Майже ніколи не навпаки - Матіос Марія
Новела перша. Чотири — як рідні — брати
ОДОКІЯ, А ПО-ДОМАШНЬОМУ Доця, — вінчана жінка старшого Чев'юкового сина Павла — четверту дитину носила так тяжко, що сам свекор Кирило, м'який серцем, але скупий язиком, був змушений втрутитися в справу, яка в Тисовій Рівні ніколи не вважалася делікатною, оскільки не мала нічого спільного зі справами чоловічими.
У цім краю жіноча тяжба споконвіку належала до діла буденного. Можна сказати, майже другорядного.
Тут від зачаття світу чоловічою турботою було здорове сім'я, а жіночою — витривале лоно. Ото й увесь спільний ґешефт.
Проте, надивившись не так на щоденні Доцині риганці довкруж стайні, як на тліючу на попіл невістку, що вже кілька місяців жила на воді та яблуках, Кирило якоїсь-то ночі сказав своїй Василині:
— Щось треба робити з Доцькою, жінко.
В Кириловому голосі була твердість, якої завжди остерігалися всі домашні.
— А що маю робити?! — сіла на постелі Василина, спросоння невинно закотивши догори очі. — І я тяжко Андрія носила, а твоя мама-небіжка дуже мене жалувала?! Та мені очі вилазили коло того дурного сапання, дитина вже просилася на світ Божий, а мама казали: "Гай, ще сапаємо два рядочки, та й буде. Все'єдно сапаєш не так, як треба. — А як треба, неню? — питала. А вона: — Не знаю, як, але не так, як треба". Отак було. Що, забув, як наш Андрій у гарбузинні родився?
— Не теренди й не переч, жінко! Нічого я не забув. І маму-небіжку мою лиши в спокої! їй на тому світі вже порахували гріхи. Ти сліпа, що невістка нидіє на очах, а слова не скаже? Як уродить каліку — не біда. Вигодують. А як Доця вмре під час пологів, то Павлові треба буде женитися. А він уже з трьома дітьми. Кому чужі діти в голові? Вродиться від іншої жінки байстер — ці троє стануть чужими. Мачуха — не хліб пшеничний. Ти вже забула своє сирітство, що така недобра до Доцьки?
Василина вислухала довгу чоловікову бесіду, але промовчала — лиш стиснула зуби. Хоч важко далася їй та німота.
А там і вляглася коло Кирила.
Сон її покинув начисто. Від злості.
Свекруха не дуже святкувала першу невістку. І то не через що інше, як через мовчазну, але тверду, мов камінь, любов до Доці свого найстаршого й найдобрішого сина Павла.
Ніколи Василина не бачила, щоби Павло запобігав перед жінкою. Навіть, коли вернувся з війни. Не виділа, щоби десь бодай би притиснув у коморі, чи полайдакував би з нею влітку в сіні на стайні.
Але те, що Павло й не дихав би без Доці — це свекруха знала точно. Не так знала, як чула серцем.
Що там казати… Кому вже кому, а собі Василина може признатися, як не раз троїлося їй в очах та шуміло в вухах, коли крадькома подовгу вистоювала під дверима чи вікнами, прислухаючись до звуків за стінами хати, де без її нагляду лишався Павло з Доцькою на ніч. Василина понад усе хотіла бодай упівока згадати те, чого, як тепер їй здається, й не було, а лише привиджалося в їхній з Кирилом молодості.
Але Павло з Доцькою були якісь такі потайні, що мамі залишалася лише глибока лють та безсловесний подив, коли рано-вранці син із невісткою бралися до роботи так гостро, ніби хотіли швидше докотити день до вечора, аби разом ускочити в гарячу нічку.
О, тепер Василина також має бездонні й безсонні ночі. Але хіба що для згадування-здогадування.
