Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Та глядіть мені!

— Що "глядіть" — так і не роз'яснив. Тільки після тих відвідин Тетяна довго не наважувалася показатись на вулиці: усе здавалося, стрінеться з Іваном. Навіть по воду здебільшого посилала сина.

Не могла вже й лежати. Звелася, підійшла до вікна, та одразу й завмерла: там, за селом, у степу, розливалася криваво заграва. Вулицею вже бігли якісь люди, на половині господарів стукнули двері. Тетяна побачила білу постать Васильовича — поспішав до воріт, до неї ж у кімнату вскочила перелякана Данилівна.

— Ой лишенько, хліб горить!

Так удвох до ранку й просиділи. Діждалися Васильовича, який повернувся з току. Сказав, що згоріла тільки молотарка та ще півскирти,— решту ж погасили. Тільки зник безвісти сторож Хто підпалив — невідомо. Розгляділи лише кінські сліди — отже, були на конях.

Тетяна подумала одразу про Федора, в її пам'яті спливли слова, сказані ним на прощання: "До побачення, сестро, ти ще ііро мене почуєш!" — і одвернулася од Приходька-. боялася, щоб не прочитав її думки.

| Вирядивши господарів, Тетяна заходилася коло сніданку. Мусила щось конче робити, щоб хоч тр^хи відігнати тривожні думки. Кинулась — немає води, ухопила відро, пішла до колодязя.

Надворі вже зовсім розвиднилось, з усіх бовдурів струмували дими, у дворах вешталися розбуркані нічною пожежею люди. 'Іетяна вийшла за ворота й одразу ж відчула, як у неї стало відбирати ноги: спираючись на костур, прямо на неї йшов рксен.

і Він дуже змінився: згорбився, одпустив білу бороду, став [зовсім дідом, але Тетяна його впізнала одразу. Стояла і, холонучи серцем, дивилася, як Оксен підходить до неї.

10 А. Дімароо

289

Частина третя

Перед самісінькою появою окупантів до Тарасівки прибилася військова частина. Появилася серед ночі й одразу ж стала окопуватись. Окопувалася за селом, на узвишші, люто й заповзято вгризаючись у пересохлу на камінь землю, і коли розвиднилося, то вподовж усієї Тарасівки, од колгоспного дворища аж до ставу, чорніла суцільна лінія шанців.

Та командирові військової частини того здалося замало: вже поперед білого дня за річкою стали снувати бійці. Вони щось брали з підвід, щось розносили, так мовби ховаючи поміж високою луговою травою. Дехто з тарасівців, з отих, що побували на імперіалістичній та понюхали пороху, догадався — військові закладали міни, фугаси.

Упоравшись на луках, військові повернули назад, Весь день просиділи в окопах, чекаючи німця, а вночі так же раптово зникли, як і появилися, налякавши на прощання до смерті села взяли та й висадили у повітря єдиний міст через річку, отой, на якому минулого літа провалився трактор. Рвонуло так, що в крайніх од мосту хатах повилітали шибки, а дубові колоди розметало, мов пір'я. Одну з тих колод, перервану навпіл, пожбурило аж до Передерія у двір. Іван Приходько утішав потім господаря:

— Щастя твоє, що не поцілило в хату. А то й бомби не треба було б!

Передерій похмикав, покрутив головою, дивуючись отій силі, а потім узяв та й попиляв колоду на дрова.

Шанці довго чорніли над селом: дітлахи обнишпорили їх наступного ж дня, як тільки зникла наша піхота. Нічого так і не знайшли, бо не було ж бою, тільки синкові Савелія Хоменка пощастило надибати гранату. Цілу-цілісіньку, ще і з запалом. Та краще був би й не знаходив: мати як витрусила з пазухи, то мало шкуру не спустила. А гранату зопалу вкинула до колодязя.

| Кляне тепер жінку весь куток, бо до колодязя не

В

ідступитися. З управи загадували вийти з лопатами й загорнути шанці, а дядьки щось не квапилися, бої їх лишилося в Тарасівці на дну понюшку. Що підмела мобілізація, а що подалися в вакуаиію. Евакуювалося, щоправда, не так багато, здебільшого [ті, кому під німцем аж ніяк не можна було лишатися, але якщо всіх разом докупи скласти, то півсела і не добереш. І Шанці не дуже й заважали тарасівцям. А от луки! З луками ^иходило гірше.

