Робінзон з Індустріальної - Дудар Євген

Вийшов кругловидий червонощокий хазяїн. Пішов у сарай.

Чубляться у віконечку кури.

Вийшов з хлівця хазяїн з сокирою в руках. Подався до модернізованого курятника…

Стоїть Дракон біля огорожі зоопарку. Дивиться на вікна будинку. Розмахують руками за фіранкою дві тіні.

Пішов Дракон від огорожі. Крок за кроком. Повільно.

Сяє місяць у небесній височині. Поблискують зірки. Гуде за парком місто.

Дракон лежить на траві біля вольєри. Опускаються повіки на його очах. Мережить сон…

Місячний вечір. Луг біля річки покритий серпанком туману. Край берега стоїть Дракон. Дивиться на дзеркальне плесо, на вимережану місячним сяйвом доріжку, на покриті кучерями гущавника кручі протилежного берега.

То тут, то там на плесі хлюпнеться риба, проборознить воду нутрія.

Тонуть у солов’їному витьохкуванні закучерявлені кручі. Десь на тому березі чути пісню. Ніжну, глибоку. Мелодія то наростає, то зникає. Ніби солов’ї хочуть переспівати юнаків та дівчат.

На кручі з’являються два силуети. Він і вона. Над ними – глибінь неба, над ними, мов сторож, кругловидий місяць…

Дрімає в зоопарку біля вольєри Дракон. Знову поринув у сновидіння.

…Безмежний лан пшениці. Зелене море запінилося колоссям, шле хвилю за хвилею ген туди, до горизонту. Дракон, запряжений у двоколку, повільно йде дорогою, що перетинає це море. На двоколці сидить немолодий уже, сивовусий чоловік. Милується безкраїм зеленим морем.

Двоколка зупинилася. Чоловік зійшов. Підійшов до пшеничної стіни, відгорнув пучок колосся, роздивляється. Відпустив тугі стеблини. Підійшов до коня. Поплескав його по шиї. Погладив по лобі. Притулив до шовкової Драконової верхньої губи свої сиві вуса…

Біжить Дракон. Котиться між хвилями зеленого моря двоколка. Багряніє над заходом сонце…

Котиться двоколка польовою дорогою. Повертається з пасовища череда корів. Вгодованих, поважних. Ідуть обважніло, хилитаючи повним вим’ям.

Одна з них, рогата, наче тевтонський рицар, ступає поруч з Драконом. Йде тихо, повагом. Та раптом витягла уперед свою морду і затягла:

– Му-у! Му-у!

Дракон прокинувся. Стріпнув головою.

Пронизливе "a-у! a-у! a-у!" лоскоче слух.

Розплющив очі. Світанок розливався між деревами зоопарку. Поруч з Драконом простора вольєра. Біля загорожі стоїть віслюк і щосили горланить.

Драконові на якусь мить видалося, наче на місці віслюка стоїть корова. І реве.

Дракон струсонув головою. Перед ним стоїть щось подібне до коня, тільки мале, вухасте.

Дракон підвівся на ноги, на всяк випадок відійшов подалі від загорожі…

Квартира Галапочки. Вечір. Робінзон забиває в стіну цвях, чіпляє гравюру. Крузя слідкує, щоб він рівно почепив. Командує:

– Правий куточок трішки вище. Досить!

Робінзон почепив. Відійшов, подивився:

– Криво. У тебе криве око.

Крузя підійшла, стала на його місце:

– Звичайно, тепер криво. Ти ж пересунув.

– Не пересував я. Зробив так, як ти казала. Тепер сама рівняй.

Крузя взяла зі столу газету, хоче постелити її на стілець.

Робінзон зупинив її:

– Цієї газети не чіпай. Там…

– Що там?

– Там хвалять Робінзона Галапочку.

– Серйозно? Де?

Крузя бере газету. Шукає.

Робінзон:

– Головне там підкреслено червоним олівцем. Решту можеш не читати.

