Робінзон з Індустріальної - Дудар Євген
Зірвати квітку з кореня, а тоді турбуватися, щоб вона не зів’яла, пхати її у банку з водою.
Крузя зауважила:
– Принесу я тобі на другий раз квіти. Будеш ходити й нюхати їх на пні.
– І буду, – заявляє рішуче Галапочка. – Я переконаний, що людина має сама йти до природи, а не тягнути природу до себе. То тільки людина може дійти до такого логічного й життєвого абсурду – втекти від пишної природи у кам’яний мурашник і тягти за собою деревину, садити її на балконі в бочку і час від часу заявляти колегам: "Знаєте, я дуже люблю природу. Я не можу без неї…"
Крузя присіла на моріжку біля етюдника. Посміхаючись, спостерігає, як Робінзон, жестикулюючи, філософствує.
– Чому ж ти, буйна твоя голова, сидиш у кам’яному мурашнику? Рубай ось дерева, будуй хату. Або копай печеру та й переселяйся. Скидай одяг, зодягни шкуру…
– Нічого не вийде. Що, з кота шкуру зодягну? Колись ходили по лісі мамонти. А тепер ось, – показує на миршаве кошеня, яке віддалік щось шукає, – зосталися тільки міні-леви.
– Тоді не воюй з вітряками. Історію назад не повернеш.
– Слухай, чому історію? Чому людина не може повернутись назад до природи? Знайти з нею спільну мову, злагоду?..
Між ріденькими кущиками пасеться Дракон. Повільно скубе траву. Час від часу хвостом або головою одганяє настирливу муху.
Раптом Дракон підвів голову. Насторожив вуха. Десь із-за кущів чути дивні звуки: якийсь підсвист, якесь булькотіння, хропіння.
Дракон ступив у напрямку тих звуків. Вони все наростають, сильнішають. Він висунув голову з-за кущів. Побачив невеличку галявину. На ній стоїть "Москвич"-фургон. На ньому написано: "ОВОЧІ-ФРУКТИ". Віддалік на розстеленій ковдрі сплять він і вона. І він, і вона такі повні, кругленькі, ніби два гумових манекени. Не визначиш, по скільки їм років. Атрибути її пляжного одягу, здається, ось-ось репнуть від напруги. Між ними на розстеленій цераті – смажена курка, зо два десятки яєць, з півкілограма сиру, зо два кілограми огірків і помідорів, кільце ковбаси, кілька банок консервів, буханець хліба, кілька булочок, кілька пляшок води, сифон, такий же пузатий, як його господарі.
Він хропе, вона висвистує і булькає.
Поруч стоїть транзисторний приймач. З нього лунає приємного тембру жіночий голос: "Отже, біг не задля бігу, а біг задля здоров’я. Бо рух – це життя, як сказав філософ…"
Нашорошені конячі вуха, здивовані конячі очі…
Іде Дракон рідколіссям. Скубне то тут, то там. Наткнувся мордою на консервну банку з-під яловичини. У другому місці торкнувся баночки з етикеткою "Скумбрия пряного посола". Під стовпцем – розбита пляшка з-під "Екстри". Дракон ковзнув поглядом по стовпцеві вгору. На ньому табличка: "Бережіть ліс – джерело здоров’я!"
Бреде Дракон далі. Вийшов на узлісся. Парить сонце. Липнуть мухи. Пішов до річки. Зупинився. Глянув на табличку: "Ріки – артерії землі". Пішов далі.
Стоїть на пологому березі. Зробив один крок у воду, другий. Вже вода сягає крупа. Нагнув голову, щоб напитися. Тільки торкнувся губою плеса – відтіля роззявлена зубаста паща. Дракон висмикнув морду. На поверхні води зостався розірваний кирзовий чобіт, що зяє цвяхами, мов зубами.
Чобіт відплив. Дракон нагнув голову, напився. Тоді поліз далі в річку. Ось уже видно тільки його голову.
Виходить Дракон з річки. Та що це? Голова у нього гніда з лисинкою, а весь Дракон став сивим, з рудими жовтуватими плямами.
Обтрусився.