Військові нашпигували їх мінами вздовж та впоперек так, цо ні пройти, ні проїхати. Сіно того року вродило, як ніколи, ^ в кожному дворі як не корова, то телиця — навіть ті, що зроду-віку не мали, придбали худобину: гнали ж їх під час Івідступу хмарами, а скільки прибилося, одстало в дорозі та й [розбрелося степом. Ходили чутки, буцімто розпускатимуть колгоспи і наділятимуть землю. По три гектари на брата. Примусово наділятимуть, бо загарбникам треба, щоб земля не гуляла, а щоб родив на тій землі хліб. Тож треба було думати, чим оту всю худобу годувати, коли прийде зима.

А тут іще Соловейкова корова підірвалася на міні. Як не берегли, щоб не полізла на той берег, на луки, та коли вже йдеться до того — рвонуло. Попоплакала ж стара Соловейчиха, попотужила!

Та худобина ще не таке горе: цю вбило, колись на іншу розжитися можна, а не розживуться, то й так проживуть, воно, може, ще й краще: менше мороки. Часи ж настали такі, що не знаєш, чому печалитись, а чому радуватись. А от дітей як уберегти?

Цих же й просити не треба — самі за бідою полюють. Хіба не зайняв учора Глекуха Дмитро свого лобуряку із луків? Лазило, щеня, по самісіньких мінах, смерті шукало! Глекуха як глянув — тільки ойкнув. Хрестив потім сина і хворостиною, і пужалном, не так од гніву, як од радості, що лишився живий. Глекушин, може, вже й не полізе, то якби ж тільки один такий. Он і в сусідньому селі, передають, діти на міні підірвалися: двох на шмаття рознесло, а одне без очей лишилося.

Війна війною, а жити якось треба.

— Якщо ви новою владою над нами наставлені, то зробіть таке, аби під самісіньким боком смерть не лежала,— казали тарасівці.

— Зробимо! — пообіцяв Іван.— Зробимо! — пообіцяв начальник поліції Івасюта, бо й самому сіно он як потрібне:

10*

291

стояла ж у сараї Твердохліба його корова й телиця, ще й жеребець — не в плуг чи в борону, а під сідло.

Іван Івасюта заявився в Тарасівку тієї осінньої пори, коли наші вже відступили, а люди ховали поспіхом усе, що тільки можна було заховати, закопували зерно і картоплю. Матері наказували дорослим дочкам і не потикатися на вулицю, бо передавали: таке виробляють з дівчатами, що не доведи й помилуй. Убирали поспіхом дочок у дрантя, пов'язували чорними хустками так, щоб тільки очі виглядали чернечо.

Чекали приходу чужинців, мов судного дня. Однак фронтові німецькі частини пройшли стороною, битим шляхом, гостинцем, отією дорогою, що вела аж із самісінького Києва через Хоролівку на Полтаву. Два дні там ревіло й стогнало, аж двигтіла земля і густа млосна курява затягувала небосхил.

Отож невдовзі після тих днів у селі на вимерлій вулиці появивсь Івасюта.

Сидів у хромі весь, на білому огирі. Помахував куценьким нагаєм, поглядав гостро й пронизливо на занімілі хати, і недобра, мстива посмішечка торкала його тверді, як камінь, вуста. Не зупиняючись, проїхав через усеньке село та й подався на околицю, на колишній свій хутір. Аж тут спішився, довго бродив по руїні, пригадуючи, де стояла хата, а де комора й сарай, заглянув навіть у колодязь, що давно чорнів проти неба проваллям, тьмяно одсвічував не живою, веселою й чистою, а мертвою, каламутною, запліснявілою водою. Довго стояв під усохлою грушею, тулячись щокою до мертвого стовбура, а коли одірвався, то щока була мокрою. Сів на коня, не оглядаючись, погнав у село.

