Земля обітована - Олесь Олександр

Я б хотіла вас нагодувати, та без вас сталась така неприємна історія...

Ш у м и ц ь к и й. Що ти звертаєш увагу на якусь дурну бабу. Зупу хтось украв...

А н д р і й. Я їсти не хочу. Хіба це важно? Пам'ятаєш: "Не єдиним хлібом буде живий чоловік..."

Х т о с ь  стукає в двері і входить.

Т о й ,  щ о  в в і й ш о в. Прошу розписатись. (Подає папери).

Ш у м и ц ь к и й. Мати Божа! Лишенько! Заговорився, забув. Присягаюсь — забув! (Показує папір дружині, розписується).

Посланець виходить.

Ш у м и ц ь к а. Як... і його запідозрили? Що ж це таке? Ти мусиш його захистити. Це якесь непорозуміння.

Ш у м и ц ь к и й. Я не знаю. Так тяжко розуміти тутешні обставини... але, очевидно, щось було... Так, без причини...

Ш у м и ц ь к а. Ти не знаєш його? Він же цілі роки листувався з тобою, намовляв їхати, висилав книжки... Хіба б він, старий, переконаний революціонер, міг би щось писати проти уряду, влади? Нарешті, покажи його листи. Реабілітуй його, це ти мусиш зробити як приятель, товариш.

Ш у м и ц ь к и й. Я майже все листування залишив вдома. Але що я маю робити? Я мушу вірити тим, хто його ближче знає. Цього нарешті вимагає революційний такт і дисципліна.  

Б о р и с. Але ж це твій найближчий друг, татку... ще з передреволюційних часів. Ти сам казав, що він так багато для тебе зробив.

Ш у м и ц ь к и й. Все, що можна зробити, буде зроблено. Я ж, власне, не знаю, в чому його обвинувачують. Розуміється, нічого серйозного... Якась дурниця, непорозуміння, може, наклеп з боку недобитків контрреволюції. Може, Андрію, підем разом?

А н д р і й. Добре, з охотою, татку.

Ш у м и ц ь к и й  і  А н д р і й виходять.

Ш у м и ц ь к а (оглядається, прислухається). Борисику! Я вже мушу уважати, чи ніхто не підслухує. Подивись обережно за двері.

Б о р и с одягає капелюх, наче йде з дому, сміливо одчиняє двері, дивиться, знову зачиняє і кидає капелюх.

Б о р и с. Нікого... Тим часом — нікого.

Ш у м и ц ь к а. Це тобі не Відень і не Париж... Я нічого не розумію, але серце так чогось стискається і щемить. Воно завмирає, коли я стріваюсь з тутешніми людьми.. А безпритульних дітей боюся й бачити!.. Жах мене огортає. Я позавчора бачила, як серед дня ограбували якусь жінку... і то на очах міліціонера!..

Б о р и с. Що він один проти ста зробить? Не буде ж він по дітях стріляти. І з безпритульними вже дають раду... Нам, мамусю, дуже тяжко зрозуміти наддніпрянське життя та й людей. Тут все навпаки... І не дивно! Хіба ми мали революцію? Ми мали лише хвилеву війну і все залишили на місці. А тут всі старі боги повалені! Згадай: ще перед тисячею літ найбільш страшного Перуна прив'язали до конячого хвоста, а потім кинули в Дніпро-Славуту. Мовляв, досить тобі, старий, богувати, набогувався, хай ще й інші побогують! Нам все це важко зрозуміти.

Ш у м и ц ь к а. Я нічого не хочу для себе. Я живу лише вами, вашим щастям. Я нічого не потребую, тільки бачити вас здоровими, щасливими, бадьорими. Часом мені здається, що я своє "я" залишила там, вдома. Власне, душа моя — це ви, але щось моє, тільки моє, було до вас, і я його залишила вдома, там, з старою Марійкою.