А згадати було що…
Та ба… хіба що лише згадати… Бо раптова хвороба підтяла Кирилові чоловічу силу, так, ніби її й не мав ніколи. А швидше за все, якась двонога чортиця колись позаздрила їхнім синам — здоровим, як горіхові зерна, та й укоротила дні для Василининої втіхи, напустивши на Кирила чоловічу неміч, гіршу від каліцтва, задовго до старості.
А що зробиш? Судьба! Кириловий тато втесав своїй любасці дитинку в сімдесят п'ять років, а тут…
Ото й злоститься потайки Василина на невістку мало не з першої днини, бо невістка має з Павлом те, що свекруха давно забула.
Кому про це скажеш?!
Павло, Василина це добре знала, вдачею, а токмо, чоловічим гоном, пішов у Кирила. Це тепер Кирило раз на півроку, та й то ліниво, лапає Василинину шмондю руками, як вернуться вони з якогось набутку. А колись-то, прости Боже, не зважав ні на піст, ні на Великдень, ні навіть на мерця по сусідству. Отак-то колись було, а як тепер стало…
А Павло тимчасом робить Доці діти. І робить не морквою. А так — як треба.
…Отож Василина, не раз і не десять зітхнувши від жалю до себе й зо злості на Доцю, пішла по ворожках і знахарях, як наказав їй Кирило. Ослухатися чоловіка в їхній фамілії не було права.
Проте ні знахарство, ні служби Божі не помагали невістці. Доця гасла на очах, лише її донедавна запале черевце почало вивершуватися, як на дріжджах.
"Росте в череві каліка. Свят-свят-свят!", — перехрестилася мовчки Василина, додивившись, як невістка важко зашнуровувала зранку постоли.
— …СКЛИКАЙ, ЖІНКО, НА ЗАВТРА ДІТИ, — закомандував Кирило Василині, мовчки повечерявши й виказавши "отченаш".
— Усі?! — сплеснула долонями, а потім навіщось витерла їх у фартух.
— Усі.
Василина беззвучно заплакала: "Ой, усі… Дмитрика вже не закличеш із того світа… А Кирило щось собі надумав, Божечку, поможи всім людським дітям і нашим…"
Три Чев'юкові сини — Павло, Андрій та Оксентій — однакові, як три краплі води, сиділи круг дубового столу посередині найбільшої — про гостя — кімнати. А четверта крапля такої самої води — батько — мовчки ходив круг них, подовгу затримуючись за синівськими плечима й коротко поплескував кожного по шиї.
Кирило мовчав — бо думав.
Сини мовчали — бо не знали, що думав батько.
— Помолимося за Дмитрика… — нарешті заговорив.
І всі четверо звернули очі й складені до молитви долоні до Матері Божої під рушником посередині стіни.
— …Прийми, Боже, грішну душу раба Божого Дмитра в царство Твоє небесне, а нас заступи-заборони від злого умислу й дурного діла… — незвичними словами закінчив молитву старший Чев'юк і сів на своє місце. В голові стола.
Андрій з Оксентієм начебто прокашлялися. Один лише Павло витер сльозу з ока.
ПРО ДМИТРИКА після його страшної смерті в хаті Чев'юків не говорили.
Молилися.
Розказувати не було що.
Хто знав — мовчки хрестився.
Хто не дуже був утаємничений у тонкощі тієї темної історії — й питати не пробував.
Кирило добрий за доброго, але міг би закатрупити своїми руками кожного, кому закортіло б обернути язик навиворіт про найменшого його сина, що пішов у глину парубком, не маючи й двадцяти років.
Проте ніхто не знав, що Кирило віддав би маєток, аби лише дізнатися ім'я нелюда, який упокоїв його невинну дитину.
…А з Дмитриком Чев'юком трапилося те, що зазвичай трапляється з людьми не тільки в воєнну годину, а будь-якого року й будь-якої пори, коли одна половина видимого світу захлинається горем, а друга половина — шукає пригоди на свою захмелілу голову.
У світі завжди одне й те ж: одні люди вбивають інших людей, а якісь інші люди в цей самий час — люблять іще інших. А ще інші — ненавидять тих, хто любить.
І не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.
