Поезії. Книга III - Олександр Олесь
Де ті слова, що вмерли на устах,
Де непроспівані пісні?..
Чи розп’ялись ви на хрестах,
Чи й досі мучитесь в мені...
О, як хотів я вмерти разом з вами,
З моїми мріями-думками!
Але мої нікчемні вороги
І друзі, варті лиш жалю,
Зміцнили ржаві ланцюги.
Збудили міць мою.
І я встаю! Вернулись сили, роки...
Дзвенять пісень моїх потоки!
В СТЕПУ
Розцвіли дзвіночки-квіти,
Ніжні дзвони із блакиті!..
Сонце море сонця ллє...
Хтось у дзвони тихо б’є...
Хтось у дзвони тихо дзвоне,
Бог чи коник степовий,-
Я не знаю: в травах тоне
Той дзвонарик світовий.
Я молюся небесам.
Віра в мене дужча криці,-
Степ - один суцільний храм!
Скрізь церкви, церкви, дзвіниці,
Співи, дзвони, фіміам.
Я молюсь. Душа моя
Скрізь в повітрі розлилася...
Степом, небом пройнялася.
Світ в мені і в світі я.
«Стань, дівчино, стань!..»
Стань, дівчино, стань!
Стань, дівчино, маків цвіте,
Дам тобі я кращі в світі
Не каміння - самоцвіти
І коралі подарую,
Тільки... злегка... поцілую,
Пожартую, помилую...
Глянь же, хоча глянь!..
Обернулась враз.
Відра скинула на плечі,
І сміється, і щебече:
«Ти говориш не до речі;
Хто ти - як я можу знати:
Чий ти єсть і відкіля ти...
А як мати вийде з хати,
Та угледе нас?»
І пішла собі...
І йде, не йде - літає,
Набік відрами хитає,
В хвилях-травах поринає;
А у мене в серці муки,
В’ються муки, мов гадюки...
Наложу з розпуки руки -
Буде гріх тобі!
З ЯСАМАНІ1
Квітнуть, дихають троянди,
Дивні без кінця...
Ти ж смутна, у тебе сльози,
І тремтиш ти вся.
О, не бійся: ти миліша,
Ти ніжніша їх...
І скажи,- тобі я кину
Всі квітки до ніг.
«Гори сплять, повиті млою…»
Гори сплять, повиті млою.
Спить давно уся земля,—
Тільки з мукою страшною
Не засну до ранку я.
В сяйві місячнім блукають
Голубі отари хмар...
То пасуться, то лягають,
То спускаються у яр.
Не засну я... мучать думи;
Не горів я і погас,
А народ мовчить в задумі
І чека в останній раз.
Море б’є в граніти темні,—
Чорний демон б’є крилом,
І сичить слова таємні,
І сміється над рабом...
Не засну я... Гнів голодний
П’є і сушить кров в мені,
І несеться шум народний,
І півнеба у вогні!
Справді... Небо в злоті грає,
Хтось вінок із хмари в’є...
Не засну я... сил немає,—
Ранок радісний встає!
Крим
НІЧОГО НЕ СКАЖЕШ...
Нічого не скажеш - і я не скажу,
І мрію крилату, як пташку, зв’яжу,
Зустрінусь - не стану,
Осліпну - не гляну,
Пройду без усмішки,
Пройду без зітхання,-
В очах ні докору,
Ні мук, ні кохання...
І можеш ти вірити звукам-словам?!
Дай руку - ходім в мою душу, в мій храм:
На чистім престолі із сліз і із крові
Курить моє серце, палає в любові,
І ти, наче янгол, схилилась над ним.
На всесвіт - над серцем одним.
Зустрінусь - не стану,
Пройду - і не гляну.
В душі моїй храм,-
Щодня тебе вгледжу я там!
ТВОЇ ОЧІ
Так дивиться сарна в дрімучому лісі,
Неначе почувши десь шелест в кущах...
Весною фіалки в гаях розцвітають
З таким дивуванням в очах.
Так слухають пісню, що ллється на селах,
Русалки у місячну ніч...
Так вухом земля припадає до ночі,
Як зорі говорять ясніш.
Так дивиться чудно душа моя бідна
В таємную душу твою
І щось мені каже, щось хоче сказати,
А я її слів не вловлю.
«Той, кого розлюбить мила…»
Той, кого розлюбить мила,
В’яне, сохне від журби,
Опуска широкі крила
І вмира для боротьби.
Я не був любимий нею,
Я конаю і мовчу.
І з піснями над землею
Все кудись лечу й лечу.
«Іду, отруєний, прибитий…»
Іду, отруєний, прибитий,
Іду, несу пекельний біль,
І голос мій несамовитий
Луна і гасне серед піль.
Могили скрізь, хрести похилі...
А може, се мара одна?!
Хрести - то люде... любі, милі,
Могили - рідна сторона?
Так... люде... так... піду, заграю
І їм серця розворушу,
Я їхні муки розгойдаю
І власну муку задушу.
І от я, змучений без міри,
По двох останніх струнах б’ю,-
І капа кров з моєї ліри,
І ловлять звуки кров мою.
Дивлюсь - з могил мерці виходять,
Сідають, слухають гуртом,
І дико всі очима водять,
І кожний з глиняним хрестом.
Я кличу, плачу, проклинаю,-
Вони ж… як камені, вони!
І от я ліру піднімаю,
Рву нерв останньої струни,-
І ледве звуки обірвались,
Вклонились чемно кістяки
І тихо в труни поховались,
І... кинув хтось мені квітки...
«Вийди, змучена людьми…»
Вийди, змучена людьми
І одурена думками,
Снами, мріями, казками -
В лісі будем тільки ми.
В лісі дзвонять солов’ї,
Виливають щастя в звуки,
Виливають в звуки муки
Світові, твої, мої.
Вийди! я нарву квіток
І встелю тобі дорогу,
Як улюбленій,- як