Зупинився перед сільрадою. Довго стовбичив перед ґанком, мов не наважуючись зайти до приміщення, мов приглядаючись та прислухаючись, чи не лишився хто всередині. Потім різко скочив на землю, збіг на ґанок, штовхнув чоботом двері. Двері, незамкнені, одчинились одразу. Пройшов до кабінету, де ще недавно сидів Нешерет.

Повсюди сліди поспішної втечі. Повисовувані шухляди, розкриті дверцята шафи, повисла рурка "віялки", наче хтось пробував кудись додзвонитись, та так і не додзвонившись, кинув. Скрізь мертвими метеликами валялися папірці, якісь бланки, а на стіні висів портрет Сталіна.

Іван так і вп'явся у нього очима.

Це був знайомий портрет, що не сходив зі сторінок газет і журналів, появлявся на всіх святах, демонстраціях. Іван минулого року сам ніс отакого. Ординарний портрет, віддрукований у мільйонах примірників, що по ньому ковзнув би рік чи два тому байдужим поглядом, зараз прикував його зір, зосередив, як у фокусі, весь його біль, всю його накипілу образу і ненависть. — Висиш, гадюко?

Шарпонув за дешевеньку раму — рама затріщала, портрет перекосився, по застиглому досі обличчі Сталіна пробігла перелякана гримаса,— Іван шарпонув іще раз, зірвав, жбурнув на підлогу і каблуком, каблуком — у ненависне вусате обличчя!..

Потім Івана знову бачили у дворі сільради, перед ґанком.

Жеребець вищипував ріденьку травицю, а Йван стояв, наче в задумі, мов не знав, що його далі робити. Згодом, щось таки вирішивши, знову сів на коня і поїхав до колгоспного двору. •

Що там робив, ніхто не бачив. Побігти підглянути не знайшлося охочого. Час же такий, що краще й не потикатись. А він, гляди, ще й при зброї. Прицілиться, клацне — і судити не будуть. Бо які теперечки суди і закони! Життя людське і понюшки тютюну не варте.

Тож не знайшлося жодного сміливця.

Лишень тоді, як Івасюта виїхав з двору та й подавсь на Хоролівку, хтось-таки туди збігав. Збігав і роздивився, що чудернацький цей вершник позачиняв геть усі двері, ще й позав'язував дротом.

"Повернеться",— вирішили одразу в селі, бо для чого було морочитися з клямками і засувами, аби не мав наміру повернутися. Ось тільки в чині якому — ніхто не здогадувався. Одні казали — старостою, призначеним гітлерівцями. Інші — поміщиком. Хіба ж не пишуть газети, що разом з окупантами вертаються й поміщики?

Усякі велися розмови в селі, а Івасюта не повертався, Івасюта мов сплив за водою. Нескоро знову об'явився в селі — тільки вже не верхи, а парокінною хурою, навантаженою домашнім майном.

Сидів попереду, тримаючи віжки, а поруч, тулячись до нього плечем, примостилася краля: такої в селі ще й не бачили. Що одяг на ній: і жакет, і спідниця, і хустка шовкова, квітчаста,— не одну, мабуть, сотню потратив, а що й намазюкана! І губи, і брови, і вії. Жінки помітили й те, що краля та не сільська, а, мабуть, із міста та ще і з великого, бо таких розмальованих не стрічали навіть у Хоролівці. Сиділа поруч з Івасютою, лузала насіння і на дорогу лушпинням попльовувала. Не кинула лузати й тоді, як Іван завернув до двору Твердохліба й став одчиняти ворота; ні тоді, як заїхали в двір; ні тоді, як Івасюта зійшов важко на ґанок, ударив ногою у двері, ударив та й увалився всередину.

Відгуки про книгу Біль і гнів - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: