Три хрести - Андріяшик Роман

В контурах не було й натяку на зазіхання, завойовницький пося-гальнии акорд. Я цей силует на тлі фізіологічного перетину земної кори боявся аналізувати, бо це було б святотатством проти самого символу всесвіту, і не здивувався, що, повернувшись до схимні обличчями, мужі з хутора перехрестились з похиленими чолами і через завали, що сталися напередодні, впевнено рушили на зиґзаґи гірського узвозу, мовби їх зовсім не було, взагалі не було в природі і в житті відомих і незареєстрованих катастроф, а вони покликані йти.

Я збагнув, що тут ніколи не приживусь. Тут я — зайда. А зайди лише шкодять. Навіть будучи академіками.

Ще я думаю собі, що схимня в оцих апокаліпсичних утвореннях планети — ніби витвір проби на совість. Знову — незалежне від людини твориво, знову експеримент, але—на віки. Вікотривале випробування. В математиці—це дріб одиниці на нуль. Чи множники — одиниця — на нуль. Те саме — безконечність і нуль. А завтра прийдуть покоління, які не будуть читати щоденників, бо не повірять, що так було, і не віритимуть, що так є. О, ці відродження і оновлення! І конфіскації тимчасовим невжитком. Нові берізки, які встануть на завалах Мармироської гряди, не спом'януть ні обвалу, ні своїх предків, проте, з іншого боку, вічність — це пам'ять, а мурашник — тільки функціональне утворення бозособих створінь, здатних нести сповідинність і реалію існування в державному послуху.

* * *

Заносить мене кудись в абстрактні світосфери. Бо таки дивно. Мене полонені не вбили, хоч це було на півнігтя просто. Я не здурів і не перестріляв їх з підозріння, що вони змовились, особливо — німецький клан. їм від мене нічого не треба, а в мене — супровідна, мені треба довести їх на збірний до Сату-Маре. Я уявляю, що з ними буде, але я цього не буду бачити. Мені за списком треба їх здати. Кому? А цих я не уявляю зовсім. Тільки розумію, що я їх здаю як ворогів. Розумію, що вони вороги, і мушу, відповідно, залишатися собою. Навіть у питаннях вічності.

Проблеми... Борюся з вічністю. Конвоїр. Усі пророцтва проти мене. Зі вступом наших військ на чужу територію філософія війни міняється, хоч закони для розвідки і далі непорушні. Майор Остапенко силкувався дещо поправити (якщо не вперед, то хоч убік"), але слов'янин — істота консервативна, а українець — поготів. Його спроби викликали регіт, зрештою, він так сам почав з себе сміятися. Ми, нерівнозобов'язані" невідомі солдати, які до цього долали мінні поля, посилали в тил розвідгрупи, брали арсенали, неприступні оборонні споруди і завжди для когось стратегічно важливі безіменні висотки. Нова філософія війни полягала в тому, що ми намагалися йти проривами, лишаючи за собою величезні резервації без "зачистки". В нашому тилу, в так званих котлах, на розклинених територіях борсалися цілі дивізії й угруповання нацистів, німці літаками, де були аеродроми чи відповідні злітні поля, вивозили офіцерський склад, рядового покидали на поталу долі: піднімай на жердці білу онучу або падай під кулями. В наших тилах бродили тисячі напівбожевільних вояків, часто зовсім без зброї, їх відловлювали, як зайців, зганяли на збірні пункти і ешелонами відправляли на зруйновані виробництва або на сибірські промисли. Вони масово гинули від недоїдання, хвороб і морозів, проте обліковували в задротованих таборах для військовополонених за принципом один-два-три — багато.

Кинджальними ударами наші фронти розсікли Європу на десять язиків без переднього краю. Гітлер стягував сили до околиці Берліна, Німеччина опинилася перед капітуляцією. Але це не означало, що перестала литися кров.

Все це ми обмірковували з Назарієм, як заправські стратеги, не соромлячись мудрованої термінології фронтових зведень Інформбюро, и не помічали власного жалюгідного становища між перехресними вогнями неосудних сил. Обоє ми були вихідцями з анти мілітарної нації і лише на словах виказували сяку-таку войовничість, в кожному разі я більше покладався на треновані для рингу кулаки, ніж на автомат, а Назарій взагалі лишався романтиком визволення, тобто лише рекрутом недосяжної мети, вічної ідеї — і своєї, і своїх предків. В цьому я остаточно переконався під час його розповіді про загибель Галицької стрілецької дивізії під Бродами.

Втомлені війною німецькі офіцери-інструктори ставилися до нас геть зневажливо, як до всього ненімецького. Добровольці знемагали від жорстокого військового режиму. Дивізію стали членувати на поліційні полки для Європи, тим самим компрометуючи головні цілі українського війська, яке не мріяло воювати проти французів у Піренеях чи італійських повстанців на Апеннінах.

— Мій курінь патрулював львівський тракт зі Станіслава. Можеш собі уявити, що до гостинця з Клуж-Напоки до Сату-Маре через Деж йому так само далеко, як нашій скинії до замків Констанци чи палаців Венеції. Колись елітні німецькі війська були вщент пошарпані і деморалізовані, не допомогли їм тримати оборону проти більшовиків танкові підрозділи з Франції, Гітлер затикав Східний фронт новосформованими дивізіями з необстріляних юнаків і напівкалік із запасу. Тим не менше Броди, де в резерві базувалися галицькі стрільці, досить швидко перетворили на укріплену фортецю, напхану корпусною артилерією. Та з'єднання Першого Українського фронту під командуванням маршала Конєва блискавичним ударом оточили тут вісім німецьких дивізій, захопили в полон штаб тринадцятого армійського корпусу й п'ятнадцять тисяч бійців, більше тридцяти тисяч наклали головою. Ще через кілька днів Конєв відсік і знищив п'ять німецьких дивізій на оборонній лінії "Принц Євген". Одне слово, це був повний провал, війська Гітлера відсікли від карпатських переходів, порятунку не було в жоден бік. В околицях Бродів, під Мар яновою горою, поклали голови і галицькі смільчики. Одиницям вдалося пробитися з оточення в Карпати. Нас приписали до мадярських, румунських, словенських полків, та ви нас доганяєте понині.

