Вуркагани - Микитенко Іван

Страшна блідість виступила на Матросовім обличчі. Він шарпнув кришку. Скринька була порожня, тільки шматки паперу валялись на дні.

Альоша затулив руками лице. Він не міг дивитись на страждання свого друга, що скривило йому губи і вступило в його очі.

— Матросе!

— Я йду шукати Пувичку, — відповів Матрос так спокійно, наче нічого не трапилось.

— Пацани, хто бачив Пувичку?

Ніхто не знав. Десь, мабуть, пішов із хлопцями. Може, хапають гребінці. Матрос обернувся до вікна.

— Іде, — вилетіло з його уст. Він хотів рвонутися до дверей. Альоша загородив його собою, немов збираючись рятувати від лиха.

— Матросе! — крикнув він. — Я тебе просю...

Той відтрутив Альошу рукою і став чекати. В цю мить цілий гурт хло'пців на чолі з Пувичкою увійшов до кімнати. Не сподіваючись, певне, зустріти Матроса, вони демонстративно плямкали губами, доїдаючи якісь ласощі, і весело при тому реготалися. На дверях вони заспівали:

Йшлі два вуркагана

з адєского кічмана...

Пувичка труснув головою на кімнату, щоб підтримали. Хлопці, гекнувши, вступили в свою партію:

...з адєского кічмана

дамой...

Пувичка задоволене виступив наперед, набрав духу, махнув рукою.

Лиш только уступілі... —

почав він другий куплет, закидаючи назад голову, і вся кімната вже злилася в пісні..

в адєскую маліну,

і тут поразіла їм

гроза...

Товариш мой вєрний,

болять мої рани...

Болять мої рани

на груді.

Одна заживаїть,

другая начинаїть...

А третя откриваїться

внутрі...

Хлопці поволі зійшлись на середину кімнати і побрались за шиї. Дехто заплющив очі й вигукував слова пісні з болючим піднесенням. Всі розгойдувалися в ритмі, надимали жили, стараючись перекричати один одного. Пісня лящала в вікна:

Товариш, друг вєрний,

зарой мойо тєло...

Зарой мойо тєло

на бану...

Пускай малахольні

лягавії сміються,

шо я бил геровскій

вуркаган...

— Ех! — крикнув Пувичка в якомусь дикому трансі. — Піддерж!

Росія, Росія,

велікая держава...

Вона проїграла

войну...

Всі одним високим гарячим криком злилися в неймовірному пафосі, не здаючи собі справи в словах. Вони старанно вимовляли кожне з цих слів, але вимовляли тільки губами, якими ворушили з завзяттям. Думка ж десь була понад словами, десь билася в хвилях самої пісні:

А бєлоє знамя

в бою потіряла.

Тепер ми кімаєм

на бану...

Пісня стихла.

Матрос одійшов од стіни, наблизився до гуртуй процідив крізь зуби:

— П'отіряла? Разві?

Пувичка раптом утяг якось голову в плечі. Зблід.

— Матрос?

— Почти шо.

Настала коротка тиша. Потім хтось крикнув:

— І одскоч. Чого ти?

Матрос без слова ударив його в здухвину — той упав. Хлопці подались назад. Пувичка зухвало крикнув:

— Ану, ти! Ще й б'ється! Жигун! Не думай, що ти отаман. Забудь!

Альоша зрозумів все за одну хвилину. Він підскочив до Матроса:

— Вони хотять погубить тебе! Хай спробують.

— Да, я був, єсть і буду! — крикнув Матрос до Пу-вички. —А тебе я рішу на місці, пувиця погана. Пацани!! Совєт дав нам поміщення, а такого порядку я не знаю, щоб ламать . замок у свого і продавать на базарі вещ.

— Як? Чорта? — крикнули одні.

— Докаж! Брехня! Хай докаже, — крикнули інші.

— Скуда ти знаєш? А може, він не крав?

Пувичка задоволене всміхнувся:

— Був колись отаман, а тепер на брехню пустився ради мамалиги.

