Робінзон з Індустріальної - Дудар Євген
На стінах – ескізи до картин, фрагменти, картини. На підлозі – дивовижної подоби істоти, вирізьблені з пеньків, стовбурів дерев, гілля, коріння. Доліплені й недоліплені людські голови, бюсти, фігурки.
За етюдником – Робінзон. Перед ним на стільці Крузя.
Галапочка мазок за мазком кладе на полотно. Заходить то з одного, то з другого боку. В його очах вогонь захоплення. В його буйній голові мрії.
Він бачить Крузю в домашньому фартушку в своїй квартирі. Вона, рум’яна і щаслива, підходить до нього, коли він сидить у кріслі і переглядає газети. Вона обвиває ніжними руками його шию і ніжно каже:
– Милий, ходімо. Сніданок на столі. Будеш іти на роботу, зодягнеш он ту білу сорочку, що я випрасувала. У портфель я поклала тобі бутерброд. Тільки щоб ти його обов’язково з’їв…
Галапочка проковтнув слину і поклав свіжий мазок.
Перед ним позувало його голубооке щастя. Гордо тримало свою пишнокосу голівку. Час від часу лупало віями-віниками. Своєю фантазією малювало…
…Велика виставочна зала. Полотна Леонардо да Вінчі, Рубенса, Пікассо, Гойї, Рембрандта, Ренуара. Відвідувачі юрмляться, тиснуться ближче до експонатів. Детальніше розглянути, краще побачити.
Та ось ціла стіна портретів. Натовп завмер перед ними, затамував подих.
На портретах вона, Крузя. Ось вона з віялом, як ренуарівська "Дівчина з віялом". Тут приміряє сережки, як на картині Рембрандта "Молода дівчина приміряє сережки". Там – на повен зріст серед квітучого саду, як дама на картині Моне. Сидить на камені, як вередунка Ватто. Милується виноградом, подібно дамі на картині Брюллова. Зіперлася на парасольку. Ловить метеликів. А то дивиться у небо, наче розкаяльниця Тіціана.
– Чиї це портрети? – питає високий чорновусий красень.
– Молодого художника Робінзона Галапочки, – відповідає хтось пошепки.
– А хто на портретах?
– Його дружина Крузя…
– Крузю, – спитав категорично Робінзон і вивів Крузю з мрійливої задуми, – ви б хотіли стати моєю дружиною?
Крузя опустила вії-віники.
– Що ви! Я про це ніколи не думала…
– А я думав.
– Так раптово… Не знаю навіть, що відповісти.
Рука Галапочки зупинилася на півдорозі до мольберта.
Погляд прикутий до опущених очей Крузі.
Він блискавично зробив два довгі кроки. Демонстративно впав перед Крузею на коліно й патетично випалив:
– Моє життя у ваших руках. Або я стану генієм пензля завдяки вашому коханню, або, відштовхнутий вами, я захирію, як дерево без води!
Крузя звела свій небесний погляд до кіптявої стелі майстерні. Перевела його на вирізаного з коріння чорта, що висів у куточку. Ковзнула по розставлених у кутку на підлозі пляшках з-під "Екстри", портвейну, вермуту.
– Я вам створю не життя, а рай. А сам буду ангелом-хранителем у цьому раю, – запевняв Галапочка.
Погляд Крузі з пляшок переповз на чорта. Тоді зупинився на худій і мізерній постаті Галапочки…
Але Галапочку знову витіснила зала картинної галереї. Стіна з Крузиними портретами. Захоплені погляди відвідувачів. Повернув Крузю до дійсності Робінзонів голос:
– Я чекаю вашого вироку!
Соковиті вуста Крузі пролепетали:
– Мені так страшно… Так несподівано все це… Але задля мистецтва… Його майбутнього… Я готова… На все…
Робінзон рвучко підвівся. Потягнувся до Крузі. Обняв її. Щоб печаткою поцілунку закріпити щойно сказане…
Куточок подвір’я біля майстерні Галапочки. Стоїть прив’язаний поводом до шовковиці Дракон. Мордою пересуває порожній ящик. Ящик від’їхав на таку відстань, що Дракон мусив натягнути повід. Повід розв’язався. Дракон пішов по подвір’ю. Скубнув трави. Попасом вийшов на вулицю.
