Земля обітована - Олесь Олександр
ану, мовляв, спробуйте, чи у нас в Галичині не такі пахучі суниці, як у вас, на Слобожанщині... Чи, може, тут є хоч краплина меду не липового?! Лишіть мене тут при старому огнищі.
Ш у м и ц ь к и й. От так! От так! Хутірської ідилії захотілося... Пасіка. Курінь серед городу під грушкою, сонечко світить, пчілки літають, медок несуть у вулики. Тихо, гарно та любо... Тільки того й чути, як обірветься й впаде яблуко або велика груша. Місто, життя, рух, крики сирен, гудіння трамваїв, вигуки "вечерніх газет" — десь далеко-далеко, майже на другій планеті... І що тобі в голову приходить, голубонько... Як маленька дитина... Ось, справді, готова заплакати... (Дивиться на годинник. Твердо). За дві години відходить наш потяг, і ми мусимо весело й бадьоро сісти в купе. На двірці буде сам консул. Отряхнемо прах від ніг своїх, забудемо все пережите. За декілька годин нас стріне цілком нове життя. Творче, радісне, вільне, щасливе життя, без жандармів, тортур, сваволі, й нагородить нас сторицею за все, за все, що ми тут зазнали.
Ш у м и ц ь к а. А ГПУ, хіба це не жандарми?
Ш у м и ц ь к и й. Мамо, як ти можеш таке говорити?! ГПУ — вартовий революції. Добрий геній з мечем! ГПУ — страшне лише для тих, хто хотів би повернути ганебне минуле: насильство, деспотизм, реакцію, владу "царів — всесвітніх шинкарів", поміщиків, фабрикантів. А для нас ГПУ — це найбільший і найпевніший оборонець, найближчий і найвірніший товариш і друг, приятель і захисник всіх трудящих в одному великанському союзі. ГПУ — це залізна рука диктатора — пролетаріату.
Дзвінок. Входить Ф а н я.
Ф а н я. Здрастуйте! Добридень!
Ш у м и ц ь к и й. А-а! От несподіванка!
Вітаються.
Ф а н я. Прийшла, щоб з вами попрощатися, товариші, побажати веселої подорожі, а вам (до Шумицького), товаришу, принесла від товариша консула пакет. (Віддає).
Ш у м и ц ь к и й. Красно дякую. Сідайте, будь ласка, товаришко. Фаня. Ах, які ви щасливі! Ви їдете до Харкова, в столицю Радянської України! Як би я хотіла поїхати разом з вами! Як би я хотіла там бути! Там стільки праці! Там стільки живого, органічного діла!
Ш у м и ц ь к и й. То їдьмо, товаришко.
Ф а н я. На жаль, я мушу бути тут. Революційна дисципліна! Мушу виконувати те, що не вміють робити інші. Але пообіцяли, що з нового року буду працювати в комсомолі. Ах, комсомол — це моя стихія. Виховувати молодь, робити з них свідомих революціонерів, корисних громадян Радянського Союзу, хіба це не мрія кожного, хто хотів би життя прожити не для себе, не для дрібнобуржуазного "щастя", а для чогось більшого, вищого, для перебудови цілого світу на засадах великих учителів соціалізму, комунізму, цієї найвищої форми і змісту людського співжиття...
Шумицький весь час підтакує головою.
Комсомол! Яке це чарівне слово! Та хіба один комсомол?! Ах, скільки там праці! Скільки там праці! Праці бадьорої, радісної, творчої, захоплюючої! А курси для неграмотних! А дитячі садки, а ударні бригади! (Пауза). Я згадала неграмотних. Неграмотність — це ганьба всього минулого. Неграмотний — як сліпий. І коли ви йому одкриваєте очі, ви думаєте: радіє сліпий. Так, він радіє, але радість його хіба можна порівняти з радістю хірурга, що показує сліпому світ, небо, сонце, шлях в майбутнє, може, не для його, а для його дітей, онуків... О, радість ця в мільйони разів більша від радості пацієнта! І я відчула вже багато разів це щастя хірурга.
