Три хрести - Андріяшик Роман

На плато ідуть війська... — без переходу додає Фріц. — Вчора йшли німці. Сьогодні вранці йшли руси. Тепер знову з'явилися фріци.

Вертаючись з фронту, радянська ескадра висипала в каньйон невикористаний бомбозапас. Над Сомешем пролунав такий тріскіт, що посипалися бруньки з берізок. Я на хвильку завагався, чи варто нам перебиратися на другий поверх. Тоді вирішив: будь-що-будь, звідтіль хоч видно округу. Звичайно, одному мені не доведеться відстрілюватися, бо в цю діру, як у пам'ять довголіття, одиницею ніхто не припреться. Нашим показав би супровідного акта, а що представлю німакам? Будемо сидіти нищечком, беззвучно, диви — й пересидимо і довколишній хаос, і параліч страху. Фріц довідався, що на хуторі, що за Дежем, висаджено залізничні містки через притоки, отже, поїзди не ходять, нам є сенс не рипатись звідси. Замість чужих, покадимо своїм богам як справжні дезертири звідусіль. Як це Фріц казав: полонені у смерті? Ні, поки що дезертири звідусіль. Про це знаю тільки я. Щодо інших, то вони ще встигнуть переконатися, що ми оселилися в обживку воєнного щастя.

* * *

Фріц приніс оберемок дров для вогню, відкликав мене вбік і прошепотів:

— Солдати... Мабуть, оті — з-поза завалу. Ваші.

— Ану під стіну! — скомандував я полоненим. Щойно подумав про таке — і маєш!

Звелів Фріцові переховати продукти до ванькирика, під ліжко з породіллею и немовлям, самого ж так само штовхнув до стіни.

Походжаю з кута в кут, палець на гашетці шмайсера, коли влітають... Починаю шкодувати, що не почепив вивіску з попередженням: "Тиф". Щось завжди, коли знехтуєш інтуїцією, не встигаєш зробити, тоді каєшся до смерті.

П'ять чоловік у куфайках і ватяних штанях навели на нас дула автоматів. Бачу свого товариша по розвідшколі (ми її називали інкубатором) Леоніда Безуса. І не вір у збіг обставин... Усі чогось у танкістських шкіряних шоломах. Що ж? Доводиться спати на смерекових гілках, купі торішнього листу, на долівках. Безус впізнає мене.

— Ти як тут опинився?

Виймаю з кишені супровідну записку, підписану начальником штабу "Н-ської дивізії"".

— Плювати! — гарчить Леонід. — Полонені? А чого ти з ними вовтузишся! Розстріляти, підеш з нами на передову.

— А де ця передова? — питаю.

— Розстріляти! — командує Безус солдатам. Бачу, як у полонених тремтять коліна.

— Ти мене ставиш під трибунал, Леоніде?

— Плювати, хто довідається? Скажемо — при спробі втекти.

— Облиш! Назад, хлопці, — погрожую шмайсером.

— Ти що — здурів? — вигукує Безус. — На своїх піднімаєш автомата? Та ще німецький! Та ще за цих кривавих супостатів! Не жартуй. — Чогось обійшов мене довкіл, сплюнув. — Ну, як хочеш. Куди ведеш?

— До Сату-Маре, на збірний.

— Ну, як хочеш... Поїсти знайдеться?

— Фріце, — хрипло кличу Дорфмана. — Віддай їм консерви.

— Ого, — знову спльовує Безус, побачивши банки з рисом і яловичиною. — А там хто? — рушає до ванькирика. — Баба?!

— Вчора народила дитя, — і загороджую йому дорогу.

— Пху!.. І роди в них приймаєш/!

— Снідай і котись звідси, бо можу розсердитись. Ти навіть не знаєш, куди податися, а поводишся як останній совок.

Безус сміється і дістає ножа, щоб відкрити консервну банку.

