Смерть у Києві - Загребельний Павло
Винних немає, ніхто їх не шукав від першої хвилі й від першого дня, а тепер ніхто й знайти не може".
Так безглуздо й безпричинно загинув у Києві нащадок Рюрика у восьмому коліні, правнук Ярослава Мудрого, Ігор, в хрещенні Георгій, син Олега Святославовича і княжни половецької, в хрещенні Феофанії.
Дуліб писав: "Чим міг так сприкритися киянам Ігор, який прокнязював у Києві всього лиш дванадцять днів, на тринадцятий день уже втікав од Ізяслава і, покинутий дружиною, ганебно загруз у Дорогожицькому болоті й просидів там чотири дні голодний і зрозпачений?
Відомо, що вбитий був великий любитель до ловів звіра і шахів, був читач книг і вчений церковного співу. Він не видавався серед людей, був на зріст невисокий, Сухорлявий, волосся, всупереч князівському звичаю, ноги в довге, мов у священиків, борідку ж мав невеличку, вузеньку. Слабував ще змалку на ноги, від чого в ньому зродилася заздрість до всіх здорових людей, а отже, і меншість та підозрілість. Навряд чи киянам великою радістю було почути, як недужий Всеволод, що вже й з постелі неспроможен був звестися, виснаживши серце і єстество у великих підступах та невситимому блуді, оголосив спадкоємцем київського столу недужого на ноги Ігоря й примусив киян цілувати на тому хрест. Недужий хотів лишити по собі так само недужого, бо здорового не хотів. А народ не хотів собі каліки. Бо коли князь нетвердо стоїть на власних ногах, то вважай, що кульгатиме він не самим єстеством, а й духом також".
Прийшов Іваниця, і Дулібові довелося відкласти перо. Бо Іваниця повідомив:
— Утік прибрамний з нашого монастиря. — Коли? — спитав Дуліб.
— А тоді ж і втік. Дуліб не зрозумів.
— Коли — тоді?
— Ну, коли вбили князя.
— А цей?
— Той, що відчиняє нам? То новий. Настановив його ігумен Ананія відразу. А той утік. І ніхто не знає куди.
Перший винуватець. Можна відразу вписати в пергамент. Тільки знати ім'я.
— Звався як?
— Сильвестр. Або Силька — по-простому. Вчений вельми. Послушником у самого ігумена був. Потім вів записи монастирські. До брами приставлено в серпні.
Серпень. Знов серпень у Києві. Навіть у кам'яну тиху обитель вдирається він із своїм шалом. Дуліб прикрив очі повіками, трохи посидів так, потім присунув до себе пергамент. Написав: "Перше ім'я винуватця — Сильвестр, монастирський прибрамний. Винний, бо втік. Чи ж стануть відомі ще й інші імена? І хто вони?"
Іваниця не йшов. Дивився, як Дуліб записує на пергаменті, спокійно всміхався.
— Ще знаєш щось? — поспитав Дуліб.
— Оце! — ствердно сказав той.
— То кажи. Тепер все згодиться. Вскочили ми з тобою в халепу.
— Як Всеволод вмирав, то велів приводити до себе хлопчиків і класти голих обабіч.
— Всеволод? — Дуліб якось не міг ув'язати все те, чим вони переймалися нині, з князем, що вмер своєю смертю рік тому в Києві. Щоправда, вмер на початку серпня!
— Оце! Кажу ж. А раз звелів привести дівчину. Поклали голу до нього в постіль, а він закричав: "Геть! Геть!" І знову — хлопчиків.
Дуліб спробував уявити. Як дружинники викрадали по всьому Києву хлопчиків і водили до князя. Як зігнали в палату дівчаток, і вмираючий, великий, товстий, чорно-волохатий, лисоголовий Всеволод показав самими очима: оту. І її вкинули йому в постіль. Голу, злякану, теплу до холодного напівтрупа. І доторк перестрашив її і пронизав усе тіло дрожем. А князя теж ударило мало не до смерті її життєвістю, невичерпною бентежністю і він закричав: "Геть! Геть!" І знов прикликувано хлопчиків і обкладувано ними князя, і спокійна хлоп'яча сила переливалася в нікчемне тіло старого розпусника.
Може, кияни боялися, що Ігор буде таким самим, як і Всеволод? Адже про всіх Ольговичів ішла лиха слава розпусників. А може, встиг Ігор навіть за дванадцять днів свого князювання наробити чогось такого, що не стерпіли кияни й мерщій послали за найближчим з Мономаховичів, а ним виявився Ізяслав, який передбачливо засів у Переяславі, що здавна вважався найзручнішим городом для пострибу на стіл Київський?
— Про Ігоря що кажуть у Києві? — спитав Дуліб Іваницю.
— А нічого. Про смерть — і все.
Винних не було. Прибрамний не йде в лік. Він тільки відчиняв браму. А кого впускав?! Тепер не знайдеш. Великий город затявся в таємниці, не викаже її ніколи й нікому. А звинуватити цілий город? Для цього він мав би бути набагато менший і не Києвом. Бо Київ не підпалиш чотирма кінцями, і людей не виженеш за городські вали, і віри з Києва не візьмеш.