Щось страшне сталося Матросові. Він схопив свою скриньку і хряпнув кришкою перед очима всієї компанії. Потому відсунув потайний прискринок, і в руці йому блиснула фінка. Він підскочив до Пувички.

— Дєньги!!! За скільки продав чорта?

Пувичка задрижав усім тілом.

— Вуйді. Я не брав. Завє-є-є-є-дущий!

Але в цю мить Матрос схопив його за груди і, замахнувшись, ударив ножем.

Пувичка ойкнув, схопився руками за живіт і впав на підлогу. З-під сорочки випала пачка цигарок "Яблочко". Хтось закричав не своїм голосом:

— А-а-а-а-а-а-й! Убив!..

Знявся неймовірний галас. Хлопці кинулися до за-відателя. Хтось хотів допомогти Пувичці.

— Не чіпай, — спинили його.

— Нехай виходить грязна кров.

Завідатель увійшов блідий. Йому сіпало щоки.

— Карету!

Хлопці вже подалися в аптеку дзвонити.

— Як це трапилось, розбійники ви?

— Згарячу. Матрос... Це Матрос згарячу.

— Безневинно.

— Пувичка сам винен.

Завідатель кинувся до Пувички, Той лежав, зціпивши зуби й притиснувши пальцями рану.

— Болить тобі?

— Не очінь... Тільки кров із живота. Держіть Матроса.

— Де Матрос?

— Дядя, його вже нєту.

Завідатель подивився на них, не зовсім розуміючи цю відповідь.

— Як це? А де ж він?

Ті здвигнули плечима. Хто ж це може знати? Як немає, то, може, і втік. Хіба йому що?

В кімнату вбігли три хлопці. Вони хвилювалися й розмахували руками:

— Дохтаря приїхали!

Під вікном затрубила тривожна труба. Шофер загальмував машину.

Лікар негайної допомоги і два санітари хутко ввійшли в кімнату. Хлопці були дуже задоволені з цієї несподіваної розваги.

З Пувички зірвали сорочку. Лікар огледів рану й похитав головою.

— В лікарню! Кладіть на носилки.

Його нашвидку обмотали бинтами й винесли на носилках у карету.

...Матроса ніде не могли знайти. Він зник у ту саму хвилину, коли побігли до завідателя. Здається, він перший же його і покликав...

Альоша стояв німий, з невимовною тугою в очах.

III

По тому випадку в будинку настала тиша. Подія вплинула на всіх хлопців так, що ніхто не міг докладно висловити ні своїх вражень, ні також міркувань про долю Матросову. Про Альошу тим часом ніби зовсім забули. Принаймні його ім'я ніхто не згадував. Та то була тільки притамована ворожість, бо кожний вважав його так чи інакше за причину всіх неприємностей. Сам Альоша карався, може, найбільше за всіх, бо думав, що таки й справді він у всьому винен. Забившись десь у куток подвір'я, він просиджував дні в розпуці за рудим залізом "буржуйки". Часом йому хотілося крикнути з неможливого болю, коли в уяві йому вставала розлютована Матросова постать. Тоді він упинався гострими нігтями в тіло, зажмурював очі і примушував її зникнути. Натомість він переживав незабутні хвилини, як вони вдвох їли в порту кавуна, якого так майстерно добув безстрашний його друг. Чого б тільки не дав Альоша, щоб знати, де він зараз перебуває! Може, він сидить десь недалеко голодний, боячись з'явитись поміж людей, що можуть його схопити й замкнути до тюрми? А може, скалічив себе, втікаючи вночі, і тепер десь помирає?

В серці йому закипала тоді ще глухіша відраза до Пувички. Якби не він, то Матрос не вчинив би цього страшного злочину. Але на тому Альошу обіймав смертельний жах. Бо становище Пувиччине було зовсім невідоме. Він лежав у лікарні.

