Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Переповнений спогадами, з ніжністю дивився на Ганжу, допитувався:

— Як же ти тут опинився?

— А отак, мабуть, як і ти,— відповів Ганжа.

Федір же, враз обпалений іншою думкою, ухопив Ганжу за руку:

— Слухай, ти давно з Тарасівки?

— Давненько.— Ганжа глянув на Федора, в свою чергу спитав: — Сестрою цікавишся? Жива, здорова, нічого поки що з нею не сталося.

— А Олеся? Дружина моя?-

— Про неї не чув. Я вже з півмісяця як не був у Тарасівці: туди мені дорога заказана. Івасютиного старшого синка пам'ятаєш?

— Івана?

— Так-так. Він тепер там начальником поліції...

— Звідки він узявся?

— Кажуть, що з Донбасу прийшов. На шахтах одсиджувався_. І мамзелю з собою привів. Не встиг появитися — став про мене розпитувати...

— Звідкіля ти знаєш?

— Знаю.— Ганжа подивився пильно на Федора, запитав: — А ти звідки йдеш?

Федір коротко розповів. І про перший день війни, і про розстріл, і про те, як потрапив до жандармерії. Ганжа слухав — не перебивав. Лише як Світличний закінчив, поцікавився:

— А далі що робити збираєшся? Після того, як дружину побачиш?..

— Там буде видно,— відповів непевно Світличний.

— Видно! — хмикнув Ганжа. Знову спохмурнів, мовчки взявся за їжу.

Поївши, лягли відпочити. Федір лежав на спині, обличчям до неба. Від м'якого тепла, від самогонки чи й од приємної ситості його стало хилити на сон. Щоб не заснути, звівся на лікоть, обернувсь до Ганжі:

— Не знаєш, де наші?

Ганжа довго мовчав. Докурив цигарку, але бичок не викинув: розім'яв обережно на долоні, витрусив крихти тютюну до кисета. По тому, як зав'язував кисет, як ховав до кишені, Федір зрозумів: у Ганжі з тютюном не густо. Повернув до Федора похмуре обличчя, з болем сказав:

— Я б сам ліву руку оддав, аби тільки дізнатися.

— Чого ліву?

— А ти з якої стріляєш?

— Із правої.

— То й я не лівша. А де зупинилися наші, і чорт, мабуть, не знає. Одні кажуть, за Дінцем, інші — ніби ще далі... А є такі, що й Урал називають. Тільки я не вірю, що за Уралом! Мені в це повірити — краще вмерти одразу!

— Навоювалися! — сказав зі злом Федір.— Поменше б нахвалялися.

— А ти хіба не казав? — покосився на Світличного Ганжа.

— Так, казав. Тільки мені од того не легше... Я, як війна почалася, до військкомату одразу побіг: давайте скоріше гвинтівку, бо повоювати не встигну...

— Всі ми такими були... От життя нас і учить...

— Не учить, а дрючить!

— Це теж наука. Як припече, то хоч-не-хоч порозумнішаєш.

— Ну, й багато ти набравсь того розуму?

— Дещо вже зрозумів.

— Що ж саме, якщо не секрет?

— Що воювати можна не тільки на фронті. І ще одне зрозумів — скільки на Україні народу? Мільйонів із тридцять? Чи більше?

— Ну?

— А німців, що в армії? Од сили два мільйони. Хай навіть три... То ж не фашист — народ наш вершитиме долю цієї війни.

— Здорово ж ти підрахував!

— Треба тільки його підняти — наш народ. Оце я і зрозумів, і думав про це,— у яру оцім сидячи. Ну, гаразд, спущуся, посуд помию. А ти лізь у курінь, відпочинь. В село не спіши — разом навідаємось.

Пропозиція Ганжі влаштовувала Федора. Удвох завжди

веселіше, до того ж він догадувався, що Ганжа має якийсь

зв'язок із Тарасівкою. Тож він, і не роздумуючи, подався до

куреня. і

Спершу, із світла, нічого не бачив. Потім, коли очі звикли до темряви, угледів ліворуч посланий на соломі кожух, двоє сідел, чимось набитий мішок А праворуч під стінкою, три карабіни. Новенькі, мов щойно з пакгауза, вони чорніли воронованою сталлю, блищали старанно змащеними затворами. "Ого! — сказав Федір про себе.— Ого! — додав, помітивши ще й з десяток гранат і два оцинковані ящики з набоями.— Оце пастух, іуди його в корінь!"