Б о р и с. Але ж ти, мамусю, в кожну хвилину можеш поїхати на пару тижнів або й на цілий місяць додому й відвідати свою Марійку. Поживеш там, порозказуєш, наговоришся досхочу і повернешся до нас. Привезеш всякої всячини, чого тут тим часом бракує, примус захопиш, і заживемо ми тут, як пироги в сметані. Не журись, мамунцю, все буде добре! Ось побачиш. Незабаром татко буде в Держвидаві, я в Наркомпросі, Андрій — редактором журналу, сестра покине посаду в Києві і працюватиме в комісаріаті здоров'я. Ти знаєш, вже обіцяно їй! З першого будемо знову всі разом.

Ш у м и ц ь к а. В цих... апартаментах?.. Борис. Хіба, мамусю, в цьому щастя?.. Хіба ми потребуємо апартаментів?

Ш у м и ц ь к а. Окрема кімната для неї не зашкодила б.

Б о р и с. Все, мамусю, будемо мати: і кімнату, і меблі. А скільки грошей тобі приноситимемо! Ну що ти, мамцю, з ними робитимеш? О, знаю, ти, певно, щомісяця посилатимеш Марійці. І вона, старенька, не знатиме, що з ними робити... Буде свічки купувати та Богу за тебе молитись.

Стук у двері. Пауза

Ш у м и ц ь к а. Можна. Прошу. Зайдіть.

Входить схвильований К у л ь ч и ц ь к и й.

Ш у м и ц ь к а. О, нарешті зібралися. Сідайте, розказуйте. (Вітається).

К у л ь ч и ц ь к и й. Знаєте, що сталося? Що сталося?!

Ш у м и ц ь к а. Що? Тільки прошу, не лякайте. Тільки не лякайте. Говоріть...

К у л ь ч и ц ь к и й. Сьогодні украли мій шляфрок. На моїх очах! Я його купив у Цвібака у Відні. Чудесний, м'який, легкий, як пух.

Ш у м и ц ь к а (легко зітхнувши). Ну, це ще півлиха, товаришу Кульчицький... Хто ж? Як це було?

К у л ь ч и ц ь к и й. Годин в сім я прокинувся, але вставати так рано, каюся, не звик, і тому приємно було ще полежати й подумати. Цілу ніч мені не спалось. Щось мене, вибачте, кусало... Я десятки разів перевертався з боку на бік, запалював електрику, полював і, треба сказати, дуже успішно... Але коли гасив світло і починав засипати, знову на мене щось лізло, і знову повторювалась та ж сама історія.

Ш у м и ц ь к а. Бачите, а кажуть, що історія не повторюється...

К у л ь ч и ц ь к и й. Вам легко жартувати, товаришко добродійко, а побули б ви... ні, ні!., вибачте, це є ляпсус лінгве, — я вам цього не бажаю. Ну, коротко кажучи, якось я заснув, прокинувся годин в десять, лежу і розглядаю свій будуар. Думаю, де вони, ці милі створіння, ховаються? Не інакше, думаю, як в оцій дощатій стіні, в щілинах між дошками. І навіщо я там свій шляфрок повісив? Треба, гадаю, його буде добре обдивитись, а то, чого доброго, і вдень не матиму покою. А дошки, треба вам сказати, сягають не так, як у вас, до самої стелі, а добрих ще півметра лишається. За цією стіною живе якийсь "тип", що приходить і зникає, як тінь. Ніколи не знати, чи він в хаті, чи вийшов. Та я його так ні разу і не бачив.

Ш у м и ц ь к а. Добрі сусіди! Живете дійсно по-сусідськи...

К у л ь ч и ц ь к и й. А що мене обходить, хто там живе!? Краще далі бути від сусідів.

Ш у м и ц ь к а. Може, й ви маєте рацію.

К у л ь ч и ц ь к и й. Ну, я лежу й дрімаю. І враз мені здається, що з-під стелі висувається чиясь величезна лапа, знімає з гвіздка мій шляфрок і тягне його нагору. Чи я спав по-заячому і все це бачив, чи мені приснилося, не знаю, але коли я прийшов до пам'яті і зрозумів, що це все значить,— мене в піт кинуло. Як обпечений, схопився я з ліжка і кинувся за двері... Та якось схаменувся, що на мені убрання Адама, і пускатись доганяти — ризиковано. Вірте: я ледве не заплакав. Ах, який це був чудесний, вигідний шляфрок!

