Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І знову не знатиме, щасливий він чи нещасний, вірити чи не вірити цим чистим та невинним, як у самої Матері Божої, очам.

Іван стояв і дивився лише на її обличчя. Боявся опустити погляд нижче, на беззахисно-ніжну шию: щоразу в ньому спалахувало дике бажання схопити обома руками цю шию, здушити, щоб хоч раз побачити, як заб'ється, заячить у її завжди спокійних, незворушних очах переляк.

Але знав — цього ніколи не зробить, хоч би й чатував над нею до самого ранку. Лише дивився на гладеньке чоло й не знати що віддав би, аби тільки довідатися, які думки бродять за ним. Яких чоловіків спогади, образи ворушаться зараз в тій голові,— ненависних Іванові самців, що цілували обличчя, шию, м'яли ці груди, які так непорочно піднімають ряднину.

Іван побачив уперше свою Ольгу на якомусь весіллі. Що то було за весілля, хто на кому женився, хто за кого виходив, не може пригадати, бо прийшов на нього уже п'яний, а тут одразу ж з порога піднесли склянку міцного,