Майже ніколи не навпаки - Матіос Марія

Але він не живий. — Одним духом випалила Маринька, сідаючи на лавку під стіною. — Кажіть своїм синам, най ідуть у Бочків. У колибу на Іванцевому полі, й забирають татові кості, щоби поховати ще до Великодня.

— В який Бочків, жінко, як Кирило пропав у Бозні?! — Василина тільки що не замахнулася на неї.

Маринька встала, підійшла до Василини, мовчки і якось дуже жалісно погладила мокре лице, а після того обтрусила муку з її спідниці й навіщось обібрала з пальців прилипле тісто.

А тоді сказала:

— У Бочків треба йти, вам кажу! Гарантовано його з'їли вовки. Лишилися самі кості. Я пізнала його по шкіряному паску, що висів на бантині. І по вашому ґарчику від капусти з різьбленим оленем на ручці.

Мені сказав сон, Василино. І голос. Голос казав, що я знайду його аж перед Великоднем.

Маринька глибоко вдихнула, так само глибоко видихнула. А вже тоді вдарила по голові обухом:

— Ми ся любили з Кирилом, Василино, коли ще я була дівкою, а він парубком. У тій самій колибі. На Іванцевому полі. А як він оженився на ваших ґрунтах та лісах, я хотіла смерть собі заподіяти… А потому ще раз хотіла вмерти, коли вашого Дмитрика… але най буде, як є… Бог усевидющий. Він усе знає…

А Бог вертав мені душу з того світу два рази. Я через це була сердита на Бога. А тепер знаю, для чого він не приймав мою душу до себе: щоб я до Великодня знайшла свого Кирила. Там само, де його лишила.

Не сердьтеся на мене, Василино… Я вам не шкодила. Мені моє серце колись пошкодило.

Але Кирило вмер не своєю смертю. Я знаю. У черепі в нього дірка.

Та не той то був чоловік, щоби сам розпрощався з цим світом і з вашими дітьми, Василино. Не той… Я знаю.

— …ЗАВТРА БУДЕМО ОРАТИ НА ЛУГАХ, — сказав Павло за вечерею. — Мама прийде поблагословити.

Доця на те змовчала.

— Як перший раз починаєш землю після зими, треба благословити, — навіщось пояснював Павло, нібито Доця того не знала. — А ми перший раз ідемо на своє поле на Луги.

— Най Бог нам помагає, — перехрестилася жінка, а тоді несподівано для себе самої погладила чоловіка по голові.

Бідний Павло. Що вже вони пережили за перші півроку…

З'їлися на нитку за тата. Уже всі перестали шукати, а Павло, запустивши роботи й хату, бродив лісами Бозни, ніби скарб там надумав знайти. Потім обійшов ліси довколишні. Але до Бочкова й не наближався. Бочків — це якраз у протилежний від Бозни бік. Шість хуторів від Бозни до Бочкова.

А коли по всьому Павло збирав татові кістки в домовину, то, певно, би й камінь був заплакав.

Тепер маму треба дотримувати. Геть чисто стратила розум після чоловікової смерті. То дітей не пізнає й онуків, то забуває, як ся називає.

Пам'ятає лиш свята й свої молоді роки.

І щодня питає про чоловіка:

— А подиви-ко-ся, Доцько, чи вже прийшов мій Кирило з Шепота? Щось бариться цього разу дуже. Аби не трафилося якої пригоди з ним. Казали оногде люди, що вовки об'явилися в потоці. Як думаєш, скоро прийде?

Доцька витре сльози й десятий за день раз відповість:

— Не гризіться. Скоро прийде…

— Агій на біду! Ніколи не був такий непослухенний!

А Доці, видко, судьба приписала бути сестрою-жалібницею. Дві інші невістки й носа не покажуть до свекрухи. Дітей чучкають та губи дують, що Павлові маєтку нібито більше дісталося від батька. Та Доцю за щось недолюблюють.

