Місія - Франко Іван

Що найцікавіше, так се те, що в тім наказі не було стереотипової в подібних випадках дописки "остро заказавши їм на будуще сим ділом не займатися". Значиться, мовчки нам дозволено й надальше робити те, за що ми видержали таке довге слідство.

Та тілько ж, на лихо, виходячи з цитаделі, я дізнався, що мій товариш помер. Я лишився сам у давнім склепику,— навіть забрані книги і прилади віддано мені назад, і скоро тілько рознісся слух про моє увільнення, зараз почали наново стягатися до мене не зламані в своїм упорі підляські селяни. Щоб хоч сяк-так вдовольнити їх бажання, я почав сам уділяти їм ad interim* св. тайни, під умовою, щоб опісля при нагоді розстарали о поновне і важне доступлення тих тайн від священика. І справді, багато їх з Варшави їздило аждо Кракова в тій цілі з небезпекою життя, перекрадаючися через границю. Але се не могло тривати довго. Великі трудності і кошти подібного виконування обрядів релігійних для многих, особливо бідніших, ставали непоборимою запорою. І от, коли я весною сього року знов заїхав на Підлясся, зібралось довкола мене в лісі за селом потаємно коло 500 селян, депутатів від громад, на нараду, що робити дальше. Тут-то я й піддав їм гадку — вислати депутацію до Рима і просити у св. отця католицького священика спеціально в тій цілі, щоб адміністрував св. тайни для підляських переслідуваних уніатів і дбав про те, щоб піддержати в них дух твердості і постійності в католицькій вірі.

Думку ту приняли зібрані з великою радістю, тут-таки вибрали депутацію і в кількох днях зібрали між собою досить значну суму грошей на кошти подорожі для депутації. Всі вони потаємно перебралися через границю, а я, виїхавши за пашпортом, застав їх, уже зібраних, у Кракові, а потім, звидівши гроби польських королів на Вавелю і принявши благословенство від тамошнього єпископа, ми рушили до Рима"*.

Та сумна повість, розповідана попросту, без прикрас і пафосу, зробила в Римі велике вражіння. На засіданні папської консисторії прийшло до бурливих сцен між сторонниками дотеперішньої політики лояльності супротив російського правительства і сторонниками підземної, таємної роботи. Особливо гарячими речниками потаємної роботи були генерал єзуїтського закону, патер Бекс, і начальник закону змартвихвстанців, патер Семененко. Вони-то переперли на консисторії ухвалу — вислати до Варшави секретного легата, котрий би доочно, на місці, переконався про відносини і бажання підляських уніатів, а коли покажеться того потреба, в спілці з Франковським адміністрував би св. тайни і заспокоював би інші духовні потреби підлясяків доти, поки дипломатичні переговори римської курії з Петербургом в тім ділі не доведуть до пожаданого кінця.

V

Патер Гаудентій, одержавши таку місію, вирушив з Рима до Варшави. По дорозі він не бачив нічого, не чув нічого, не займався нічим, а тільки роздумував про важність своєї місії. Інтереси католицизму в цілій одній провінції спочивають на його плечах. Та й ще в якій провінції. Де народ скорше давав стріляти до себе, аніж мав би відректися від певних, зовсім для нього не зрозумілих догм і від усвяченого століттями звичаю. Отут правдивий виноградник Христів, велике поле для апостольського діла! Нести тим людям світло правдивої і єдиноспасаючої католицької віри, утверджувати їх в святій постійності серед усяких переслідувань, подавати тим "труждающимся і пліненним" поклонникам римського престолу всяку потіху, яка лежить у вірі і костельних обрядах,— отсе його висока і спасенна місія! Серце живіше билось в його груді, груди високо підіймалися в праведній гордості, що, власне, його, а не іншого спіткало таке трудне, а заразом таке почесне завдання!

— І я сповню його, покажусь гідним того довір’я, яке в мою ревність положили мої настоятелі,— повторяв він з запалом. Показатись гідним довір’я,— вище понад те не сягали його замисли, так само як уява його навіть не трібувала показати йому ті трудності, які можуть ожидати його при сповнюванні його місії. Він готов був на мучеництво — от і все. Повний тої готовості, повний віри в святість і важність свого діла, а вкінці повний молодечого запалу, він їхав у далеку, незнану країну, твердо переконаний, що ті моральні сили, вкупі з благословенством св. вітця, вистарчать до сповнення вложеного на нього обов’язку.

В Кракові він задержався кілька день, щоб зібрати деякі потрібні інформації і порозумітися з єпископом. Тут він прочитав у газетах досить неприємну звістку, що справа підляської депутації до Рима стала відома російській поліції і що всіх членів тої депутації у раз із Франковським зараз по їх повороті позабирано під арешт і посаджено до варшавської цитаделі. Була се вість в данім разі дуже погана, бо з Франковським упала для патера Гаудентія перша і найголовніша підпора в його будущій діяльності. Тільки Франковський мав живі і ненастанні зв’язки з підлясяками і мав у них таке довір’я, яке нелегко міг здобути чоловік чужий, хоч і заосмотрений благословенством св. вітця.

Задля сеї несподіваної, хоч, зрештою, зовсім природної, притичини приходилось патерові змінювати й увесь план його побожної вандрівки. Нізачим було тепер їхати до Варшави, де і так тепер діяльності ніякої не можна буде розпочати, — тож патер надумав їхати просто на Підлясся, в ті села, котрі в Римі мали своїх депутатів. Тут, думав він, найлегше буде йому і пізнати терен своєї будущої діяльності, і нав’язати зносини з народом, а відтак з готовим він поїде до Варшави, де знов при помочі тих рекомендацій, які має з Рима, легко знайде собі пристановище і зможе, нікому не впадаючи в очі, розпочати свою діяльність.

