Місія - Франко Іван

Довго йшли мовчки, з трудом пробираючись по глибокім болоті. Тільки сірі калюжі світились перед ними час від часу та крислаті верби понуро шуміли край улиці. Пси уїдали по подвір’ях, не важучись, однако ж, вибігати аж на вулицю. Зрештою нічого не було видно.

— Так ви аж з Рима? — заговорив вкінці присяжний приглушеним, трохи навіть тремтячим із зворушення голосом.

— Так,— сказав патер. — Святий отець прочув про ваше горе, хотів би потішити вас.

— Ох, тяжке наше горе! — простогнав присяжний. — От і тепер побрали наших, узяли й мойого брата. Вже два місяці — ані слуху, ані духу. Де він, що з ним — бог знає. Казав становий, що вже й не побачимо його ніколи. Жінка лишилась, діти дрібні — ридають, плачуть... Та й чи одні вони! По всіх селах те саме.

— Бог — надія наша... Для його слави й потерпіти треба. Він для нас більше терпів,— промовив патер.

— Так, так, ми се знаємо! Ми й не нарікаємо, хоч і як тяжко приходиться. О, поздоров боже вас, що ви не злякались труду і небезпеки і прибули до нас! І кажете, що прибули потішити нас?

— Так, словом божим,— сказав патер, котрому якось ненаручно зробилося при тих словах. З бесіди сього мужика тремтіло тяжке, наболіле горе, а у нього на серці так було тяжко, так якось мутно і мляво, що він не чув у собі доволі сили навіть словом божим потішити тих зболілих. Йому так і ввижалося, що всяке слово буде для них не правдивою потіхою, а тілько хвилевим забуттям, по котрім вони прокинуться на нове горе.

Тим часом присяжний приступив до нього зовсім близько, нахилив навіть голову і, немов боячися, щоб ті шумливі верби не підслухали його слів, прошептав:

— Ну, а добрі вісті привозите? — А коли патер, мабуть з зачудування, якийсь час нічого не відповідав, він додав сам до себе: — Ну, се вже певно, що воно щось не без того; адже ж дармо б ви не їхали з Рима аж сюди.

— Про які се добрі вісті ви питаєте? — спитав здивований патер.

Присяжний ще таємніше прошептав:

— Хіба ж ви не знаєте? Ті, що нам обіцяв той пан, що збирав депутацію.

— Що ж він обіцяв вам?

— Ні, ви прецінь мусите се знати! Він казав, що як наші являться перед святим отцем, то святий отець накаже цареві, щоб нам дав спокій вірити, як нам серце каже.

— Се вам казав той пан?

— Ну, та вже ж! Хіба ж інакше ми були б тратились на ту депутацію?

— Ні, бідні люди! Ані той пан не міг вам того казати, ані святий отець не може того зробити. Не може наказати. Святий отець тепер такий самий невольник, як ви, так само терпить переслідування. Святий отець молиться за вас, буде просити за вами, але наказати нікому нічого не може.

Патер, може, й сам не знав, яке важке, потрясаюче вражіння зробили його слова на присяжного. Висока стать його подалась, угнулась, мов зламана. Бачилось, що се зламалась головна підпора його віри. Адже ж віра в непобориму силу і безмежну власть святого отця творила властиве ядро їх релігії! Бідний патер і не підозрівав того, що, замість обудити в тім чоловіці милосердя до пригнетеного та страждущого святого отця, він вивалив самий фундаментовий камінь з-під будинку його віри.

Присяжний довго мовчав. Патерові страшно вже навкучила хідьба серед пітьми по нерівній болотяній дорозі, де ноги стрягли трохи що не по коліна. Його стегна пекли, мов приском посипані, від непривичної натуги, а дорозі все не було кінця. Правду кажучи, патер не знав, чи вони йдуть селом, чи лісом, бо ніде не видно було найменшого світельця, що блимало з вікон. Вкінці присяжний зупинився.

— Слухайте, отче,— сказав він. — Я не веду вас до своєї хати, бо у мене забагато людей, невигода, діти дрібні. Ось хата мойого брата,— вона тепер стоїть пусто,— тут будете безпечні, а їди і всього, що треба, я вам достарчу. А завтра вечором зійдуться всі наші, то послухаємо, що нам скажете, і треби поробите. Від року вже у нас ні хрестин, ні шлюбів не було таких, як бог приказав. Тілько деякі до Кракова їздили. Одно тілько прошу вас: не говоріть людям того, що говорили мені, — знаєте про святого отця.

— Не говорити? А то чому?

— Бо всіх зневірите. За що ж нам, бідним людям, і держатися, коли остатня надія на святого отця покине нас? Може бути, що воно й правда те, що ви говорили, але я тому не вірю, бо не хочу вірити. А другим нікому того й не згадуйте, бо все попсуєте. Говоріть, що знаєте, але підтримуйте нас, не знеохочуйте!

Патер сам себе не тямив з остовпіння. Ось воно як! Ось на яких основах стоїть тут унія! Ось за яку правду ті люди гинуть, руйнуються і йдуть в тюрми та на вигнання! В голові йому мутилося; йому здавалось, що попав у якусь глибоку дебру з обривистими берегами і надармо шукає з неї виходу.