А за що? Слова кривого чи впоперек Доця ніколи не подумала, не те що не сказала ні на Єлену, ні на Настуню. Бути в невістках — це не малину на лік перетирати…

Павло перебив Доцине думання зітханням:

— Ніколи не думав, жінко, що так скоро таке ся стане… Тепер мусимо сушити голову, як тій усій господарці раду дати. П'ять фальчів поля — це п'ять фальчів.

— Бог поможе, — ще раз погладила Павлову голову Доця й притиснулася до нього запалими грудьми.

…Пара вгодованих чорних волів заходила на межу колишнього Кирилового, а тепер — Павлового поля на Лугах, коли з протилежного боку межі показалася ще одна пара волів. А за ними — Оксентій.

— Як спали, ґаздо? — крикнув Павло до зустрічі й засміявся: — Ідеш помагати?

— Я то спав на руці, не на кулаці. А як ти? — так само криком відповів так само веселий Оксентій, і легко дав батогом волам попід хвости. — Надумав помогти братові?

Дві пари волів стояли, розвернуті масними чорними писками одна до одної, нібито мали намір боротися.

Дихали важко, як дихають хворі на груди.

Важко дихали й обидва брати, стоячи один напроти одного. Так, ніби було вже по оранці.

Василина з великим образом Матері Божої в одній руці й з ціпком у іншій наближалася до синів від перелазу.

Ззаду йшла Доця з кошиком харчів.

— Ти прийшов помогти мені орати? — перепитав Оксентій Павла з усмішкою.

— Це, певно, ти хочеш… — непевно почав Павло.

— Я що, дурний? Своєї оранки мені мало? Я лиш не розумію, чого ти заїхав своїми волами на мою землю?! — питав далі Оксентій зі скрипом у голосі.

— Ти здурів, брате, чи маковиння напився? Це поле належить мені!

— Як?!

— Отак. Я документ маю.

— Це я, а не ти, документ маю.

Оксентій витягнув із пазухи полотняний згорток, пов'язаний червоною ниткою, і підніс його мало не перед самі Павлові очі.

…ВІЙТ ДОВГО ДИВИВСЯ спочатку на Павла.

Тоді на Оксентія.

Потім довго мовчав.

Потому вкотре питав писаря Йогана:

— Йогане! Кажи, що там пише? Дивися в документ Павловий і кажи.

Йоган, маленький чоловічок, зігнутий хворобою хребта мало не вдвоє, із неприродно задертою догори головою, дивився війтові прямо в очі.

— Пише так: "По моїй смерті п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі відходять моєму синові Павлові Чев'юкові", — повільно, мало не по буквах читав Йоган.

Тоді мовчки ще раз перечитував написане очима.

Далі знову дивився спочатку на війта, тоді на Павла, а після того — на Оксентія.

— Дивися в документ Оксентія й кажи, що там пише. Але дивися добре, холєра би його їла! Бо може, тобі що в очі впало?

— Пише: "По моїй смерті п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі відходять моєму синові Оксентієві Чев'юкові".

— Або я дурний, або всі ми такі, шляк би його був трафив ще до народження! — гримнув кулаком по столі війт. — Але здаєся мені, що Кирило складав документ таки на Павла… Сам казав колись-то мені коло церкви… Діправди казав, що на Павла, бо хоче з ним доживати до смерті. — Говорив ніби сам до себе війт. — А ти добре читаєш? — питав уже тільки Йогана.

— Я письменний, — відповідав на те сільський писар, намагаючись якомога дужче вирівняти поламану спину, що йому, проте, не вдавалося, бо Йоган скривився від болю, ніби з'їв кислицю. — Мене у Вижниці протоколювали на письмо. Я добре письменний.

— То як так може бути? — знову питав війт, не дивлячись уже ні на кого.

— Тато переписав заповіт, — рівно відповів на те Оксентій, не зводячи очей зі свого документа.

Здавалося, що він готовий будь-якої миті вихопити його з-перед війта.

Але війт сидів непорушно із припечатаним на Павловому документі пальцем правої руки, а палець лівої тримав на документі Оксентієвому.

Тому Йоганові доводилося витягувати дужче шию, щоб читати написане.