Ш у м и ц ь к а. Заспокойтесь, товаришу Кульчицький. Коли дасте мені матеріал, я вам такий самий пошию.

К у л ь ч и ц ь к и й. Ой, справді? Цілую руці пані добродійці.

Входять Шумицький з Андрієм і якось байдуже вітаються з Кульчицьким.

Ш у м и ц ь к а. Що з тобою, Ромку? Ти наче не свій. Щось сталось? Що? Ти говорив...

Ш у м и ц ь к и й. Дуже неприємна, дуже неприємна історія. Андрій був на галереї, хай він розказує.

К у л ь ч и ц ь к и й. Я догадуюсь, де ви були. Що ж таке? Я ж його знаю добрих два десятки років. Революціонер, послідовний, безкомпромісовий. Я десь читав, що йому докоряли за якусь статтю, здається, літературно-критичного характеру. Згадав, здається, про самостійні шляхи і напрямки української драматичної творчості, взагалі — літератури. Але це дискусійна тема... Її варто обговорити, висвітлити з усіх боків і зробити раз назавжди певні висновки. Коли у когось з'являється якийсь сумнів, треба зразу ж його з'ясувати, знайти причину і виправити логічну помилку. Ну, що ж там було? Розказуйте.

Ш у м и ц ь к и й нервово ходить.

А н д р і й. Промовці доводили, що мається справа з національним ухилом, що це був свідомий, хоч замаскований революційною фразеологією, націоналістичний ухил. І татко голосував за виключення його з партії.

К у л ь ч и ц ь к и й (спалахнувши). Товаришу, це ж абсурд! І ви, і я — ми ж знаємо його стільки років! Це ж, безумовно, стопроцентовий більшовик поза всякими підозріннями... Я пам'ятаю його виступи під час Центральної ради, Директорії. Заслужений більшовик, товаришу.

Ш у м и ц ь к а (побачивши, що Борис одягає капелюх і збирається відходити). Куди ти, Борисе?

Б о р и с. Піду пройдуся, щось у мене голова заболіла. (Виходить).

Ш у м и ц ь к и й. Що й говорити, неприємно! (Ходить по кімнаті).

Ш у м и ц ь к а. Дуже, дуже сумно...

К у л ь ч и ц ь к и й. Ай-ай-ай! Пристрасті затемнюють розум. Треба було відкласти, обдумати. Революційна гарячка! Вона добра під час революції, до перемоги, а коли ворог переможений, треба остудитись і покликати тверезий розум.

Ш у м и ц ь к и й. Атмосфера була пекельна і запалювала кожного, товаришу. Згодьтесь з тим, що ми люде іншої культури, іншої психології... Ми мусимо пристосовуватися до всього тутешнього. Коли часто ми не можемо навіть згруба зрозуміти деяких тутешніх явищ, як ми можемо розібратися у всіх нюансах? Ми можемо тільки вірити і підтримувати свідомих і відданих революції товаришів, які знають, що роблять. Ми прецінь приїхали сюди, щоб працювати разом з ними, допомагати їм, а не вставляти палки в колеса... Це не наше завдання, а різних шкідників.

К у л ь ч и ц ь к и й. Висвітлювати факти — це не значить вставляти палки в колеса. А що ви скажете, товаришко добродійко?

Ш у м и ц ь к а. Ах, як мені тяжко, товаришу Кульчицький, як неприємно, що Ромко голосував проти нашого спільного друга. Я просто не можу зрозуміти, який націоналістичний ухил міг мати найзаклятіший ворог націоналізму. Хіба він коли-небудь відрізняв українця від москаля, жида, француза, німця, поляка? Для його всі друзі, хто однаково з ним думав і йшов до однієї мети, до соціалізму. Але ми, як українці, прецінь мусимо дбати про свою національну культуру. Як ми можемо спричинятись до розвитку культури того народу, ну, скажім, хінського чи японського, коли ми навіть самої його мови не розуміємо? Насамперед і найбільше ми можемо зробити для свого народу, і це наш головний обов'язок.