VIII

Тяжка, безконечно довга була та ніч для патера Гаудентія! Сам-самісінький, запертий в опущеній хаті, в котрій пахло вогкістю, віяло ще не зовсім засохлими сльозами, він не міг ані на хвилю заснути. Вражіння прожитого дня хоч не дражнили його нервів яркими картинами, але проймали цілу його істоту якимсь холодом, от як проймає нас дрібнесенький осінній студений дощ. Невеселі думи ворушилися в його голові і прогонювали сон з його повік; але, може, ще дужче прогонювали його інші недогоди: затхле повітря пустки, тверда, тільки з соломи, верети і солом’яної подушки зложена постіль і блощиці, котрі, виголоднівшись, з усіх кутів у пітьмі так і налазили, так і впивалися в його тіло. Немов посолений пискір, вився патер на твердих дошках; зразу старався вмовити в себе, що все те — заслуга перед богом, що все те — терпіння, нерозлучні з усяким великим ділом, з апостольством. Він навіть на хвилю уявив себе древнім аскетом, що прикладає хробаки до розгноєної рани з словами: "їжте, що вам бог призначив". Але його нерви, непривичні до такого мучеництва, не давали вспокоїтись такою філософією; він кілька разів зривався, ходив по хаті, щокрок зачіпаючи в пітьмі то ногами, то головою за якусь несподівану заваду. Радо був би засвітив світло, але світла ніякого в тій проклятій норі не було. Думав якийсь час пробути всю ніч на ногах і аж рано покластися, але втома перемагала його, а надто ще й холод проймав страшною дрожжю його тіло. Цокочучи зубами, скулений, умучений, мусив патер рад-не-рад знов лягати на свою постіль з тим почуттям, що лягає на тортури. Перші укушення блощиць витискали зовсім не побожні прокляття з його горла; він почав шарити руками по своїм тілі, роздавлюючи множество тих насікомців, котрих відразливий запах ще дужче дражнив його нерви. Але вкінці таки втома взяла своє: помимо всеї муки і невигоди, він заснув коротким, неспокійним сном.

Та й снилась йому та сама погань, котра весь нинішній день переслідувала його. Хитрі, вкрадливі очі його візника-жида так і яріли перед ним, усміхнуті, немов говорили: го, го, знаємо тебе, знаємо! Він ніби хреститься, а з очей робляться дві бараболі, що так і застрягають йому в горлі, давлять і печуть його в нутрі. Він знов хреститься і просить у бога рятунку, а з бараболь робиться величезна блощиця, червона, луската, з довжезним жалом, з гачкуватими ногами, і лізе просто до нього, намагаючись вбити йому жало в груди, щоб виссати кров з його серця. Якась неописана тривога огортає його, і він кидається з усіх сил утікати перед страшною потворою. Перед ним безконечно довга і безконечно грузька дорога гине далеко в млі; болото цілими грудами чіпляється його ніг,— але тривога острим жалом жене його без віддиху. За собою чує він якесь несамовите сапання, щось немов крики погрози і насмішливий регіт, і біжить, біжить, дух у собі запираючи, спотикаючись, насилу витягаючи ноги з болота. Але вже сили опускають його, в грудях не стало віддиху, страшна судорога убезвладнює натомлені ноги,— оглянувсь, а тут же за ним страшенна потвора з наставленим жалом,— ще крок, і з несамовитим криком розпуки він паде на землю, о пень головою... і в тій хвилі прокидається, справді, на землі. Кидаючись у сні, він скотився зі своєї дощаної постелі і впав на землю, вдарившись при тім головою о прилавок.

Було вже над раном: в хаті почало трохи розвиднюватись, а властиво, як кажуть, "іно що вікна трохи побіліли". Патерові стало ще холодніше, ніж було вночі; він мусив устати і ходити по хаті, щоб троха розігріти заціплі сустави. Невесела та досвітня година в бідній сільській нетопленій хаті, — але подвійно невесела була вона для патера Гаудентія. Не тільки що ціле тіло боліло його, що всі кості були мов переламані, а в голові шуміло і тріщало від невиспання, але і в душу, помимо гарячої молитви, не хотів злинути той небесний, світлий супокій, котрий патер уважав конечним до всякого апостольства.

— Боже мій,— стогнав він із глибини свого душевного розстрою,— що я їм скажу? Як я промовлю до тих серць, затвердлих у горі і в темноті? Чи здужаю я дібратися до живої струни в їх душах і порушити її так, як се найліпше для твоєї хвали? Боже мій, пошли мені силу, пошли мені огняний язик, навчи мене трафити до їх серця!

Але огняний язик не являвся; натомлена думка патерова не могла зібратися і зосередитися; увага його розбіглася на околичні предмети, що з наставанням дня звільна виринали з нічних потемків і чимраз різче набивалися патеровим змислам у всій своїй непринадній подобі. Глиняна піч без комина займала чверть хати; чорні від диму стіни понуро, як могила, гляділи на нього; дощана постіль і безногий, топором тесаний стіл, — отсе, крім грубої верстви пилу і сміття, був ввесь спряток в тій нужденній хаті. І серед такого окруження мав патер розігріти свого духу, найти огняне слово, щоб ним проняти людські серця?

Настав ранок, сірий, млистий, понурий. Патер ходив і ходив по тісній хатчині взад і вперед, дожидаючи людей; звільна, з трудом він укладав собі велику бесіду, котру мав виголосити до зібраного народу. Аж зачалапкали кроки в болоті, і ввійшов той самий присяжний, що його вчора припровадив сюди.

— На добрий день вам, єгомость,— сказав він і почав з-за пазухи своєї полотнянки виймати вузлики з їдою і фляжку з вином. — От я приніс вам дещо, покріпіться, бо нині жде вас добра робота, а вночі ви, певно, не спали добре.

— Яка робота? — спитав патер.

— Від двох літ шлюби позатверджувати, дітей похрестити і повисповідувати всіх нас, що не віримо в шизматицького бога.