— Ходімо, хлопці, — рушає до підвіконня. З якимось жахом озирається: — Не думай, що ми тут одні. За нами йде батальйон. Вас однаково ліквідують.

— Не всі такі мудрі. А потім... Кому шахти відбудовувати? Хто буде руду добувати? Це робоча сила. Не я таке вигадав.

— Ну гаразд, заткни пельку. Веди на збірний, їм однаково, де конати: чи тут, чи на Уралі. Саржа є між ними?

— Рядові.

— Давно провадиш?

— Третю добу. Здолали більше ста кілометрів.

— А чому ущелиною?

— Щоб без блукань вийти до залізниці і... не стрітися з німаками.

— А що — з'являються?

— Вранці відступала танкова колона. Дивізія чи бригада, але гуркіт стояв донедавна. Пролітають штурмовики і бомбовози. Навіть американець Б-25 звідкілясь узявся.

— М-да! — причмокує Безус. — Нам краще іти каньйоном?

— Щоб не важити здоров'ям, то, звичайно, прошкуйте понад річкою. Але, де та передова нині, не можу сказати. Потрапите на ідіота — звелить розстріляти як дезертирів.

— М-да... А якщо податися з тобою до Сату-Маре?

— Шість — на дванадцять?! Один — на двох?! Та це голісіньке самозвинувачення в дезертирстві!

— М-да... Отже, помандруємо на захід. Хоч з Дежа я міг би махнути вздовж залізниці до Напоки, далі — до Ораді, а там уже Угорщина, фронт.

— Тільки на захід, до фронту, — раджу я. — Тільки так, Леоніде. Орієнтуйся на компас, лейтенанте. Передова десь там... Там десь, біс їй в пельку. І вічна пам'ять, і мотив, і справедливість, і остання молитва "О Господи, прости", і свята земля, і гробниця без хреста.

— М-да, ти чогось сердишся... Щезаймо, хлопці. Вимітайсь! Ми тут на заваді.

Один з куфайочників манірно-зухвало згріб рукавом із ніші порожні консервні банки. Мене несподівано кинуло у невластивий мені шал, якесь люте безпам'ятство, яке мене ніколи не подибувало.

— Ану, підніми, гнила вошо! — звелів я, відходячи до протилежної стіни. Якось машинально натиснув на гачок, черга дум-дум відколупала шмат штукатурки біля голови солдата. Він слухняно позбирав бляшанки, навіщось обнюхав кожну, поки вискочка Безус, посинівши од огиди та злості, і собі зарикав:

— Геть звідси, мать вашу!.. Наперлася свиня!

Я вийшов за ними. Не озираючись, вони топали в кінець Фріцової долинки. На порозі божниці скупчилися полонені й дивилися кудись безтямними і незворушними очима.

"Мабуть, перелякав немовля, — подумав я сердешно про себе. — Звіріємо на війні". Цього не передбачали прогнози моєї поведінки в присутності своїх та чужинців водночас.

* * *

Я потроху починаю розуміти, чому наше командування влаштувало збірний пункт у Сату-Маре. Туди і назад через Деж котитимуть ешелони з військовополоненими фашистами, з сотнями тисяч гітлерівців, через усю Румунію, з розсувних дверей вагонів визиратимуть змарнілі обличчя полонених — на подив населення, вчорашніх союзників Гітлера, ненависників комуністичної ідеї.

Другий трансільванський німець — Макс Фішер. Я заборонив розмовляти німцям між собою, як полякам, чехам і мадярам. Кожен існує сам по собі, і кожному про мене як носія комуністичної ідеї дозволено тільки думати. Це мене оберігає і дозволяє спокійно спати. Усім полоненим зокрема, й сербові та українцеві, я велів перемовлятися лише німецькою, але мені жодного разу не довелося почути що-небудь схоже на змову. Цілими днями пиляємо березу, носимо дрова до камінів, глухоніма вдячно киває нам головою і намагається чистити картоплю, але ми віддаємо перевагу картоплі в мундирах, лише присоленої і без товщу. У присінку припасли бочку води, не виходимо далі, ніж до пасіки в яблуневому садку. Шмайсера я не знімаю з грудей ні вдень, ні вночі, хоч можна покластися на полонених — вони, з усього видно, не збираються втікати. Мабуть, теж засвоїли назубок, що тільки трьом дозволено вижити. Одного чи двох у полон ніхто з воюючих сторін не бере, а вбивають без мороки на місці чи наздоганяють кулею.

