Майже ніколи не навпаки - Матіос Марія

Бо цей келишок — скромний витвір рук котрогось із знаменитих майстрів різьби — єдиний привселюдний показник честі чи безчестя молодої. Її цноти й невинності. Одноразового прижиттєвого торжества і єдиної досмертної вищості дівчини-жінки над чоловіком.

Це коротке торжество, ця миттєва вищість в одному — в доказові її безсумнівної чесності чи привселюдного безчестя.

На людях підтверджена молодим честь його дружини підтверджує не стільки гонор сьогоднішньої молодої, скільки гордість і честь її батьків.

А ці два поняття — гонор і честь — для патріархальної й надміру забобонної гірської людини важать не менше, ніж маєтки й статки.

О, так! Той, хто перший придумав цей хитрий у своїй бездоганності келишок, очевидно, був великим майстром інтриги й фантазії.

Ба, навіть, трішки єзуїтом чи, може, затаєним катом.

А може, смертельно ображеним самолюбом…

Адже та довжелезна мить, якій передувала розв'язка найважливішої весільної інтриги, декому в цих горах коштувала навіть життя — не те що здоров'я.

Скільки в цих краях поломилося людських язиків, а скільки їх почервоніло чи спухло від бесід про цілий чи дірявий весільний келишок!

Скільки потоків сліз пролилося мамами, привселюдно спаплюжених зятями!

Скільки нелічених буків-палиць відміряно приниженими татами спинам мамів, публічно зганьблених їхніх дочок!

Скільки кулаків дісталося їхнім донькам-нареченим від чоловіків, на яких також падала половина ганьби від ганьби їхніх молодих дружин!

А секрет келишка був простий, як усе на світі. Секрет був захований… у дні.

Адже старосвітський гуцульський звичай приписував: наступного дня після першої шлюбної ночі, в присутності всіх весільних гостей старший весільний батько оголошує почесний тост молодого. Тост-подяку батькові молодої.

Батько молодої підходить до столу, за яким сидять молоді. Молодий правою рукою бере дерев'яний келишок, вказівним пальцем закриваючи дно, а весільний батько тимчасом наливає в келишок горілку по самі вінця. Молодий зі словами: "П'ю до вас, тату" перехиляє келишок, не відпускаючи пальця від дна. Після того кладе келих на стіл, так само не відпускаючи пальця. А старший весільний батько знову наливає по вінця.

І ось отут настає найвища мить ритуалу.

Молодий, перехиляючись через стіл, зі словами "будьте здорові, тату!" подає батькові молодої наповнений келишок, тепер уже цілком прибираючи свою руку.

В цю мить весільна шопа стає схожа на залу, в якій лежить покійник.

Раптово падає така тиша, що чути як булькає узвар у чиємусь горлі чи кукурікає півень надворі.

Шиї весільних гостей видовжуються, як гусячі вола.

Лише хіба що для настрою, а може, для підтримання напруги, бубніст коли-не-коли вдаряє в натягнуту спину бубна.

Під такий акомпанемент тиші й зледачілого бубна, батько молодої різко перехиляє келих.

І в залежності від того, якою для нареченого була весільна ніч, реагує й наповнений горілкою келих.

Якщо наречена була незаймана, молодий вибирав для подяки її батькові келишок… із цілим дном.

Але якщо цнота її порушена… тоді в дію вступав отой єзуїтський секрет весільного ритуалу.

Для цього, за звичаєм, у коморі батька біля цілого стояв іще один келишок, дерев'яне дно якого мало невидимий для ока отвір. Таку собі мініатюрну дірочку, через яку при потребі могла текти рідина. Як підтвердження того, що молодий узяв собі за жінку ту, в якої "дно" просвердлили до нього.

Адже після першої ночі молодий заходив у комору, забирав обидва келихи й потрібний йому клав перед себе на стіл, до останньої хвилини тримаючи таємницю про честь чи безчестя своєї, як правило, юної дружини.

