Місія - Франко Іван

Що ж, чи ви лишитесь у нас, чи ні, того не знаємо, а коли вже вас бог приніс сюди, то нехай хоч тілько користі маємо з вас.

Дивно якось вразили патера ті слова. Він сам не знав, чи тішитися витривалістю тих людей, що так уперто не хотіли "вірити в шизматицького бога", чи смутитися їх низьким способом думання, що зараз хочуть використати по-свойому його присутність. Але не було коли роздумавати довго. Присяжний нукав, щоб патер їв швидко, бо зараз люди почнуть іти; для всякої обезпеки він заладив так, щоб приходили за чергою, малими купками, щоб не звертати уваги посторонніх.

— То вся католицька громада не збереться? — запитав патер.

— А нехай бог боронить! — сказав присяжний.— Тут через кілька хат сидить жид-арендар. Я й так боюсь, щоб лиха не було! Ех, єгомость, тяжко нам жити! На всі боки пильнують, стережуть, як диких звірів. І за що? За те, що батьківської віри держимось, що бога відректись не хочемо і царя за бога не признаємо!

Патер видивився великими очима на мужика. В простих мужицьких словах було щось таке, шо глибоко зворушувало його. Мужича логіка, груба, далека від правди (патер знав, що аргументи присяжного далекі від правди), все-таки вдаряла його, бо в ній виднілась власне та елементарна сила, що піддержувала той народ; в ній тремтіли голосні ноти перебутих терпінь і оскорблень і того святого обурення на всяку тиранію, котре й тоді не перестає бути святим, коли логічна підстава його не зовсім правдива.

Заледво патер сяк чи так покріпився (а страви, принесені нині присяжним, були не звичайні мужицькі, а трохи добірніші і смачно зготовлені,— знать, на громадську складку), коли почали й люди приходити. Звільна чалапкаючи по болоті, тайком озираючись на всі боки, а з лицями так рівнодушними і дерев’яними, мов ні про що в житті й не думали ніколи, приходили то матері з грудними дітьми до хресту, то молоді господарі з молодицями до шлюбу, то старі діди і жінки до сповіді і причастя. Мовчки входили вони до хати, хрестилися входячи, приклякали перед патером, що сидів при столі з стулою і в комжі, цілували його руки і сподоблялись св. тайн. З важким чуттям глядів патер на ті одуті, безвиразні, негарні лиця, не раз попідбивані, поморщені, з видними знаками сліз, голоду, недуги; важким чуттям проймав його дотик тих рук, рапавих, мов пильники, твердих і чорних, не раз сухих, мов скіпи, і тих уст, посинілих або зів’ялих без радісного усміху, без щирого, дружнього слова приязні, любові та науки.

"Боже мій! — зойкало патерове серце. — Отут поле до праці! І за яку ж то кару ти не дав пастирів добрих сьому стаду?."

IX

Весь день патер справляв треби, терпеливо, уважно і невтомимо. А надвечір громадка мужиків зібралася в сінях хати; прийшов і староста, і почалась доволі оживлена розмова. Коли патер висповідав і запричастив остатнього, мужики ввійшли до хати.

— Велике спасибіг вам, єгомость, за вашу ласку, за святі тайни! — сказав присяжний. — А тепер збирайтеся, поїдемо.

— Куди? — спитав патер.

— В друге село, тут вам довше не можна бути.

— А то чому?

— А тому,— сказав, кланяючись, староста,— що можуть жандарми над’їхати вночі, а жид-арендар весь день сидів у вікні і зазирав, хто йде сюди. Хто знає, чи там уже не знають про вас. А якби, не дай боже, вас тут зловили, то і мені, і цілому селу така біда буде, що й не приведи господи.

— Ну, добре, коли їхати, то їхати, — сказав патер. — А ви на другім селі вже оповістили кого, що я приїду?

— Авжеж. Ще рано парубка на коні посилали. Сказано: добре. Все там буде для вас готове. Зробите там, що треба, вони відвезуть вас дальше, об’їдете за чергою всі села, а тоді вже як воля ваша, чи за границю, чи до Варшави, чи куди схочете.

Лице патерове роз’яснилось. Така перспектива, яку тут показав йому простий мужицький розум, була також непогана. Він порозумів, що не настілько внутрішній зміст, кілько зверхні форми католицизму дорогі для тих простих людей і що, піддержуючи ті форми, він наразі сповнить головну часть своєї місії. А дальша, глибша робота піде за тим, звільна, як до обставин і часу. В таких думках він зібрався, закутався якмога і, попрощавшися з людьми, пішов з присяжним грузькою стежкою поза село півперек піль, то понад річку, якимись крутими і безконечними манівцями до того місця за селом, де на нього чекав невеличкий, парою добрих коней запряжений візок. Коло воза стояв підсадкуватий, середніх літ мужик, в старім кожусі і з кожушаною шапкою, засуненою аж на очі.

— Чи ви, Боровий? — спитав його присяжний, не можучи в сумерку розпізнати його лиця.

— Я,— відповів Боровий, а по хвилі додав: — Чи се єгомость?

— Так.

— Niech będzie pochwalony!*— озвавсь Боровий до патера і з низьким поклоном підійшов до нього і поцілував його в руку.

— А що, дорога безпечна? — питав далі присяжний. Боровий став і почав чухатися в потилицю.

— Гм, та ніби безпечна, а там хто його знає! Коли б тілько оті прокляті жиди не нашкодили!

— Жиди? Ну, певно, що вони не від того, коли тілько що-небудь дізнаються.

— То-то ж то й біда, що, мабуть, усе знають.

— Усе знають! А то яким способом?

— А лихий їх знає. Боюсь, чи не той проклятий Гершко, балагула...— І, не докінчивши, він звернувся до патера: — Чи ви, єгомость, не їхали з таким рудим зизуватим жидком?