На мить Драконові стало погано. Дерева закрутилися. Він струсонув головою, ніби хотів одігнати від себе головокружіння. Ген, за лісом, побачив Робінзона і Крузю. Подався до них.
– Дивись! – крикнула Крузя. – Якийсь кінь іде до нас.
– Чий же це кінь може бути? – кладучи мазки на полотно, жартома перепитує Галапочка. – По-моєму, в цих краях лише один кінь пасеться…
– Це не Дракон. Дивися… Цей світлий, з бурими плямами. Тільки голова гніда.
– Може, Дракон накинув на себе простирадло? – не оглядається Галапочка. – Щоб ми його не впізнали.
– Та ти не жартуй, поглянь…
Галапочка оглянувся і застиг: до нього йшов справді чужий кінь.
– Що за диво! Голова ніби Драконова…
Кінь підійшов зовсім близько. Жалібно заіржав, ніби хотів щось важливе повідомити. Раптом ноги в нього підкосилися, він важко плюхнувся на траву.
– Це ж Дракон! – стривожено крикнув Галапочка. – З ним щось сталося!
Кинувся до коня, гладить його по морді.
– Дракончику, любий, що з тобою?
Кінь тільки жалібно ірже, а піднятися й не пробує.
– Треба негайно шукати ветеринара. Треба в місто негайно, – став біля коня Робінзон.
– Он там, у кущах, якась машина. Попроси, може, привезе?
– За прохання ніхто не поїде. Візьми в моїй куртці гроші і швидко їдь за ветеринаром.
Крузя понишпорила в кишенях куртки, взяла сумочку, побігла…
Шосейною дорогою у напрямку міста мчить "Москвич" – фургон "Овочі-фрукти". Справа від водія сидить Крузя…
Лежить кінь біля лісу. Сидить коло нього Галапочка. Тримає в руках конячу голову. Гладить її ніжно. Кінь розплющив око, знову опустив повіку.
Мариться коневі. Отой повний, що хропів на галявині, бігає навкарачки по узліссю і хропе, хропе. Тоді починає їсти все, що постало на його шляху: кущі, дерева. Жує дедалі швидше, жадібніше, захланніше. Після нього залишається земля чорна, мов вугілля. Потім нібито Дракон побачив річку. Чисту-чисту. Вода голуба, прозора. Він ступив по коліна в ту річку, сягнув мордою до плеса, щоб напитися, а звідтіля – зубаста паща. А потім вилазить знову той повний і знову хропе. І п’є воду. А річка міліє, міліє. Ось уже дно видно. А тоді повний як зарегоче. Із зубастої пащі, мов з брандспойта, чимось пекучим як лине. Дракон заіржав…
– Чого ти, Дракончику? – гладить його по голові Робінзон. – Потерпи. Ще трохи потерпи…
Вулицею міста мчить машина "Овочі-фрукти". Петляє туди-сюди. Зупиняється біля будинку, на якому вивіска: "ВЕТПОЛІКЛІНІКА".
Крузя стоїть перед розфуфиреною дамою. Щось їй пояснює, жестикулює. Дама пихато, незворушно дивиться на Крузю і раз по раз косує поглядом на її сумочку.
Крузя перехопила погляд. Розстебнула сумочку. Дістала звідтіля десятку і простягнула дамі…
Мчить машина "Овочі-фрукти" в напрямку лісу.
Лежить Дракон на узліссі. Сидить біля нього Галапочка.
Під’їжджає автофургон. Зупиняється. Вийшов водій. Вийшла Крузя. Висунулася розфуфирена, розмальована дама. На ній довге плаття з великим декольте. На височенній платформі ходулі. На голові копиця, вифарбувана у кольори веселки. Лице в дами незворушне. Очі байдужі. Під очима такі тіні штучної втоми, ніби вона щойно перевертала гори. В руках – невеличка скринька.
– Де тут животноє? – спитала пихато.
– Ось, – показує Галапочка на Дракона. – Щось з ним сталося. Впав…
– Я питаю, – повторила високопарно дама, – де тут животное, якому я маю подати швидку допомогу?
Ставить ящичок на траву, дістає малюсінький шприц, голочку.