Повеселілий, збуджений, вже і про сон забув: чекав нетерпляче Ганжу.

Виїхали другого дня, коли почало смеркати. Під ними порипували добротні сідла, плечі обтяжували карабіни, на поясі, в чохлах, висіли гранати. Застояні коні легко і весело винесли вершників у степ, помчали по рівній стерні. Ганжа, певно, добре знав дорогу, бо не зупиняв коня, не приглядався, лише одного разу повернувся до Федора, сказав на ходу:

— Скоро вже й шлях.— І трохи згодом: — Скинув би з плеча карабін.

— А хіба що? — блиснув зубами Світличний.— Німців зустрінемо?

— Німців не німців, а якийсь чорт може трапитись. Федір зняв карабін, дослав у патронник набій, взяв у ліву

руку. В правій мала б бути шаблюка — дайте час, дістанемо й шаблю! Він насолоджувався риссю жеребця, пружною грою м'язів тварини. Відчував себе сильним і сміливим, володарем оцього степу і ночі, що напиналась над ними.

Вони мчали і мчали, наввипередки з місяцем, що блищав новим гривеником. І все довкола: і стерні, й стоги, й поодинокі дерева — наче викуте із срібла, а втоптана, укочена дорога одблискувала дзеркалом.

Минали села: за кілометр, за два од шляху. Над селами висіла незвична тиша: ні дівочої пісні, ні парубоцького посвисту, ні собачого гавкоту. Ну, гаразд, ну, хай люди навчилися мовчати, а де ж собаки поділися?

— Постріляли,— коротко Ганжа.

— Не люблять, значить, собак?

— Терпіти не можуть!

— Злодії теж їх не переносять.

Більше вже й не розмовляли: наближалися до Тарасівки.

— В село підемо пішки,— попередив Ганжа.— А коней пустимо на пашу. Хай відпочинуть.

Спішилися в улоговині, за кількасот метрів од крайніх хат. Попутали коней, повиймали вудила. Рушили до села.

Тепер місяць мовби й непотрібний: ішли мов на долоні — якщо в отому садку причаївся поліцай, то давно вже їх назирив.

Біля річки, під вербами, зітхнули вільніше. Ганжа повів Федора вниз, за течією. Не встигли пройти і сто кроків, як наткнулися на місток — благенький, скоріше кладку, а не місток, але це все ж краще, аніж лізти у воду.

Постояли, приглядаючись та прислухаючись. По той бік темніли сади, сараї, хати. Все застигло, заніміло, причаїлося, здавалося, за ними хтось стежить.

— Пішли?

— Пішли.

Виставивши наперед карабін, Ганжа ступив перший. Федір застиг, готовий вогнем прикрити товариша. Йому здавалося, що Ганжа іде надто повільно, а дошки риплять так, що хіба мертвий їх не почує. Та врешті Ганжа перейшов місток, пірнув під верби. Світличний одним махом перескочив місток, налетів на товариша, що чекав на нього в тіні.

— Рушили?

— Рушили.

Місяць висів над головою, світив мовби ще дужче, але тут, попід садами, хоч було де ховатись. Довго плутали городами, перебиралися через рови й тини, врешті Ганжа сказав:

— Тут,— і Федір побачив хату, що стояла, одсвічуючи срібними стінами, темніючи вікнами. Ганжа тихо ж додав: — В оте вікно стукай, за ним — твої. А я пройду до вулиці. В разі чого — стукну.

Скрадаючись під деревами, Ганжа пішов до воріт. Федір же підійшов до вікна. В нього враз застугоніло серце, аж млосно зробилося. Важко й повірити, що отут, за стіною, сплять Олеся і діти, що він їх усіх побачить. Аж запекло в очах. І, щоб хоч трохи заспокоїтись, глибоко вдихнув повітря, а тоді вже постукав у вікно.