На проїжджу частину йому виходити не хотілося, бо там гарчали машини. І він поплівся вздовж тротуару.
Дорогу Драконові перегородила черга, що стояла до овочевого кіоска. Дракон зупинився. Якраз за спиною якоїсь жінки, що в одній руці тримала сумочку, а в другій – квіти. Простягнув морду, сягнув верхньою губою – і пелюстки ніжно зашелестіли. Жінка оглянулася і крикнула:
– Господи! Кінь!
Дракон відсахнувся. Пішов уздовж черги. Побачив ящик з картоплею. Тицьнув туди морду і почав хрумкати.
Раптом на нього наскочила дебела молодиця. У вимазаному білому халаті. Брудними руками почала гамселити його по ребрах.
Чоловік, що стояв поруч, сказав:
– Хай трохи з’їсть. Що, вам шкода?
Та, у халаті, зарепетувала, засіпалася. Дракон дивився, як нервово мелють її губи, чув, що в барабанні перетинки б’є ніби кулеметна черга. Повернувся і пішов…
Гріє сонце. Спішать, метушаться люди. З портфелями і без портфелів. З сумочками і без них. Чоловіки і жінки. Товсті і худючі. Високі і низенькі. Йдуть по двоє і по одному. Дибають у міні, дріботять у максі.
По проїжджій частині шугають машини. Ревуть. Стогнуть. Сизий димок стелиться над полотном дороги. На тротуарі. У цьому тумані в такт крокам хитається коняча голова.
Йде Дракон. Згадує.
Луг біля річки. Горить багряно схід. Відбивається у чистому плесі. Сизий туман устелив шовковий трав’янистий килим. На цьому килимі пасуться коні.
Тиша. Тільки час від часу тривожить її коняче форкання.
Пасеться Дракон. Під копитами вгинається росяниста трава.
Ось з-за горизонту вибилися перші промені сонця. Висунула його червона лисина.
Трав’янистий килим ніби хтось посипав перлами. Виграють на сонці краплини роси.
Защебетала пташка в кущах верболозу. Їй підтягнула друга. Заспівав луг. Вкрився лагідним сонячним промінням…
Драконові щось блиснуло в очах. У вуха вдарило сердите ревіння машини. Розплющив очі. Бреде посеред вулиці. Загарчало ззаду, загуділо збоку.
Сердите гарчання машин наростає. Ніби голодне виття велетенських вовків. Ось вони цілою зграєю оточили Дракона. Скалять зуби. Наближаються. Дивляться на нього великими скляними очима. Гарчать.
Вуха Драконові не витримують цього гарчання. Голова пішла ходором. Затанцювали дерева обіч дороги. Затанцювали стовпи. Потемніло сонце…
Виючи сиреною, мчить "швидка допомога". Їй дають дорогу інші машини. Зупиняються перед роздоріжжям перехожі. Десь нещастя.
Посеред вулиці стовпотворіння. Стоїть з обох боків транспорт. Стала в коло неорганізована маса роззяв. Посеред цього кола лежить Дракон.
Під’їхала машина з автоінспекцією. Молодий лейтенант жезлом пробиває собі дорогу крізь натовп.
– Чий кінь?
Натовп загомонів, загелготів, затих.
– Хто хазяїн коня, питаю?!
Знову мовчанка.
Водій, що стоїть біля дверцят "Волги", посміливішав:
– Він ішов без хазяїна. З отого боку.
– Хто вдарив? – спитав суворо лейтенант.
– Ніхто його не вдарив, – втрутився інший водій. – Він упав з переляку.
– Може, у нього інфаркт? – висловила міркування повнотіла дама…
Чути сирену "швидкої допомоги". Санітарна машина зупинилася. Крізь натовп пробивається солідний лікар, а за ним з червонохрестою рятувальною скринькою – медсестра.
– Де потерпілий? – спокійно запитав представник "швидкої допомоги".