Тим часом, доки приїздили люди з портфелями, щось писали, випитували поодинці всіх хлопців і окремо, найдовше — Альошу, доки завбудинку їздив кудись заклопотаний, стривожений, майже білий і повертав ще смутніший, мовчазний і стомлений, всі жили незвичайним трясцевим життям. Дехто висловлював думку, що Пувичка неодмінно помре, що нібито він зійшов кров'ю і що тепер лікарі його не врятують, бо в нього — запалення живота. Проте на цю думку не дуже-то зважали і наче ставились до неї байдуже. Та й, правда, більше було таких, що казали противне.

— Хто помре? Пувичка?

— А раньше! Він ще Альошку-художника в гроб зажене. Ось тільки дірка заросте, тоді побачите, — додав Васька Глухий.

Альоша слухав те, але йому було байдуже. Нехай прийде Пувичка, нехай б'ється, нехай робить, що хоче. Все одно Матроса вже не вернеш. Йому неприємно було дивитися тепер на ці сліди глини, що залишились на "буржуйці".

Якби не взявся він був ліпити, нічого, може, й не було б. Тепер він, мабуть, ніколи вже не доторкнеться до глини, що зробила його таким нещасливим. І на цій думці Альошу стискав страшний смуток. Тоді на березі моря, як Матрос придумав був такого химерного плана, мрія про художню школу вже була почала розцвітати в Альошинім серці. Тепер від неї залишились тільки побиті грубі стовбури, що тільки ранили це обдурене серце. Він хотів би їх вирвати зовсім, із коренем, затоптати їх, щоб затамувати цей біль.

За кілька день нова подія ввірвалася в будинок і заволоділа думками всіх мешканців. Пізнього вечора прийшов завбудинку і, зібравши всіх хлопців, проговорив їм короткі, тихі слова:

— Розстаємось нарешті. Завтра вже буде у вас новий...

Він похилив голову, хотів сказати ще, а далі мовчки пішов до своєї кімнати і, замкнувшись там, світив до ранку світло — складав до кошиків свої книжки. Хлопці розійшлися суворі й теж якісь похнюплені. Чалого вони полюбили, хоч він і був "макуха" й ніколи не вмів "стребувати" з винного або добре когось одлупити. За це з нього трохи сміялися, проте ця несподівана звістка кожного з них уразила в саме серце.

— Ще якого пришлють? Може, таку лягавку, що й не вживеш.

— А я втечу, — хвилювалися деякі.

— Е, втечеш! Нікуди не втечеш. Він тебе як запре.

— Мене? Молодий він. Як схочу, то й утечу, аби я схотів.

— А може, буде підходящий.

Всі тієї ночі довго шепотілися по кутках, довго не спали, малюючи своє майбутнє в найнесподіваніших виглядах.

— Матросові що? Йому тепер плювать. А от нам, то вже друге діло, — шепотів хтось у найдальшому кутку.

— Він штрикнув та й гайда. А тут неприятності.

— Як же ти розсуждаєш? А він хотів?

— А що ж?

— А те, що, може, він себе тим ножем колов, а не Пувичку. З серця людина може хто й зна що зробити. А от Альошка, рудий чорт, винуватий. Нащо довів чоловіка?!

Альоша також не спав, слухав цю розмову, і йому ставало легше. Матроса не засуджують, його виправдують. А за себе йому цілком байдуже.

На ранок він устав перший і вибіг на глуху вулицю. Жодної живої людини. А що, якби це там, з-за муру, з'явилась раптом Матросова постать! Та її не було. Нікого навіть подібного до нього. Альоша стояв, прихилившись до кам'яного паркану, забувши за все. Зійшло сонце, почервонило будинки й затуманилось. Прогриміли перші трамваї — їхали люди на працю. Трамвай за трамваєм відходив по росяних холодних рейках в осінній ранок, а робітники все прибували. Десь далеко загув сигнал, здійнявся чорний дим. Всі мовчки товпилися у вагони. Альоші згадалася економія. Там завжди приходив Сидір у чоботях-"дудках", свистів і лаявся, хоч як швидко виходили люди з казарми. Спали там на нарах, а він — у куточку під нарами.-Там був тяжкий дух. Потім вони запалили казарму. Далекі заграви спогадів пропливли перед Альошею, і знов упала хмара майбутнього.

В ту мить йому почувся гомін за парканом.