— А з ним,— відказав патер, немало вражений тим питанням.

— А чи не випитував він вас: хто ви, куди і за чим їдете?

— Випитував.

— І що ви йому сказали?

Патер коротко розповів мужикам свою розмову з жидом.

— Ну, так і є,— сказав Боровий,— з такої бесіди він мусив догадатись, що тут щось неспроста. Ніякі комісанти у нас по селах ніколи не їздять. Ще щастє ваше, що просто не завіз вас до станового.

— Але як же се? Що він міг підозрівати? — скрикнув патер і почув, як йому попід груди зробилось гаряче, а поза плечима мов морозом потягло.

— Що міг підозрівати, то лихий його знає, але я те тілько знаю, що, лишивши вас, він ночував в нашім селі в шинку, а вчора рано жиди з ним разом їздили до станового. Того й ждати, що сеї ночі всі дороги жандармами та десятськими обставлять.

Патер стояв мов у воду опущений.

— Ну, чень-то воно так зле не буде,— зачав потішати присяжний, що привів патера, але не вспів докінчити своєї бесіди, коли на полі від села показався якийсь парубок на коні. Він гнав конем щосили, але бідна худобина, стригнучи в розмоченій ріллі по коліна, засапана і спінена, очевидно, остатніх сил добувала, щоб хоч в десятій частині вдоволити вимагання їздця.

— Сховайтесь, єгомость! — крикнули оба мужики, побачивши їздця.

Патер, тремтячий і блідий, схилився і шмигнув у ліс. Мужики стали коло воза і спокійно дожидали, хто се такий їде. Швидко пізнали, що їздець — свій чоловік, але по його тривожнім лиці могли догадуватися, що везе не найкращі якісь вісті.

— Ну, богу дякувати, що я ще застав вас,— просапав він, ставши на місці і злізаючи з коня.— Але то їзда була, нехай бог боронить.

— Ну, та що там такого? За чим тебе вислали?

— Та що би такого,— погано, та й годі! Становий приїхав, питає: "Де ви того бунтівника поділи, що тут був?" Старшину вже в пута закували, але він ні до чого не признається.

— А що ж каже?

— "А каже, був у мене якийсь панок, переночував та й пішов дальше",— на тім і затявся. Становий лютий такий, що крий боже, а посіпаків цілу хмару з собою навів. Так ото я гнав сюди, щоб сповістити вас, що ні до якого села вам і показуватися з єгомостем не можна,— всі дороги будуть обставлені, а завтра, може, й облаву зроблять по лісах.

Патер Гаудентій в поблизьких корчах чув усі ті слова і, хоч небагато розумів "мужицького" говору, то все-таки одно було йому ясно — що тут йому доведеться пропадати. Ота величезна, самодержавна і шизматицька Росія, котру він досі знав тільки з оповідань, а представляв собі як якогось тисячоголового дракона, готовилась тепер вхопити його в свої могучі лапи, здавити і зім’яти, як пилину, закинути десь у бездонну пропасть, у глуху темряву, до котрої не доходить ані промінчик світла, відки не долетить на світ ані один зойк катованої жертви. Пропасти! Пропасти! Не то що не зробивши, але навіть не зачавши великого діла! Пропасти за те одне, що посмів ти ступити на таку закляту землю, що посмів простягнути руки против могучого колоса! — Такі думки шибали в голові патера, і смертельна судорога потрясла цілим його тілом.

Тим часом мужики стояли коло воза і стиха над чимось радили. Вже густий сумерк наляг на поле, і в тім сумерку їх постаті в грубих кожухах, в пелехатих шапках на головах видавались якимись зловіщими, дикими. "Над чим вони радять? — думав патер. — Чи не думають вони для врятування себе самих видати мене в руки станового?" І він наперед уже почав обурюватись на підлоту тих варварських людей, на їх трусливість і низькі думки. Але поки ще зміг достаточно вглибитись в своє праведне обурення, присяжний кликнув його, щоб наблизився до них.

— Ну, єгомость,— сказав він рішуче,— в злу пору ви вибрались до нас, дальше вам їхати годі.

Патер стояв і вдивлювався пильно в темну далечінь, не кажучи ані слова, а тільки думаючи собі: "Ну, ну, зачинай, відки хочеш, а я знаю, голубчику, до чого ти дійдеш!"

— І тут вам лишатись годі: не нині, то завтра попадете в руки посіпаків.

— Так що ж робити? — спитав безнадійно патер.

— Вертати назад за границю.

— За гра-ни-цю? — процідив зачудуваний патер. — Хіба ж се так легко?

— Не легко, але можна. Ми знаємо лісові стежки, спробуємо перевезти вас.

— Ви?

— Ну, та вже ж що ми, а не ангели небесні. Ми вже порадились: Боровий повезе вас.

— Ну, а гранична сторожа?

— Мусимо прошмигнути.

— Ну, а як тут за вами шукатимуть?

— У мене дома вже знатимуть, що сказати.

— Ну, а як зловлять по дорозі?

— Га, то пропадемо. Раз мати родила.

Аж тепер патер бодай трохи порозумів, над чим радили мужики; порозумів, які глупі, низькі і підлі були його підозріння, як твердо і безповоротно готові були ті люди рішитись на таке діло, за котре заплати не могли ждати ніякої, але в котрім могли стратити все, що тільки для чоловіка є найдорожче на світі. Перший раз глянув він на тих простих варварів не тільки з подивом, але і з глибоким поважанням.

— Ну, не пора гаятись, — сказав Боровий. — Сідайте, єгомость! Хоч то ніч довга, та я боюсь, щоб по півночі не зробилось місячно,— те для нас була би просто загибіль.