…ОТОЖ СТОЇТЬ розчервонілий Гаврило Дячук очима до свого зятя — і приємна нетерплячка холодить його звеселілі груди. Він жадібно ловить очима таке ж жадібне, але повільне напруження зятевого борлака. Бо той п'є горілку так, ніби це робить уперше. Ніби смакує майовий мед, а не люту слив'янку.

А тоді зять різко опускає келишок на стіл, не прибираючи пальця із дна, і широко всміхається до Гаврила.

Старший весільний батько дуже повільно, так ніби цідить, а не наливає, наповнює горілкою келих по самі вінця.

— Будьте здорові, тату! — мало не зривається на крик небагатослівний до цього часу молодий і сам поволі підносить Гаврилові до рота келих, не відпускаючи пальця від дна.

Дячук переймає келих біля самих губів, на радощах обхоплює його цілою долонею — і відпущене рукою молодого дно несподівано проривається тонкою, але безперервною цівкою горілки так, як раптово проривається небо в час літнього короткочасного дощу-раптівки.

Іще не збагнувши жаху цієї миті, Гаврило інстинктивно продовжує перехиляти келишок до рота, але блискуча цівка тече його підборіддям, із підборіддя стікає за комір вишитої сорочки, бажаючи дістатися, очевидно, самого серця.

Гучне зітхання, схоже на грім серед ясної днини, потрясає притихлу було шопу. Жіноче "ахкання" впереміш із старечим "охканням" тоне в гучному скрипі ожилого бубна.

Та цю дивну суміш не зовсім гармонійних і впорядкованих звуків перебиває рев смертельно пораненого оленя: Гаврило з жахом зазирає в спорожнілий раптово келих — кидає його додолу, а тоді обома руками рве на собі сорочку, волаючи в стелю шопи: "Ні!!!"

Почорнілий ураз, батько молодої стоїть, розіп'ятий двома розірваними полотнинами сорочки з розведеними у два боки руками, і чорна хмара небаченої ганьби накриває його не стару ще голову хвилею миттєво помутнілого розуму.

"Ні…" — вже тільки хрипить Дячук, але за тим збожеволілим бубном його ніхто не чує. Бо весільні гості набуваються так, нібито нічого не трапилося, а захмелілі молодиці ріжуть Гаврилове серце без ножа, і не приховуючи, привселюдно насміхаються над розтерзаним ганьбою господарем, нібито навмисно виводячи безсердечну сороміцьку співанку на повен голос і на всі гори:

На тім боці при потоці

пливуть шкаралущі.

Дівки хлопцям дають п…

За померші душі.

…ПЕТРУНЯ ЗАКРИВАЄ із середини хату на засув. Кілька разів торгає дерев'яний ключ, щоб пересвідчитись, чи добре замкнула, далі, так само глухо попричинявши двері з хоромів, {{ Хороми (діал.) — сіни. }} іде у велику — вікнами в сад — кімнату. Тут її точно ніхто не почує, не займе. А виказати думки — також не викаже: замкнено все тут на замки.

Все.

І серце.

І язик.

І пам'ять.

Але ця кімната все одно не для неї.

Для гостя.

Роки стоїть на всі двері — вікна — шпари зачинена, як дівка до віддавання.

Злежалим духом чути.

Бо не перетрясає в ній ґаздиня килими-верети.

Не пересушує хустки-кептарі.

Не кладе між кожухи для запаху васильок-канупер.

Їй усе байдуже.

Гості в хату не ходять ніколи.

Та й вона сюди втискається рідко.

Хіба би поплакати, щоб ніхто не бачив.

Та дитинку свою тут до грудей притиснути.

Це єдине місце, де вона не має ні сорому, ні жалю — самий лише плач. Терпкий, як ранній аґрус у колишньому татовому саду.

