Вуркагани - Микитенко Іван

Він пішов до будинку і побачив, що завбудинку водить нову людину, показує їй подвір'я. "Новий", — подумав Альоша. Йому впали в вічі насамперед жорсткі задрані догори вуса і великі, ніби камінні, щелепи. Хлопці стояли осторонь купами і, перезираючись між собою, висловлювали іноді свої зауваження.

— От морда!

— Що морда, — шепотів другий, — а ніс!

— Я бачив у шевця такий самий копил. Він був теж потиканий шпильками, як цей ніс. — Прискали, затуляючись руками.

Це був новий завбудинку. Альоші зробилося шкода себе, й Чалого, і всього, що проминуло в цьому будинку. Він одійшов до стіни й приник до неї лицем. Чалий, обійшовши подвір'я й показавши новому кожну дрібницю, спинився біля Альоші.

— Ах ти, художник золотогол'овий, — сказав він. — Ну, прощай.

Потім кинув до нового кілька слів:

— Бережіть, якщо зможете.

А новий відповів:

— Знаємо, що берегти і як. Ледаря не дамо корчити. Ми цей бандитизм іскорінимо, не турбуйтеся.

Альоша глянув на Чалого довгим тужливим поглядом. Хлопці ж поставилися до цієї заяви різно, але в більшості їхні обличчя говорили, що вони ще дуже сумніваються, як саме він це зробить.

Огляд будинку швидко скінчено, і Чалий поїхав зовсім. За ним зачинились старі ворота, пірвавши з глухим скрипінням усі ті живі нитки, що в'язали його з хлопцями. Це скрипіння боляче відгукнулося в Альошинім серці. Він не міг увійти з товаришами в будинок, щоб слухати, що скаже новий. Він залишився посеред подвір'я, а як усі пішли в будинок, сповнюючи гомоном темний коридор, підштовхуючи один одного та поглядаючи підозріло на нового "дядю", Альоша вийшов на вулицю і, впустивши на груди голову, побрів у порт. Може, Матрос переказав комусь, куди він подівся? Може, хто з колишніх Матросових приятелів підійде й подасть звістку...

Але надії були марні. Наблукавшися поміж рундуків з баклажанами, сухими ковбасами, насінням та іншими неприступними ласощами, він уже вирішив був повертатися до будинку.

Смутний і виснажений, став він підійматись на гору вузькою вулицею, запорошеною кам'яним вугіллям та закиданою шкуринням із кавунів.

В цю мить хтось нечутний підбіг до нього ззаду й діткнувся до його ніг. Альоша хутко обернувся. Перед ним стояв собака. Вимахуючи звислим хвостом, він дивився на Альошу своїм вогким зворушеним поглядом. Подране вухо падало йому одним шматком на ліве запалене око. Худий живіт, здавалося, зовсім йому присох, і натомість була сама страшна западина. Одначе він бадьорився при Альоші й намагався показати всіма своїми рухами, що його справи не такі-то вже й безнадійні. Насамперед він поцікавився, чи немає часом в Альошиній кишені хоч якої шкуринки. Але і не винюхавши її, він не втратив доброго настрою. Альоша в першу хвилину не знав, що сказати, і тільки скрикнув з радості:

— Чорний! Так ти живий!..

Собака махнув у відповідь своїм подраним вухом і стримано заскавчав. Тоді Альоша схопив його за морду і притис до грудей. Так вони стояли якусь хвилину. Потому Альоша випустив Чорного з обіймів, і вони пішли разом до будинку.

Ішли далекими глухими манівцями.

Альоша перебирав худими пальцями жорстку поскублену шерсть свого приятеля, розповідаючи йому тим часом про останні події. А Чорний, шкутильгаючи на одну підбиту ногу, сумлінно слухав Альошу, кліпав запаленим оком і зрідка лизав йому руку.

І ось на розі маленького завулка, як саме Альоша говорив гіркі слова про Пувичку й Матроса, сталася безглузда жорстока несподіванка. Невідомо звідки прошумів над Альошиним вухом камінь, і в ту ж мить Чорний звився собачим надірваним зойком. Той камінь улучив його в худі випнуті ребра і впав до Альошиних ніг. Чорний кинувся від Альоші вбік, наче од ворога, і вишкірив зуби.