Ні з любов'ю.
Ні з ненавистю.
І майже ніколи не є навпаки.
…КОЛИ ІВАНА ВАРВАРЧУКА, як і багатьох інших чоловіків із Тисової Рівні, взяли воювати за Франца-Йосифа, молода його дружина Петруня залишилася з немалим маєтком сама-саміська, коли добре, а коли й не дуже даючи раду розрослому своєму господарству.
Та коли у Варварчуччиному обійсті впродовж одного тижня
отелилися дві корови,
ожеребилася кобила
й опоросилася десятьма поросятами свиня,
річний бик почав фоскотіти крізь розбухлі ніздрі, як ведмідь у малинах, і гребти ратицями підлогу в стайні так, що іскри вилітали з-під дощок,
а литочку самої ґаздиньки вразила ласиця,
випросила Петруня в найближчих сусідів найменшого хлопця для помочі.
Не наймитувати — помагати.
Чев'юки бідними не були ніколи.
Отож дітей у найми не давали.
Але Петруню по-сусідськи пожаліли: в самих найстарший син Павло стояв тепер за Цісаря на фронті.
Договір між Кирилом і Петрунею склали простий: Дмитрик доглядає Варварчукову худобу, а за те сінокіс і два тури отави на Погарі та ще дві копи кукурудзів із Варварчукового городу на Трепеті цього року беруть собі Чев'юки. Замість плати помагальникові Дмитрикові.
Тихий і робітний Дмитрик, з якого ніколи не чути було зайвого слова, зранку до вечора пантрував коров'ячі ясла та жолоби, не випускаючи з рук вила, лопату чи щітку для чищення худоби. Навіть лютий, як справжня йорданська студінь, Варварчуччин бик вже майже довірливо терся об Дмитрикове плече, не надто гостро реагуючи на будь-чию появу на подвір'ї.
Усе, певно, й до сьогодні було б так мирно та добре, якби одного осіннього полудня молода ґаздинька сама не полізла на горище стайні по сінце для теляток.
А Дмитрик, що поїв із цебра корову, якраз на ту хвилину не скинув би догори голову, при тому не встигнувши заплющити невинні, але видющі очі не займаного ще парубка…
…Толочене молодими тілами сіно на стайні добре кришилося навіть і взимку.
І навіть пара з уст, донедавна німих, а тепер — роздертих невимовною втіхою, вилася попід холодний дах, як димок від щойно розпаленого вогнища.
Так двоє людей, іще вчора чужі, а сьогодні — збожеволілі від наглого пожару в крові, легко й бездумно позбулися своїх голів.
Без сокири чи шибениці.
Отож, коли одного разу Андрій Чев'юк заблудив зненацька чи то до Петруні, чи прийшов допомогти своєму молодшому братові-помагальникові, а двері в стайню були відкриті, він довго не думав. Лиш по-котячи скочив на східці драбини, що вели на горище.
Від побаченого Андрій ледве стримав природне в такому разі: "Мо-о-ой — мо-о-ой!…"
Та навіть коли б і не стримав, його ніхто б і не почув.
…ДЯКУВАТИ БОГУ, ЖИВИЙ-ЗДОРОВИЙ Іван Варварчук якоїсь-то весняної днини щодуху вертав із війни додому, аж курилося з-під обношених його постолів з онучами.
А Чев'юків середульший син Андрій випадково, але ніс у ніс, перестрів його якраз коло самої жидівської корчми. Так, ніби давно виглядав вояка.
Видко, щоб розпитати правду про війну.
У закуреній димом корчмі каганець під стелею й над спорожнілими бутелями перед Андрієм та Іваном ліниво блимав чи не до серед ночі.
Зате один — Андрієвий — язик не мав стриму між зубами, а другий — язик Івановий — не мав сили обертатися навіть у беззубому роті.
А Йванові ноги, ще зранку здорові й прудкі, як в оленя шлюбної пори, по-зрадницьки нагло м'якли, нібито їх ловив раптовий параліч.