Коли на тихий стукіт по той бік шибки появилося жіноче обличчя, не міг би напевно сказати — дружина то чи сестра. Щось заслало зір, вікно було як у тумані, бачив тільки білу пляму на темному тлі. Лише тоді, як по той бік спитали налякано: "Хто?" — упізнав Тетянин голос. Припав до вікна, водячи по холодній шибці обличчям, гаряче зашепотів:

— Таню, одчини. Це я, Федір!

За вікном тихо зойкнуло, одразу ж побігло до дверей. Набувши про будь-яку обережність, Федір метнувся до ґанку і, коли двері одчинилися, ускочив1 у сіни, підхопив на руки гостру.

З Тарасівки вибралися через годину. Федір недовго насиджувався у сестри: довідався, що Олеся з синами так і не /юбралася до Тетяни. Тетяна, розгублена, плакала, Федір же, чорний, як ніч, метавсь по кімнаті: не міг знайти собі місця. Врешті сказав:

— Піду!

Тетяна кинулася до брата, припала до грудей, утішала:

— Не переживай так, Федю, вони ще прийдуть!

— Може, й прийдуть,— похмуро Федір. Зняв із шиї сестрині руки, з погрозою мовив: — Хай тільки з ними що станеться! Хоч одна волосина з голови...

Коли ж вийшов у двір і побачив Ганжу під ворітьми на чатах, пішов до нього.

— Де живе Івасюта? ; — Нащо він тобі?

І — Побалакати хочу.

— Не треба. Не час,— відповів тихо Ганжа.

— Жалієш? — закричав майже Федір.— Чи, може, боїшся? Тоді я сам піду!

Кинувся до воріт, та Ганжа заступив йому дорогу:

— Не час, кажу! Нікуди він не втече, а зараз є справи серйозніші.

— Які справи? — запитав підозріло Світличний.

— По дорозі скажу. Попрощайся з сестрою і ходімо. Повернули знову на город. І хоч Федір попрощався з

сестрою, Тетяна ішла за ними як прив'язана. Аж поки Ганжа лагідно взяв її за лікоть, сказав:

і — Вертайте, Олексіївно, до хати. Ми вже й самі дорогу знайдемо.

І Тетяна пішла назад, як слухняна дитина, тільки весь час оглядалася на дві темні постаті, що городом спускалися до річки.

Після братових відвідин Тетяна не спала до ранку. Думала про Федора, гадала про те, що сталося з Олесею, де могла подітися. Не дала братові нічого й у дорогу, не запропонувала навіть поїсти, а він же, мабуть, голодний. Стала мучити совість. Побігла б услід, аби знала куди. До того ж тарасівці уночі боялися й носа з хати виткнути: Іван оголосив комендантську годину. Як тільки кого впіймають по темному, хай тоді нарікає на себе! І село все причаювалось, як тільки починало смеркати.

Заходив і до Тетяни — невдовзі по тому, як появився в селі. Ледь упізнала в широкоплечому, огрядному чоловікові колишнього пасинка. Він ще більше став схожий на діда: хижо вирізьбився ніс, підборіддя одвисло, а губи щільно стискалися.

Буркнув: "Добридень у хату",— сів до столу, по-хазяйському розставивши ноги у блискучих хромових чоботях. Був у добротному темно-синьому галіфе, в хромовій шкірянці, в картузі з того ж чорного хрому, а на широкому командирському ремені важко одвисала жовта кобура. Похмуро водив по кімнаті очима, а Тетяна холола од страху перед оцим, чужим тепер, чоловіком.

— Про батька нічого не чули?

Тетяна відповіла, що не чула. Тоді його вуса зламав злий усміх — недобре бликнув на Івася, що тулився до матері,

ГЛУЗЛИВО КИНуВ:

— Та де ж було чути за кавалерами! — І кивнув на Тетяниного сина: — Ваш байстрюк?

Обпечена лихим словом, Тетяна стримувалася з останніх сил, щоб не розплакатись. Іван же, так і не дочекавшись відповіді, звівся:

— Ну, добре, живіть.