Ночуємо у галереї на другому поверсі. Туг, незважаючи на ряд вікон, навіть тепліше, ніж унизу, де не згасають каміни.

Розвідшкола навчила нас багатьох способів володіти становищем і користати із здобутої інформації. Щодо мене, то мої товариші завжди мені заздрили за кмітливість, навіть, не боюся цього слова, за мистецтво пристосовувати становище до себе, а не пристосовуватися до нього. А коли йдеться про того нюню Безуса, то на рингу він завжди був битий моїми кулаками, як гаман, і мені здається, що він досі внутрішньо боїться, що заїду йому під соплячне склепіння. Воно не тільки хирляве, а й донощик та несосвітенний, нерозкаяний боягуз.

Надворі січ дощу зі снігом, смалить вітер з витоків Сомешу, падають вихори зі скелястих вищербів плато, калюжі і навіть береги річки беруться зализами криги. У річці піднімається вода, і над плесом пічнявіють мутні зубасті синусоїди здиблених хвиль. Стемніла долина наповнюється шумами стривожених березових заростей, тріщить гілля, скриплять флюгери на банях веж. У галереї — напівсутінки, але я не велю світити ліхтарі. Ми нікого не чекаємо, нам нікого не треба, нам досить усвідомлення, що ми самі. Фріц заварив вишневе віття. Ми його черпаємо кухлем з алюмінієвого бідона, галерея насичена обсвіженими запахами незбагненних квітувань.

Нам тут добре серед світової війни. Аж моторошно думати, що тут затишно і добре. Навіть у танковій броні ми почувалися б менш безпечно. А довкола — світовий кавардак. Мене непокоїть лиш одна обставина: щоб не вернувся сюди Безус із командою головорізів, набраних із сибірських рецидивістів. Здавна їх кидають на всі прориви впоміж з репресованими полководцями і співробітниками довоєнного генштабу.

Кожний розвідник володіє своїм особливим способом дослідження дороги, яка повинна привести його до поставленої мети. Тут кожний розвідник по-своєму геній, особлива, націлена особистість, навіть цілеспрямований негідник, який не гребує засобами, що забезпечують йому успіх. Я сказав би — кінь у шорах. Великий трудяга і сподвижник, видатна особистість, неперевершений егоїст і самовідданий терпеливець. Безуса це не стосується, тому він гине від заздрощів. Бо лише розвідник здатен народитися розвідником. Коли істинний розвідник відсторонений від справ, його не відлучити від професії і розвідницького діла. Цей феномен здатен працювати заради професії, заради самого себе. Тоді він стає небезпечним для існуючого режиму і системи, його переслідують, він ховається від переслідувачів і не дає їм вбити себе, бо він — найпотаємніший винахідник спритності і підпілля, майстер карколомного ризику, гри і виграшу. Держави втрачають на розвідці більше, ніж на невдалій політиці. Втрачаючи розвідку, держава втрачає сама себе. Це завжди розуміли тирани. Але тирани зчаста вдавалися не до наукової розвідки, а до підступних донощиків, тоді вони йшли на плаху, наготовлену для супротивників і бунтівників.

Докази справжнього розвідника — це глибочінь передбачення. Не дрібні депеші попередження тупоумних вуличних чи салонних агентів, а наукові, об'єктивні дослідження з різних галузей життя, яких не має в себе супротивник, котрий залишається незрячим порівняно з зацікавленою стороною.