Поезії. Книга III - Олександр Олесь

Спочину - і іншу згадаю борьбу.

Тигр, що людям давсь піймати,

Рве, гризе залізні грати,

Перегриз би, в степ утік,

Став би вільним - кров’ю стік.

Скелі, гори в’яжуть море,

Море ж звуть ясні простори...

Роки линули, віки -

З гір посипались піски.

Серце зранене вулкану

Ждало, тисло біль і рану,

Більше ждати не змогло,

Кров’ю-лавою зійшло.

Вчись у тигра рвати грати,

В моря гори розмивати.

У вулкана вірить, ждать

І, зневірившись, вмирать.

Вітер хворий віє стиха.

Ледве ходе, ледве диха,

То щось думає неначе

І без голосу заплаче.

То в гаю зламає гілку,

Стане, виструже сопілку

І на дудці тихо грає,

І прохожим серце крає.

То біжить над море синє,

То на гори тихо лине

І над кручею в задумі

Передумає всі думи.

Часом гнів його ужале,

Він забуде болі, жалі,-

Він як вихор вже несеться,

І шаліє, і сміється.

Хто із нас не ніс на гори

Люту муку, люте горе,

Щоб його під небом збутись

І назад за ним вернутись?

Біг і я колись в простори,

Вибігав на сизі гори

І сміявся над любов’ю

Часом слізьми, часом кров’ю.

Більше думав я не в’януть,-

Із-за хмар на все поглянуть,

Остудить журбу пекучу...

Ледве я не кинувсь в кручу.

Журиться Вітер, по берегу ходе;

Думонька муку за мукою плоде.

Гляне на місяць, гляне на ніч,-

Сльози гарячі ллються рясніш.

«Ноче-ворожко, поворожи -

Де моя люба - правду скажи.

Де моя люба,- щастя і мука,

Янгол небесний, люта гадюка».

Срібляться хвилі, плещуть і грають,

Верби гілками журно хитають,

Листя віщує, листя сичить,

Чорна циганка стала й мовчить.

Вітер шаліє, по берегу ходе,

Крила свої вигинає, розводе.

Вітер погрожує, Вітер шепоче:

«Ні, я облуди Весні не прощу,

Дні оберну я у сірії ночі,

Білі тумани гуляти пущу.

Більше не будеш ти в синьому небі

Бачити любого Сонця свого:

В сірих туманах сховаю від тебе,

Хмарами вкрию його.

О, не втечеш ти нікуди від мене:

В ліс - так я дерево кожне струшу;

В поле сховаєшся - поле зелене

Гребнями рук розчешу.

Вдень і вночі я усюди літатиму,

Доки без сил не впаду,

Всюди питатиму, всюди шукатиму,

Доки тебе не знайду.

А розшукаю - тільки спитаю,

Здалеку гляну в небо очей

І понесу я муку безкраю

В чорні безодні вічних ночей».

«Ого-ого!» - шаліє Вітер,

«Го-го!» - сміється із-над хмар

І, прислухаючись до грому,

Каміння кидає у яр.

«У прірви хмар я кину Сонце,

Огнем крилатим пролечу,

Розвію лист, погну дерева,

Степи зелені потопчу...

Знайду, знайду...» - шепоче Вітер,

В безодні дивиться згори,

А теплі сльози доганяють

Каміння, кинуте в яри.

Щоб нам затуманить наближення смерті,

Нам діток Господь для утіхи дає,

І знов розцвітають обличчя потерті,

І пам’ять колишнюю жуйку жує.

Вишиває осінь на канві зеленій

Золоті квітки.

Квіти оживають, і з дерев спадають

Жовті нагідки.

Яблука і груші падають на землю,

Боки, спини б’ють.

Люде їх збирають, у мішки ховають,

Кури їх клюють.

Жито і пшеницю вже почастували

Ціпом на токах.

І для добрих шлунків винувате зерно

Мелеться в млинах.

Бавляться дітками, бавляться квітками,

Моляться батьки.

Вишиває осінь на канві зеленій

Золоті квітки.

Ранок... зеленеє свято кінчається,

Гаснуть на люстрах небесних свічки.

Килим поволі з підлоги згортається.

Зірвані квіти, гірлянди, стрічки.

Небо закрито завісою темною,

Заслані сірим серпанком поля.

Небо осталось горою таємною

І пілігримом безсилим земля.

___________________

Ой розлягався та понад морем

Білий туман.

Ой набирав він с синього моря

Цебра води,

Ніс він ту воду на круту гору

В степ голубий,

Щоб остудити, щоб напоїти

Отари хмар.

І напилися сизі отари,

І не лягли:

В довгу дорогу степом погнали

Їх чабани.

В’ються тумани, пливуть над землею,

Линуть в простори на білих човнах,

Хиляться трави, прибиті дощами,

Листя на землю поволі спадає...

Нудно... однаково - жити чи вмерти.

Всі «Неминучістю» скуті давно.

Деякі навіть покарані тяжко,-

Як вони сміли родитись і жити?!

Бідні злочинці божились, благали,

Слухали журно своїх речників,

Громом гриміли слова прокурора,-

В’язні злякались і згодились вмерти.

Сум. Безнадійність. Руїни.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наче з далеких країв налетіли

Гунни на конях скажених своїх,

Вихором-бурею скрізь пронеслися,

Все зруйнували і знищили вкрай.

Тільки тремтіли дерева зелені,

Ласки у неба просили в сльозах...

Небо почуло, подумало трошки

І запросило на їх сарану.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наче колись тут в садах серед гаю

Хутір багатий стояв козака.

Ждали, чорніли скирти-ожереди,

Тріскались стіни комор від добра.

...Темної ночі, глибокої ночі

Месник ярами хиливсь до сідла...

Став, і послухав, і вийняв кресало,

І між