— Чорний! Це не я, — крикнув Альоша. — Це не я... Іди сюди!

Собака спочатку недовірливо гарчав, потім сторожко став наближатись. І в ту хвилину Альоша побачив за рогом будинку Ваську Глухого, Пувиччиного товариша. Він стежив за Альошею непримиренним поглядом. В руках йому був другий камінь, яким він знову націлявся.

— Глухий! Що ти робиш? — кинувся до нього Альоша, підхопивши й собі камінь, — Тільки зачепи! Буде тобі оцей камінь у зубах.

Він замахнув. Та Глухий бликнув на нього очима й сховався за будинок. Звідти він посварив кулаком і зник.

— Рудий хундожник! — почув Альоша з-за будинку. — Начувайся! Поклон тобі від Пувички, мамалиго!

Альоша гнівно затиснув зуби і довго дивився в той бік, де зник Васька Глухий. Собака ліг перед його ногами.

Починав розбиратися вогкий важкий вітер з моря.

IV

В будинку тим часом відбувалися збори, коли можна назвати зборами те, що там було. Новий завбуд (хлопці вже прозвали його Тараканом), покликавши всіх до помешкання, знайомився з своїми майбутніми вихованцями. Розпитавши кожного, як його звуть і звідки прибув до будинку, він підносив йому до лиця засмажений тютюном палець і говорив:

— Гляди. Сьогодні тут, а завтра фіть! Аж зашумиш на вулицю. Тільки мені спробуй щось зробити. Бандити!

— Таракашка, — подавав хтось із гущі.

— За Пувицю я найду хто винен! Це так не пройде...

Тут помітили, що Альоші немає в помешканні. Таракан ще більше настовбурчився. Почав говорити про страждання Пувички, що від ножа халамидника й злочинця може невинно сконати.

Хлопці ж тільки підсміхувались. Ніяк це на них не впливало.

В цей час до помешкання увійшов Васька Глухий і, не помітивши Таракана, гукнув до хлопців:

— Шпана! Пувичка видужує. Пустяшна дірка. Оце тільки що був у нього.

Хлопці забули й про Таракана і в одну мить обступили Глухого.

— Бре! Як же тебе пустили?

— Що ж він казав? — закидали його запитаннями.

— Кого, мене б не пустили? — говорив Глухий. — А раньше?

Тут підійшов Таракан і розпитав докладно. Виявилось, що Пувичці було розрізано тільки шкіру, що жодної небезпеки немає і що він незабаром має вернутися в будинок. Таракан покрутив вуса і вийшов. Хлопці ж обступили Ваську ще густіше. Задоволений із загальної уваги, Васька Глухий почав розповідати докладно, як він прийшов до лікарні, як говорив з "дохтарями" і як його пустили до Пувички.

— Приходжу, а вони, гади, в білому всі дохтаря. Мені, кажу, нада до товариша Пувички. "А ти хто такий?" Я, говорю, Васька Глухий з інтерната. Завєдущий послав. "Надягай, — кажуть, — халата, раз ти з інтєрната". Я надягнув і як увійшов до Пувички, так він аж не пізнав мене. "Васька Глухий, — каже, — чи старший дохтарь — не впознаю, — каже, — не розберу". Ну, тут, канєшно, поговорили. Я сказав за Матроса. "Передай, — каже, — в такому разі поклін хундожникові, я його рішу, заразу руду". А тут, обратно, мені й Альошка на очі. Іду назад, а він з собакою: іде й балака, наче до корішка.

— Та ну? А ти?

— Слухаю. Іду ззаду. Потім бачу. Альошка наче не сповна розуму. З собакою говорить. Ах, ти, думаю, зануда. Та каменем як свиснув!..

— Його?

— Та не поцілив. Якраз собаку зацідив. Ух же й скавчав, проклятий!..

— А якби тебе? — спитав хтось Ваську Глухого. — Ти б не скавчав?