– Он, – вказав на коня чоловік з гурту.
– Що он?! – сердито перепитала "швидка допомога" – Я питаю, потерпілий де?
– Кінь потерпілий! – крикнув хтось із натовпу.
– У нього, мабуть, інфаркт міокарда! – авторитетно запевнила пишнотіла дама.
– Я по конячих інфарктах не спеціалізуюся! – відрубав медспец і обурено апелював до натовпу; – Там десь, може, людина вмирає. Чекає допомоги нашої. А тут фокусничають…
І попхався крізь натовп до машини.
Дракон вже підвів голову. Підняв круп.
– О, живий! – радів натовп.
– Піднімається!
– Легкий шок! – коментувала пишнотіла дама.
– Треба допомогти йому підвестися. Щоб звільнити дорогу, – сказав лейтенант.
Сиренячи тривогу, мчить "швидка допомога". Біля універмагу заскрипіли гальма.
Вискочив з машини солідний представник рятівної служби. Кинувся під вивіску "Взуття".
Вистрибнула за ним мініатюрна сестричка. Без рятівної скриньки. Кинулася під вивіску "Галантерея".
Повагом висунувся з-за керма водій. Подався під вивіску "Господарчі товари"…
Червоний куток у житлово-експлуатаційній конторі. Битком набитий людьми. За столом лисий, поморщений Арон Наумович Грос. Начальник контори. Поруч з ним – зовсім сивий голова домового комітету Базюкович. У першому ряду, навпроти стола, сидить Робінзон Галапочка.
Грос встає. Стукає олівцем об графин.
– Товариші! Прошу уваги!
Гамір у залі поволі стихає.
– Ітак, збори активістів нашої житлової контори вважаю відкритими!
Присутні заплескали в долоні.
– На порядку дня одне питання – персональна справа пожильця з квартири п’ятдесят три, будинку номер двадцять три по вулиці Індустріальній Робінзона Івановича Галапочки…
Галапочка сидить і байдуже дивиться у вікно.
– Слово для інформації має голова домового комітету товариш Базюкович.
Базюкович схиляє в поклоні голову. Солідно підводиться, бере папку, що лежить перед ним на столі, повагом, з дуже зосередженим і відповідальним обличчям підходить до невеличкої трибуни. Закладає окуляри, розкриває папку.
– Тариші! Сьогодні на міжнародній арені, тариші, обстановка, я б сказав, міняється…
Сидить Галапочка. Не чує слів промовця. Бачить, як той з-за трибуни розмахує руками, показуючи, очевидно, протилежні континенти, як худа і довгоноса його постать то ривком нахиляється над трибуною, то вигинається, ніби пританцьовує.
Галапочка подумки йде на околицю міста. Тут у два ряди вилаштувалися муровані кооперативні гаражі.
Метушаться в гаражах та біля них автолюбителі. Хтось лежить під машиною. Хтось заводить автомобіль ручкою.
Ось бокс № 13. Наближається до нього Галапочка. Відчиняє замок. Із-за дверей чути радісне коняче: г-г-г-м.
Галапочка відчиняє двері. З’являється радісна коняча морда.
– Ну як, сіно з’їв? – питає Робінзон. Плеще коня по шиї, гладить його морду.
У гаражі вздовж стін – мішки з кормами, пресоване сіно. Біля торцевої стіни – жолоб. Від палі, забитої біля жолоба, тягнеться ланцюг до вуздечки коня.
Галапочка порається біля жолоба. У дверях гаража з’являється автолюбитель, весь у мазуті.
– Слухай, друже, виручай! – просить Робінзона. – Заглух. Не дотягнув до гаража півкілометра…
Галапочка вийшов до нього. Подав руку. Той тернув долонею правиці спочатку об техаси, тоді простягнув її Галапочці.
– Що, бензину не вистачило? – спитав Робінзон.
– Та ні, бак повний.
– Шлея й орчик у кого? – по-діловому спитав Галапочка.
– Не знаю.
– По-моєму, у тридцять третьому боксі. Останнім ми його тягнули…
Ось вони біля 33-го бокса.