– Оце?.. "Отже, можемо без сумніву сказати: цех майстрів пензля поповнився ще одним молодим, але талановитим і оригінальним художником. Це скаже кожен любитель і цінитель мистецтва, побачивши хоча б одну картину Робінзона Галапочки – ’’Молода доярка…" Молодець! – Крузя звела на Робінзона погляд, сповнений поваги і любові. – Ну, давай чіпляти картину. – Стала на стілець. – Дивися.

Робінзон дивиться.

– Стоп! Нормально.

Крузя ступила на підлогу. Стала на те місце, де щойно стояв Робінзон.

– У тебе криве око.

– Що-о? – обурився Робінзон.

– Ану, поглянь.

Робінзон відійшов на місце, де щойно стояла Крузя.

– Справді, криво. Що за чорт! Ніби хтось непомітно пересуває шнурок.

– Домовий.

– Ти не жартуй. Дивися. Бачиш? Ще більше перекособочилося.

– Справді. Що воно за мара?

– А по-моєму, це не мара. По-моєму, це Бурундукін щось робить.

– Бурундукін знає, що ти саме в цю пору картину чіпляєш?

– Ось, – показує Робінзон на молоток. – Стукав я, забиваючи цвях. Це для нього сигнал.

– Дивися, картина справді перекосилася ще більше.

В цю хвилину у вікнах забриніли шибки. Зі стелі посипалися дрібненькі порошинки.

– О ні, це не Бурундукін! – сказав категорично Робінзон. – Це вібрація.

– Яка вібрація?

Робінзон підійшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж. З вулиці вдарило транспортним шумом.

– Тут видолинок, – пояснив Робінзон. – Будинок наш стоїть на пливунах. Автобус чи машина з гори набирає швидкість, щоб вискочити легше на гору. І будинок вібрує… Увімкни телевізор.

Крузя увімкнула. На екрані застрибали криві смуги. Робінзон підійшов, відрегулював, тоді відійшов. За вікном шугонуло кілька машин. Смуги знову застрибали на екрані.

– Бачиш? – показав Робінзон. – А я досі ніяк не міг второпати, що з телевізором. Чого тільки не робив з ним. Навіть кулаком по ньому гамселив.

– Тут справді дуже шумно. Навіть не чути звуку телевізора.

– Ми зачинимо двері на балкон.

Робінзон зачинив двері. Шум трохи поменшав.

– Як ти жив тут п’ять років?

– Звик, і ти звикнеш.

– Кажуть, що до шуму людина не звикає.

– Кажуть багато дечого… Аби любов була. Аби щось прив’язувало.

– Але любов не повинна сидіти в отакому шумі.

Робінзон обняв Крузю:

– А ми не будемо сидіти. Будемо виїжджати на природу. Сядемо на Дракона. Здійснимо кругосвітню подорож…

Крузя посміхнулася:

– Ти спочатку знайди свого Дракона. А тоді… Тоді продай.

– Що-о? Цього не буде ніколи! – категорично відрізав Робінзон. Крутнувся, відійшов від Крузі і сів на дивані.

Крузя підступилась, сіла біля нього. Ласкаво поклала руку на плече:

– Робінзончику, милий, не сердься. Але ти художник, солідна людина… А примхи з отим конем…

– Це не примхи. Я люблю природу. Люблю усе живе. А понад усе – коней. Тим більше, я його врятував від смерті. Та й, кінець кінцем, яке кому до цього діло? Хтось тримає удома мавпу. Хтось тримає тигра, хтось вівчарку. А чому я не можу тримати коня? Чому? Колись навіть великі люди мали коней, виїжджали верхи на прогулянки…

– То було колись. Тепер великі люди виїжджають на прогулянки на "Волгах". У крайньому випадку, на "Жигулях".

– Терпіти не можу машин. Терпіти не можу перегару бензину, шуму. В мене від цього починаються приступи мігрені.

– То, може, в когось починаються приступи мігрені від твого коня?

– Нехай на мого коня не дивляться.

– Якби ти мав свій замок, чи хоча б маєток, чи хоча б віллу за містом, то на нього ніхто не звертав би уваги. А так…

– А так – я людина. Не хочу бути зв’язаним мотуззям міщанським. Комусь подобається "Волга", нехай їздить на "Волзі". Мені подобається кінь.