Петруня падає лицем у гору високих та пишних подушок — і може плакати хоч би до вечора, поки ті осоружні бугаї та корови не затрублять зі стайні, як у похоронні трембіти, своїми голодними ротами.

А хай би й здохли, як ріжуть вуха! Та нічого їм не буде. Голод — не сором. Перебудуть. Вона гірше від голоду знає…

…Боже, і як вона те пережила й не стратилася?

Не поплила за водою?!

На смереці не повісилася?!

Між людьми ходить?

"Як гараздуєте?" їм каже?

На "добридень" відповідає.

…Та людям до серця її байдуже.

Чи говорили про неї, чи промовчали — Бог їх знає.

Вона не допитувала.

А вони, як уже по правді, їй услід не плювали.

Ото плач собі дівко, хоч захлинися, — а жалю не чекай ні від кого. Не пожаліє тебе вже ніхто й ніколи.

Петруня відгортає мокре волосся з чола й сідає на ліжко, підперта з усіх боків подушками.

Сидить — акурат, що молода. Розплетена. З мутними від сліз і відчаю очима. Дивиться в сад. А в саду так само, як тоді, коли їй шили весільний вінок, колишеться зелене гілля й цвірінькають якісь дурні пташки, перестрибуючи з дерева на дерево.

Вона так само скакала би а хоч із горба на горб, не те що з гілки на гілку, аби лиш не чути тої осоружної музики, що надривається за стінами, як скажений пес цяхкотінням. Бубніст, той ніби геть-чисто здурів, — лупить у бубон, мов у саме її тім'я батожить.

А вуйна Параска, хрещена мати, чеше її волосся, та ріже словами, ніби ножами, нагостреними самим м'ясарем Стринадою:

Не плач, не плач, молоденька, —

Бо не маєш чого.

Бо ти знаєш, що то нема

Села дівочого.

Нема села дівочого,

Ні парубочого.

Не плач, не плач, молоденька,

Бо не маєш чого.

Вуйні Парасці, може, й нема за чим плакати. А Петруні легше було би захлинутися слізьми, ніж думати про того старого Івана, що договорився з її татом зав'язати їй голову. І о, сьогодні вже грають музики до шлюбу.

Ні, вона на тата серця лихого не має. Бо хто би відказав такому багачеві?! Але, святий Боже, який старий її молодий! Таж бук у їхній толоці молодший, як її Іван. Після сватання тато в коморі тихо сказав Петруні називати чоловіка на "ви".

Та чи вона сама не знає? Чи обернувся би їй язик у роті на "ти", як Іван (ведмеді би були його роздерли!) — старіший від її тата? Та тато в неї ще о, який! Ще сам женитися може!

А той Іван… люди добрі, завжди неголений ходить, як циган-бляхар із сусіднього села. Вона того Івана боїться не менше, ніж наглої смерті.

А він онде вже тягне її до хати, хоч весільні гості ще на підлозі п'ють-гуляють — набуваються, і навіщось двері замикає зсередини. І руки йому дрижать, ніби що вкрасти хоче…

…ПЕТРУНЯ РЕТЕЛЬНО — так, щоб жодного волоска не визирало з-під хустки — вкладає косу на голові. Подолом сукенки насухо витирає обличчя від сліз і бере з-під подушок свою дитинку.

Ой, Боже-Боже… знали би це її мама… знали би це її тато… били би, певно, буковими палицями. І не змилосердилися.

Але мама зогнила в землі.

Тато не признає її за дитину. Прокляв її тато.

До чого вона дожилася, Божечку-Боже…

Чужий би побачив — сказав би: стратила розум.

Та вона би про себе подумала так само, якби побачила таке збоку і якби не знала правду.

Але що їй до того, хто і що подумав би? Вже хто що мав подумати — зробив те давно і може, забув.

А їй однаково. Вона тулить запашну свою дитинку до грудей, та обнюхує запашне її личко, натерте м'ятою та рум'янком.

Байка, що дитинка її з ганчір'я.