панська воля, а я жінці скажу, що у мене гроші пірнули в воду. Я так і думав за половину і ось для вас відлічив.
— Бачу, що ти мудрий чоловік, а ці два, хто?
— А то святі отці з монастиря, цих я лише перевезу на другий бік ріки.
— Вони, може, з Лаври? З Лаври нікого не вільно перепускати.
— Ні, вони з Михайлівського монастиря, я тільки що звідтам їх веду.
— А чому ж вони самі за себе не говорять.
— Бо у них таке свято сьогодні, що через добу не можна нічого говорити, — законом запрещено, еге ж! Та хай мені ще пан скажуть, чи багато вас тут є на постою?
— Нащо тобі знати?
— Я міркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому дати половину, то мені не стане.
— Не бійсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамті полягали спати, а такого одного цапа впильнувати, як ти, то і я потрафлю.
Артим всунув йому гроші, і напотемки пустились далі.
Стражник недовірчиво приглядався монахам.
— Де твій байдак?
— От там в комишу поставив, щоб хто мені не вкрав.
Стражник пішов за ними аж до комишів. Артим пішов за байдаком і притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:
— Дай-но і ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу. — Відтак здер йому каптур з голови ураз з шапкою.
— Го-го! Гарний мені монах з вусом і оселедцем! А де ж борода? Тепер хоч три копи давай, то не пущу!
Та в тій хвилі сталося щось несподіваного. Антошко перекинув свій клунок на байдак, що під'їхав під берег, поступився трохи взад, прихилив голову і так вдарив стражника в бік, що той підскочив, мов м'яч, і впав з берега в воду. Тут була глибша вода, і за ним тільки забулькотіло.
Петро з Антошком поскакали в човен, і заки стражник виплив наверх, Артим зіперся веслом о берег і помчав униз по воді, відбиваючись від берега.
— Чим ти його так вдарив? — питає Конашевич Антошка.
— Лобом, — каже Антошко, сміючись. — У мене такий твердий лоб, що я і цапа поборю.
Артим став сміятися:
— Таким лобом добре горіхи торощити.
— Я так і роблю.
— Добре, що ми від цього псубрата одв'язались. То така бестія, що коли не викупишся, то тобі багато напакостить.
— Що би він з нами зробив?
— Я був би пересидів у холодній який часок, а з тобою не знаю, що були би зробили, коли вашмосць — той козак Петро, про якого у городі наші міщани не віднині говорять. Мені говорили сьогодні, що на твою голову нагороду поставили для того, хто тебе піймає.
— Варто би взяти нагороду, — жартував Петро.
— Це вже не для нашого брата. Вашмосць так по-козацьки храбрував, церкву обороняв, за тебе всі православні моляться. А вже отець архімандрит так мені наказував, щоб тебе у безпечне місце перевезти. То, каже, Артиме, коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш і душу запропастиш. Тому я собі поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосці його так гарно у воду не чоломкнув, я би був його і ножем під ребро, а тебе би таки оборонив. Та коли ми тепер посередині річки, то нічого нам боятися. Пливемо з водою, а то я ще і веслом пособляю. Дивись! Мчить, як стріла. Добрий байдак, якого немає другого у цілому Каневі. Я сам його зладив. Заки стражник вилізе на берег, побіжить до стражниці та тамтих побудить, то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно спати, а я вас певно повезу. Байдак добрий, з подвійної смоленої дошки, цілий рік стоїть у воді, а одна капля не протече.
Артим вдарив веслом. Дніпро був спокійний. Лише деколи риба плюснула вгору і блиснула своєю білою лускою. На небі стало прояснюватися, хмари кудись поділися. Із-за гори виходив місяць. Довкруги нього синіло ясне небо. Світло місяця відбивалось від плеса води, в котрій переморгувались зорі.
— Чому не лягаєте спати?
— Якось не хочеться. Ніч дуже гарна. Та ти, Антошку, коли хочеш, то лягай.
Антошко зараз поклався на дно байдака і заснув.
— Ти, Артиме, знаєш добре дорогу і не проминеш Канева?
— Не лише дорогу у Канів знаю, але і через Ненаситець спливав з покійним батьком, а опісля і сам і на Січі був, і на лимані, і на Чорному морі. Я ж рибалка з діда-прадіда.