Галапочка настирливо:
– Та я ж кажу, ось перед вами… Кінь…
Дама так блимнула на Галапочку, що той прив’яв.
– Ви що, жартуєте! Це не по моїй часті… Я по часті домашніх животних…
– Вибачте, а він що, дикий? – починає хвилюватися Галапочка. – Це ж кінь.
– Я не знаю конструкції цього животного, – вперто наполягає на своєму дама. – Моє амплуа – кицьки, пуделі, всякі попугайчики… Я спеціаліст…
– Слухай, художник, – втрутився в розмову водій. – Пошли ти цю спеціалістку під три попугайчики… Дай коневі трішки горілки – і брикати буде.
– У нас нема горілки, – пояснила Крузя.
– Біжи до моєї Валерії, візьми там під кущем в її чоботі…
Крузя побігла.
– Це ми ранесенько на гриби вибралися, – пояснив водій.
– Хто мене доставить обратно? – претензійно спитала дама.
– Ось зараз підніметься кінь, сядете та й поїдете, – пожартував водій.
– Киньте ці жарти. Я не дєвочка, щоб наді мною підшучувати.
– Зараз нам не до жартів, – сказав Галапочка.
– Я питаю – хто мене доставить обратно? – суворо мовила дама.
Галапочка не втримався:
– Йдіть сядьте отам на березі – я потім викличу вертоліт. Якщо хочете летіти. А якщо хочете йти пішки, то йдіть отуди до асфальту. – Переходить на крик: – І швидше, поки я ще не осатанів!
Дама вхопила свою скриньку. Лякливо оглядаючись, пошвидкувала геть.
Повернулася Крузя з півпляшкою "Екстри". Товстий каже до Галапочки:
– Ти добре розкрий йому пащу, щоб не вхопив зубами, а я буду хлюпати.
Галапочка присів біля коня. Взяв його голову собі на коліна. Повернув мордою вгору. Вхопив за нижню та верхню щелепи, розвів. Товстий спритно вибулькав горілку.
– За п’ять хвилин подіє.
Кінь порухав спочатку вухами. Тоді головою. Потім хвостом.
– Буде жити, – зрадів товстий. – Раз уже має силу хвіст підняти.
Галапочка засумнівався:
– Може, ми йому забагато влили?
– Ти що? – здивувався водій. – Для коня півпляшки – що для людини наперсток. Йому щоб наклюкатися, треба хоч відро.
– Так він же без закуски, – каже Галапочка.
– А ми йому зараз салат з лопухів зробимо.
– Дивіться – підводить голову! – зраділа Крузя.
Дракон спочатку підвів голову. Галапочка кинувся до нього. Став гладити по шиї.
– Дракончику, вставай. Ну, давай, піднімайся.
– Треба взяти його за хвіст і за вуздечку, то він швидше встане, – сказав товстий.
– Ви що! – стривожилася Крузя. – Ще хвіст відірветься.
Водій посміхнувся:
– У коня хвіст міцний.
Кінь за той час вже звівся на передні ноги.
– Ну, ну, ще трішки, – заходився біля нього Галапочка.
Дракон зробив ривок і підвівся на всі чотири.
– О-о-о! Бачив? – захоплено вигукнув водій. – Бачив, що робить горілка? Не тільки валить з ніг, а й піднімає на ноги… А ми за тією кікіморою чортзна-куди гналися…
Дракон дивиться на ліс, на дерева. Все перед його очима хитається. Хитається Галапочка, хитається Крузя, хитається товстий незнайомець. Правда, те хитання не тривожне, а радісне. Усе довкола набрало веселого рожевого відтінку. Все навколо почало танцювати. Танцюють кущі, дерева, танцюють Галапочка і Крузя, танцює товстий. Навіть етюдник танцює.
Дракон і собі почав танцювати. Став дибки. Потім хвицнув задніми ногами, тоді пішов вибрикувать…
Коридор знайомої нам установи. Знайомі двері з табличкою "САМ І. І.".
Кабінет. За столом Іван Іванович. Перед ним навитяжку стоїть завтрашній пенсіонер.
– Ось, – каже Іван Іванович. – Надіслали звідтіля, – вказав пальцем у стелю. – Знову цей Галапочка.