Ш у м и ц ь к и й. Це дійсно велике й високе щастя!
Ф а н я. Ну, скажіть, що́ тут, в Європі, в цьому старому струхнявілому пеньку буржуазного тупання на одному місці, спекуляції, корупції, афер, парламентаризму, фашизму, трафарету? І порівняйте з працею там! Як там, у нас, легко працюється й дихається! Тут я сиджу в канцелярії в чотирьох стінах. Тут не стає мені повітря, простору, хоч я знаю, що та праця, яку я виконую, потрібна там, дома. І тільки ця свідомість дає мені силу. Коли ви туди приїдете, ви відразу відчуєте; що у вас виросли крила. І так відчуває і культурний робітник, і робітник з колгоспу або фабрики. Безліч праці, а енергії ще більше, й нікуди її діти. Кинулись в соціалістичні змагання. Хто кого перевершить? Ми тепер не боїмось різних недобитків, куркулів, білогвардійців, поміщиків... Вони або вимерли, або скорились, або зрозуміли красу і зміст нового суспільного ладу.
О, я, здається, забалакалась... вибачте... ви, я бачу, збираєтесь в дорогу. Не буду перешкоджати... До побачення! Комуністичний привіт всім товаришам, всій Радянській Україні! Біжу дати шифровану телеграму про ваш від'їзд, щоб вас зустріли і завчасу улаштували вам тимчасове помешкання в готелі. Трьох-чотирьох кімнат для вас вистачить?
Ш у м и ц ь к и й. Дуже, дуже вам дякую за турботи. Я думаю, трьох стане, навіть доки що двох, товаришко (стискує руку).
Ф а н я (прощаючись). Бувайте здоровенькі! Скажу одверто: заздрю вам! До побачення, але вже в столиці України, в Харкові.
Ш у м и ц ь к и й. Дякую, ще раз дякую, товаришко. Вибачте, що у нас весь час метушня, стукання: пакуємося.
Ф а н я. Це така зрозуміла річ перед від'їздом. Всього найкращого!
Виходить, її відпроваджує Ш у м и ц ь к и й.
Ш у м и ц ь к и й (вернувшись). Золото, а не дівчина! Найдете ви у нас таку?
Ш у м и ц ь к а. Може, й у нас є такі...
Ш у м и ц ь к и й. Де там! Хто у нас має стільки віри, пориву, непохитного переконання в перемогу добра над злом?! Там всі такі: від першого до останнього. Читаєш харківські чи київські газети, однаково які, постанови колгоспних чи фабричних робітників і дивуєшся, звідки ця самовідданість, готовність віддати батьківщині або за батьківщину все-все, навіть життя! Яке чудо-диво сталося з цілим народом за ці декілька років! Така сила, така творча енергія захована в революції! Народу, мас — не пізнати! Європу, Америку переганяти смішно: вони давно перегнані! Ви уявіть цей шалений розгон!.. Перегнати віки історії, культурного розвитку, цивілізації інших народів за ці рішучо пару років! Дива на землі, повторюю, творить лише революція і її геніальні вожді.
Ш у м и ц ь к а. Коли тебе слухаєш з закритими очима, здається, не ти говориш, а запальний юнак-студент, що приїхав в сусіднє село на віче і серед натовпу шукає вогняними очима свою сімнадцятилітню кохану. Стає вона навшпиньки, щоб її побачив нечуваний промовець... Чує його слова, бачить їх блискучі зграї над ним, над собою, над натовпом, не розуміє їх, але вірить йому... Таким юнаком, мабуть, ти і зостанешся.