Через Львів і Радзивилів він удався до Росії. Дивно зробилось йому, коли в світській одежі, не знайомий нікому, несвідомий мови ані звичаїв місцевих, висівши з вагону залізної дороги, опинився серед чужого краю. Куди повернутись? Що діяти, щоби спочатку не зрадитись і не попастись в яку-небудь біду? Правда, на мучеництво за святе діло він був здавна приготований і навіть бажав його, але зовсім не був приготований на дрібні, буденні клопоти, на низьке лавірування перед дрібними поліційними властями, перед жандармами та становими. Від таких людей, крім простої та прикрої тяганини, ніякого мученицького вінця не діждешся.

Невеличке знання німецької мови виручило його сим разом. Він зумів порозумітися з жидами, і се було його щастя. Жид-балагула за добру плату обіцявся довезти його, куди йому треба. Патер сказав назву одного села, яке припадково впало йому на гадку.

— Ов, далеко дуже, та й ще вода тамтого тижня греблю перервала, зовсім не можна туди доїхати.

— Ну, то, може, туди? — і патер сказав назву другого села.

— І туди не можна, туди й дороги нема, хіба що взимі по леду.

— Ну, то, може, тут?— і патер, потіючи та мінячись на лиці, сказав назву третього села.

— А, туди можна, се ж тут і недалеко, більш двадцяти верстов не буде.

— Двадцять верстов? — повторив патер, перший раз в житті чуючи сю дивовижну назву. — А багато вам треба буде дати за дорогу?

— Небагато, десять карбованців, — сказав жид, підіймаючи трохи засмальцьованого капелюха на обголеній голові. Патер, не знаючи, що се таке верства, і привичний до того, що по інших краях кождий звичайно лиш тілько жадає за всяку послугу, кілько йому справді належиться, подумав, що, може, дійсно за таку дорогу десять карбованців небагато, і пристав. Хитрий жид, бачачи, з ким має діло, попросив у нього всіх грошей наперед, на що патер також пристав, думаючи, що такий тут в краю звичай.

— Пан, видно, не тутешній, — почав балакати жид, коли по кількагодинній чеканці виїхали з поганого жидівського місточка і звільна по глибокім і грузькім болоті волоклись понурою, рівною та мокрою країною.

— Нетутешній,— відповів патер.

— А здалека пан?

— Здалека.

— А звідки, коли вільно спитати? — допитувався жид з влазливістю, властивою його племені.

— Не вільно питати,— відбуркнув патер, котрого ціла та жидівська компанія і бридила, і боліла, немовби його обсіли воші.

— Як панська воля,— сказав покірливо жид і обернувся до своїх коней, так що патер не міг бачити фальшивого і злорадного усміху на його широкім, обгорілім, з рудою бородою лиці. Але мовчанка тривала тільки хвилю; швидко жид знов обернувся до патера.

— А до кого пан мають діло в тім селі?

— А тебе що се обходить? — офукнувся патер, чуючи, що се питання якось неприємно вразило його.

— Та я нічого, я тілько хочу знати, де маю заїхати?

— Заїжджай до дідича! — сказав патер.

— До дідича? Коли ж бо, прошу пана, в тім селі дідича нема.

— Дідича нема? Як то?

— А так, се село сконфісковане, під урядовою опікою, а бувший дідич вмер у Сибірі.

— Гм, то вези мене до сільського старости. Я маю тілько де про що розпитати.

— То, може, пан зараз і назад вернуть?

— Ні, за кілька день,— сказав патер далеко вже лагідніше, чуючи якось мимоволі, що дуже немудро запрезентував себе перед жидом і що сяк чи так находиться в його руках. Але жид, розвідавши, що йому було треба, більше вже не турбував патера, а, обернувшися до своїх коней, почав звільна підганяти їх, мурликаючи собі під ніс якусь пісеньку. Вечором заїхали до цілі.

VI

Не зовсім щасливо вибрався патер, велячи везти себе до старости. Староста хоч був, як і його співгромадяни, противником православ’я, але все-таки належав до тих заможніших та практичніших господарів, котрі вважали ліпшим бодай про око придержуватися православ’я, ходили до православної церкви, сповідалися і причащалися перед православним попом і ані дітей не носили хрестити, ані вінчатись не ходили до латинських ксьондзів. Те тільки й з’єднало йому довір’я у начальства, за те був він і постановлений старостою. При тім же недовірливий до крайності, змалечку привичний таїти в собі всяку свою думку, всяке бажання, староста, крім того, був строгий в тім, що називав своєю урядовою службою; не думаючи і не розбираючи, сповнював накази начальства так, як привик, і вимагав, щоби в його домі всі, не думаючи і не розбираючи, слухали його власних наказів. Коротко кажучи, староста був матеріал твердий до оброблення, мов те жилаве та суковате дерево, і дуже лихо надавався до єзуїтського апостольства.

Хата старости нічим не відрізнювалася від інших сільських хат тої сторони: та сама чорна солом’яна стріха без комина, ті самі низькі необліплені стіни з маленькими підсліпуватими віконцями, та сама обширна обора з великою купою гною насередині і з вигоном, повним бездонного болота.