— Пішла, рвана! — відповів Васька крізь зуби. — Без тебе знаємо, кого бить. Хочеш, то дам і тобі.

Взагалі в його тоні почувалася влада, якої він ніби набув на побаченні з Пувичкою. Це трохи дивувало хлопців, але потім вони розміркували, що після Матроса Пувичка є перший, хто буде, мабуть, за отамана. Таким чином, Васька Глухий, корішок Пувички, відразу вже не боїться так говорити.

Саме коли вони говорили про це, до помешкання увійшов Альоша. Він мовчки нагнувся над своїм місцем, витяг з-під матраца шматочок засохлого хліба й вийшов знову.

— А диви, — сказав Глухий. — Це для собаки. Зараз він буде з ним говорити. Дивіться ж.

Всі підійшли до вікна. Альоша вийшов до воріт і кинув Чорному хліба. Потому махнув на нього рукою і повернувся до будинку.

— Ні, щось не розмовляє, — ніяково процідив Васька. В цю хвилю Альошка увійшов у кімнату і, проходячи повз Глухого, кинув йому:

— Ти мені не жбурляйся камінням. Бо взнаєш.

— Хе! Невже? — зухвало відповів той.

— От, кажу то'бі, не жбурляйся.

— А хто мені воспрещить?

— Тоді побачиш.

— Коли це тоді? Якби швидше побачить. Ні, ви подивіться на нього, який знайшовся. Він мені воспрещить!

Альоша стиснув кулаки і, побілівши, підійшов на ступінь до Васьки.

— Не зачіпай собаки!.. Не зачіпай!.. — крикнув він майже не своїм голосом.

— А що? Не казав я? — зареготався Глухий. — Він не сповна розуму. Та я маю право бить собаку хоч і будлі якого! — І він одвернувся від Альоші до хлопців. — Бачили? Хе! Знайшовся.

Альоша замахнувся кулаками над його головою, але хло'пці стали між ними, і він з придушеним криком відійшов до стіни.

Задзвонили на обід.

Усі подались за своїми порціями, переганяючи один одного. Альоша, хитаючись, пішов останній...

В коридорі стояв незвичайний гамір. Хлопці збилися біля дверей і сперечалися про щось, розмахуючи залізними мисочками. Альоша став коло гурту.

Раптом хтось крикнув:

— Міліція!

Гомін ущух на хвилинку. Всі побачили, як до Таракана в кімяату пройшли двоє людей у шинелях і в червоних картузах. Один ще був і з портфелем під пахвою. Альоша відчув, як раптом йому надломились коліна. В цю мить Васька Глухий, перемагаючи страшенний гомін у коридорі, вигукнув:

— Мабуть, піймали Матроса. Знатиме тепер, жигун паршивий.

Всі стихли. Альоша спитав серед цієї неприємної тиші:

— Почім ти знаєш? Може, і не спіймали.

Але Васька навіть не відповів. Він підбіг до дверей і став наслухати.

— Канєшно, спіймали, — прошепотів він до хлопців.

Та хлопці не дуже-то поділяли його радість. Навпаки, вони вороже посунулись до дверей, і хтось, почувши уривки розмови Таракана з міліціонером, сказав:

— Піймали. Ха! Нехай держать. Дідька вони піймають, а не Матроса.

— Що там чути? Про що вони говорять? — спитав Альоша.

— Примети розпитують. Та Матрос зовсім не такий. Двері відчинились. Хлопці розступилися перед міліцією.

— Візьміть когось із них — вони зразу впізнають, — звернувся один міліціонер до Таракана. Але хлопці стояли настовбурчившись. Ніхто не виявив жодної охоти їхати кудись там, щоб пізнавати Матроса. Тоді вийшов наперед Васька Глухий.

— Я впознаю, — сказав він з презирством. — В чом дєло?

Таракан і міліція взяли з собою Ваську й поїхали. Хтось крикнув услід Глухому:

— Лягавка! Жаба!

Всі похмурені й незадоволені розійшлися по своїх кутках.

Надворі починав падати дощ; над будинком тоскно обпадало кленове листя.