— Неймовірно,— сказав я не без подиву.— Схоже, в Україні Гітлерові ні крапельки не таланило під час відступу. Він відкочувався, незмінно контратакуючи, і зазнав ще жорстокіших втрат.

— Між іншим, це правда. Нацисти без боїв не відступали. Але ти повинен зважити на те, що на одного фашиста гинуло шість червоноармійців. Скільки тоді втратили більшовики!

Мене боляче вразила ця сумна статистика, і я в'їдливо процідив:

— Оце веду вас, дванадцятьох...

— Ти — це інше. По-перше, ти фюзілер...

— Що це означає?

— Ти — розвідка. Силовик.

— А по-друге? — допитувався я.

— По-друге, ми давно не вояки.— Назарій загадково всміхнувся. — Нам не кортить умирати за цапову душу.

— У Галичині Третій райх погубив найкращі сили.

— Тактичні.

— Але й перемога Конєва за природою чисто тактична, якщо врахувати втрати живою силою.

— Так. Він розрізав глибоко ешелоновану оборону німців трьома вістрями: Овруч — Ковель—Люблін, Київ—

Рівне — Львів і Вінниця — Тернопіль — Золочів. Німці протиставили цим вістрям по повнокомплектному на-півмоторизованому корпусу, однак, як бачиш, навіть їхні стокілометрові укріплені смути ударів Конєва не витримали, а війська Першого Українського усім фронтом, з боями за п'ять діб заглибилися в німецьку оборону на двісті кілометрів. Я був офіцером з особливих доручень при штабі 13-го корпусу, тому все те знаю достеменно. Коли штаб оточили, мені вдалося втекти на мотоциклі. Якщо людське життя — лише прогулянка, то я мав виняткову нагоду.

Із документами штабіста я попогасав німецькими тилами і знаєш у чому пересвідчився? В тому, що коли западає в паніку один німак, дає крен весь організм нації. Зовні це висока дисципліна, без якої армія неможлива, мобільність, взаємопідтримка, злагодженість, відданість і таке інше, що вони називають словом "порядок", але вийми одне коліщатко — і годинник мертвий. Оце вони з-під Москви і Сталінграда стали відступати. Це все! Вони вже не втримаються на жодному рубежі і, пом'янеш мене, ганебним чином здадуть рейхстаг. Безтямно-сліпий російський паровоз годі зрушити з місця, а відтак годі зупинити, щодо німецького — легко завести, а ще легше позбавити руху.

— А як ти оцінюєш українця? — весело перервав я Назарія.

— Українця?.. Нам треба усвідомити, щось десь маємо велику силу. Наприклад, Січ — на Хортиці, залізну гвардію в лісах, багатство в Сибіру і в Канаді... Щось маємо позаочі, аби носити образ у надрах підсвідомості, тоді готові на рішучий героїзм, жертви і перемоги. І це ж не лише у військовому плані. Коли відмирає образ-сим-вол, розвалюється нація. Катерина, суча дочка, суча німкеня, чудово розуміла, що варто зруйнувати Січ — і про Україну можна мати спокій. До речі, це прекрасно бачив Гітлер, кажучи, що українців і татар не слід допускати до зброї. Гіммлер не доповів йому про існування стрілецької дивізії "Галичина". О, як він скаженів, коли дізнався! Але стоп! Ти мене збив на болюче "українство", і я вже забув, про що хотів розповісти.

— Про те, як з документами офіцера з особливих доручень гасав у німецьких тилах.

— Оце й ти опинився в подібній ролі. Та ще й кумедний драмгурток водиш під дулом автомата. Адже ти в німецькому тилу, де правлять бал божевільні полковийки, і ти їх безжально вбиваєш, аби не вбили самі ж німці. Ти тут у ролі особиста-смерша...

— Виплюнь, — чогось навіть сердито мовив я.

— Ну ось: аж пре з тебе!

— Тоді пробач. Збоку себе не видно.

— Атож. Є такі звірята, що крутять очима, як локаторами.

— Нам це не дано. І не згадуй мені того божевільного полковника. Розстрілювати причинних — це справді все, що залишилося справжнім українцям.

* * *

На світанку внизу зчинилася якась метушня. Ми з Назарієм допізна забалакалися і міцно спали, коли перед входом до схимні зірвалася граната, почувся галас, дико заверещала глухоніма й пролунало кілька пострілів, відтак вибух потряс стіни божниці, лемент біля колодязя, якісь поганці стали методично обстрілювати наш прихисток. Я запалив у кутку свічник і поспіхом став роздавати полоненим карабіни, патрони і гранати. В небі спалахували гранати. Апостоли без команди поприсідали під обмур-ком тераси. Уже сіріло. До нас приповз, весь у крові, Фріц Дорфман. Він кивнув мені головою, побачивши, що роздаю зброю.

— Оглянь і перев'яжи, — звелів я есесівцю.

Назарій заволік Фріца до галереї і став добувати з наплічника похідну аптечку.