Ш у м и ц ь к и й. А це хіба зле? Зостатись молодим — в цьому мудрість життя. Старіється й умирає лиш той, хто вичерпав життєву силу, енергію, виснажив тіло й душу і вже байдуже стрічає схід і захід сонця. Воно сходить лише для тих, хто вміє відчути, зрозуміти і зрадіти його сходу. І хіба ми не тягнемось, як квітки, не відчуваємо навіть тут, звідси, що там, над значною частиною нашої землі, вже зійшло нове сонце і народилось нове життя. Нашу темну, бідну, холодну землю воно пригорнуло й гріє вже своїм золотим крилом. Тільки наші старі троглодити без радості, без піднесення, байдуже й тупо дивляться на його схід, на колосальної ваги події й досягнення, й по-ослячому хитають лисими головами. Для них уже все в минулому, в старих неповоротних часах, і їх каламутні очі звернені не вперед, а назад, на цвинтар. Жити серед них — жити серед трупів і задихатись смородом. Я ним отруєний... І хіба ви разом зі мною не дихали ним?! Я так боявся за нашого Бориса, що набрався від свого оточення передчасної старості, віджитого, гнилого націоналізму... але він врешті-решт сам, самостійно, без лікарів переміг свою хворобу... Тюрми, радянські газети, знайомства в редакції з новими людьми перевернули весь його світогляд. Тепер наша родина — зразок найкращого колективу з одним серцем і думкою. Як гармонійно, в один акорд, злились наші душі! Так, моя кохана?!
Дзвінок. Ш у м и ц ь к а, почувши, вийшла в другу кімнату, входить К о з е н к о.
Ш у м и ц ь к и й. А! От не сподівався, пане товаришу. Моє поважання!
К о з е н к о. Не сподівались?! Багато несподіваного трапляється в житті. (Розмашисто подаючи руку). Здоровенькі були! Як ся евентуально маєте?
Ш у м и ц ь к и й. Евентуально добре, товаришу Козенко.
К о з е н к о. Чув, що ви їдете... хм! На Україну...
Ш у м и ц ь к и й. Як бачите. Збираємось в дорогу. Через годину відходить наш потяг. Їдемо разом, товаришу!
К о з е н к о. Ні, почекаємо. Мені, товаришу, і тут не зле. Що я там робитиму? В тюрмі я насидівся за царських часів, в Сибіру, на каторзі, теж побував і повторювати те саме не збираюсь. От хіба Соловки новина, то чи варто із-за них рушати з місця?! Для вас — це інша справа. А напишіть, товаришу, чи великі морози в Сибіру... і чи евентуально не хотілось би вам вернутись назад, погрітись біля цієї старої грубки.
Ш у м и ц ь к и й. Що ви, товаришу?! Як не соромно вам, старому соціалісту, говорити таке про соціалістичну батьківщину!
К о з е н к о. Не соціалістичну, а комуністичну, пане товаришу.
Ш у м и ц ь к и й. Та чим же комуністи відрізняються від соціалістів?! Тільки тим, що комуністи вже мають владу в своїх руках, а соціалісти тільки стремлять до того, тільки ще борються за владу, за диктатуру пролетаріату.
К о з е н к о. Ні, товаришу, помиляєтесь. То лише ваш старий приятель проповідує, дурні голови морочить. Соціалісти — не бандити, а комуністи, як самі бачите. Ось де, ось в чому закопаний собака!
Ш у м и ц ь к и й. Вибачте, але дуже невдалі й не соціалістичні дотепи... Знаючи вас як старого випробуваного марксиста і товариша, я ніяк не реагую...
К о з е н к о. Можете витягти з цього консеквенції.
Ш у м и ц ь к и й. Краще, товаришу, і для вас, і для мене їх не витягати — евентуально. Козенко. Евентуально.
Обидва сміються.
Ну що ж, товаришу, передасте листа моєму синові?.. Та оцей пакуночок... Тут чоботи, яких там немає.
Ш у м и ц ь к и й. Посоромтесь, товаришу, що ви говорите?
К о з е н к о. Кажу, що там чобіт немає. Так, так, товаришу. Там чобіт не визнають ні літом, ні зимою! Тільки чомусь самі комісари, та содкоми, та ГПУ — в черевиках, а решта — босі, а то й голі. Як і полатається в раю бути.