– Якби ж хоч кінь, а то шкапа…

– Ми також колись будемо шкапами.

Замовк Робінзон. Мовчить Крузя.

На екрані телевізора крупним планом дама:

– Закоханий шимпанзе набагато страшніший, ніж закоханий мужчина. Та нещасливого кохання не буває. Кохання – це подарунок, за який треба воювати. Горці кажуть, що мужчина має право битися у двох випадках: за рідну землю і за кохану…

Робінзон нервово підійшов до телевізора і вимкнув його. Знову мовчання. Порушила його Крузя:

– То що, може, мені йти?

– Воля твоя.

– Колись ти з моєю волею не рахувався. Ти казав:

"Лицар краде свою кохану, садить на коня і везе у свій замок…"

– Тепер кохана хоче позбутися коня, на якому її віз лицар. Починає їй не подобатися "замок". Звідки лицар може знати, що завтра не захочуть позбутися його?

– Ах, ось ти якої думки про мене! А я вважала…

Тоді мені тут робити нічого…

Йде до виходу. Робінзон схоплюється. Заступає Крузі дорогу.

Крузя задоволено осміхається. Проте рветься до дверей.

– Пусти! Я тут не зостануся.

Робінзон хапає її в оберемок, несе до кімнати, кидає на диван. Крузя дригає ногами, кричить:

– Варвар! Садист! Пусти мене!..

…Контора дирекції парку. За столом директор. За своїм столом бухгалтер. Технік також на своєму місці. Ніби з того часу, як ми сюди заглядали, нічого не змінилося.

Директор дивиться у відчинене вікно, підперши рукою кругле підборіддя.

Застигла над журналом мод Ангеліна Соломонівна. Бухгалтер продовжує читати інвентаризаційну відомість.

– Слон, масть сіра. Вік 7-одинадцять років. Штука одна. Бегемот, масть сіра, вік десять років, штука одна. Носоріг дворогий, масть сіра, штука одна, вік п’ятнадцять років. Примітка: один ріг відламаний…

Директор:

– Не розумію вас.

– З одним тільки рогом, Іване Йосиповичу, носоріг. Хай ось скаже Ангеліна Соломонівна.

Ангеліна Соломонівна незворушно розглядає журнал мод. Директор:

– Де подівся другий ріг?

– Не знаю, Іване Йосиповичу.

– Як це "не знаю"? Як це "не знаю"? Ви бухгалтер. Ви робили інвентаризацію. Завтра встанемо вранці і побачимо, що у слона нема хобота, а в тигра шкури…

– Іване Йосиповичу, не побачимо. Бо слон, вибачте за нескромність, без хобота жити не зможе. Для слона хобот – якби ото для нас рот і ніс разом.

Директор встав, нервово пройшовся по кімнаті:

– Я вас питаю, де ще один ріг носорога?

– Бачите, Іване Йосиповичу, я не можу знати. Може, він з кимось коловся і зламав. А може…

– "Може, може". Прийде комісія, гляне, що на голові в носорога один ріг, то нам роги поставлять.

– Іване Йосиповичу, вибачте за нескромність, у носорога роги не на голові ростуть…

Директор єхидно зіщулився:

– А що, може, на хвості, Цезаре Калениковичу? Чи на спині?

– На носі, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу. В рідкісних випадках і на спині можуть бути…

Директор скипів:

– Шановний, а ви нахаба! Ви за кого мене вважаєте?! Ми з вами всього-на-всього місяць знайомі, а ви дозволяєте собі такі жарти. Я десять років керував заготконторою. Вісім років був директором м’ясокомбінату. І ви мене вчите, де у носорога роги ростуть?

– Я, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, не вчу. Я констатую факти.

– "Вибачте за нескромність, вибачте за нескромність"! Ми з вами всього-на-всього місяць працюємо, а ви вже дозволяєте собі констатувати факти. Ось Ангеліна Соломонівна п’ять років просиділа у мене в прийомній, а не дозволяє собі констатувати…

Ангеліна Соломонівна з олімпійським спокоєм підмальовує вуста.

– Я, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, бухгалтер.