— Коли?! — одночасно нервово запитали війт і Павло. І так само одночасно розвернулися до Оксентія.

— За життя.

— Коли він міг переписати, як він віддав кожному з нас папір у себе вдома й більше до Вижниці не ходив?! — Павло дивився на Оксентія без злоби, лише з відчаєм. — Що, в Бочкові переписував?! Тато був би мені сказав, якби передумав.

— Йогане! — крикнув війт так, ніби серед присутніх був глухий. — Читай ще! Дивися, котрий нотар писав?

— Павлові писав нотар Урсулеску.

— А Оксентієві?

— Гольштейн.

— Коли це було?

— Павлові — через день після другої Богородиці. Двадцять третього копня. {{ Копинь — стара назва вересня. Асоціація з копами кукурудзи. }} Оксентієві… — Йоган щось рахував, загинаючи про себе пальці, — Оксентієві — за день до Введення. Третього просинця. {{ Просинець — стара назва грудня. Асоціація з морозом, що запрошує в гості. }}

— Що ти дурне говориш, Йогане, — Павло сплюнув собі під ноги, — як тато пропав у два дні по Михайлові?!

— Я не знаю… — стиснув плечима писар. — Два дні по Михайлові… — Йоган знову про себе рахував дні, — два дні по Михайлові — це двадцять третього падолиста. Але Введення — після другої Богородиці. — Йоган намагався стиснути плечима. — Я не знаю, як мертвий може переписати заповіт. Але, пане війт, тут є його хрестик. Дивіться. Дивіться і ви, Павле. — Йоган розвернув на столі обидва документи й показав кожному по черзі місце, де стояв підпис Кирила: великий хрестик із загнутими донизу всіма чотирма краями і акуратними трьома цяточками на їхніх кінчиках.

Обидва підписи були однакові.

Такими хрестиками в Тисовій Рівні писали писанки.

Так у Тисовій Рівні розписувався лише Кирило Чев'юк.

Про це знали обидва сини.

Про це знав і війт.

— Треба йти до Вижниці! Я вам тут ради не дам, — нарешті сказав війт, чухаючи потилицю.

— Кому треба, най іде. Мені не конче. У мене документ. — Оксентій рушив до дверей.

— А мама? Мама би знала… — Павло білий, мов полотно, дивився на війта.

— Павле, ти розумний. Що тепер з мами візьмеш, як вона забуває, як ся називає? — розрадив війт. — Мама тобі не поміч. Іди до Вижниці, кажу тобі. До нотаря.

— До котрого? — тільки й запитав Павло. — До першого чи другого?..

— До обох зразу, — зітхнув війт.

…ТОДОР УРСУЛЕСКУ, високий худий чоловік у випрасуваному чорному костюмі, в білій сорочці, з метеликом під тонкою шиєю, втретє протер скельця пенсне й закріпив його нарешті на переніссі, закинувши срібний ланцюжок за праве вухо.

Тепер нотар дивився на зніченого Павла більш приязно, ніж перед цим. Та й говорив менш нервово.

— Так, звичайно, пане Чев'юк… — Урсулеску повторно зазирнув у папір, що лежав перед ним, — Чев'юк Павло. Так, цей документ посвідчений мною. Справді двадцять третього вересня. У присутності вашого батька пана Кирила Чев'юка і двох свідків. Документ зареєстрований старшим нотарем нашої контори паном доктором Василакі. Змін до документа ваш батько не вносив.

Але цілком імовірно, що він їх вніс третього грудня у нашого директора контори, доктора Гольштейна. Чому не в мене? Елементарно. Саме третього грудня я перебував у Бухаресті. На з'їзді нотаріусів. І тому не міг бути присутній при цій процедурі.

— Але наш тато пропав у два дні після Михайла! — Павло стояв мало не коло порога і з усієї сили тер долоню в долоню, начебто від сильного холоду, хоча за відчиненим вікном дзижчали бджоли й гостро пахло акацієвим цвітом.

— Не знаю, пане Чев'юк.