— Не за своє діло взявся, — вголос подумав Дуліб. — Треба вертатися до князя Ізяслава.
— А смерть у Києві? — трохи ображено поспитав Іваниця.
— Довідалися про все, більше не можемо.
— Оце! Коли є про що довідуватися, то чоловік довідається неодмінно. Як хворощів несила приховати від лікаря, коли вони є в тілі, так і тут. Побути нам треба в Києві.
— Добре тобі ведеться в Києві?
— Оце!
Надворі заіржали коні, задзвеніла зброя, незвані й негадані якісь верхівці оточили скит, ще Дуліб з Іваницею не встигли ні здивуватися, ні обуритися, а вже пропхалося до келійки кілька бородатих, забіяцького вигляду чоловіків, внесли з собою кінський дух, запахи реміняччя і марноти людської, передній без ласкавості й поштивості в голосі спитав:
— Дуліб хто?
— Я, — сказав Дуліб.
— Поїдеш з нами.
— Куди й чого?
— До боярина Войтишича.
— Я княжий лікар, — нагадав Дуліб.
— Князів багацько — Войтишич один.
— Я теж один. Звуся Дуліб. Лікар прибічний великого князя Ізяслава. Чули?
Бороданя трохи спантеличив спокій Дулібів.
— Просить тебе воєвода й боярин Іван Войтишич, — вже інакше повів він мову.
— Так і треба казати. Коли просить, то ще подумаю. А для цього всі вийдіть звідси, бо я хочу тут лишитися.
— Звелено без тебе не вертатися.
— То й не вертайтеся.
Іваниця вже випихав з келійки немитих бороданів, вони виходили, притримуючи широкі мечі, зиркали туди й сюди зарізяцькими очима.
— Оце! — вигукнув Іваниця, зачиняючи за ними важкі дубові двері.
— То що? — спитав Дуліб. — Поїдемо до Войтишича?
— А нащо він нам?
— Коли старий чоловік просить лікаря, то що має чинити лікар?
— А звідки той старий довідався про тебе?
— Не знаю. Не думалося про це.
— Зате знаю я. Ігумен сказав йому. Вони родичі. Войтишич ігуменову сестру за жону мав. Бездітна, як і сам ігумен. Весь рід їхній безплідний. Як сухе дерево.
— Від людей не залежать такі речі, — сказав Дуліб. — А про ігумена й мовити не слід, раз ми в нього в гостях.
— Поспитали б ігумена про того прибрамного.
— Гріх. Святі отці поза всякими підозрами. Та ще ігумен княжого монастиря.
— Вбито теж чоловіка не простого, а князя.
— Але ж це людьми Ізяславовими. А ігумен Ананія — Ізяславів чоловік, як і ми з тобою.
— Хто вбив, того й знайдемо. Хоч би сам Бог святий був. Ігумен же, коли хочеш правди, вельми не любить тебе, Дулібе.
— А тебе?
– І мене. Для цього й Войтишича намовив, щоб той нас умкнув до себе. Так ніхто про нас не відав — тепер знатиме весь Київ. Бо у Войтишича на дворі пів-Києва товчеться щодень. Боярин і за стіл трапезувати не сідає, поки не збере душ кільканадцять.
— Звідки відаєш?
— Так. Чув. Надто ж полюбляє, щоб були люди зайшлі, з далеких країн, посли, гості.
— Цікавий до світу?
— Як знати. Один сам цікавий до світу, другий із шкури пнеться, щоб світ про нього чув. Войтишич, може, хоче, щоб не забувалося його ім'я. При багатьох князях був воєводою, тисяцьким. Був у Києві колись Ян Вишатич. Прожив мало не сто літ, перетривав князів у восьми колінах, був у походах з Святославом, Володимиром, Ярославом, з синами й онуками Ярославовими. Вже й на коня не міг сам залізти, то його висаджували, прив'язували до сідла, і так ішов попереду дружини. Сорок літ тому помер, а й досі в Києві згадують. Войтишич і собі, може, воліє такої слави.
— Вмовив ти мене, Іванице. Тепер бачу: треба їхати до Войтишича.
— Оце! Хіба я вмовляв?
— Вже так вийшло.
Вони ніколи не сперечалися. Треба — то треба.
— А як вирушимо? — поспитав Іваниця. — Кінно чи пішо?
— Раз ми князівські посланці, то личить кінно, — відповів Дуліб, складаючи своє приладдя для письма і згортаючи пергамент, в який вже чи й сподівався вписати будь-що нове, — А тим скажи, хай забираються. Поїдемо без них. Знаєш же, де двір Войтишича?
— Оце! — усміхнувся Іваниця і пішов проганяти Войтишичевих задирак і приводити коней.
Тепер розповідь переходить на Войтишича.
Він зустрічав Дуліба, ставши перед ворітьми свого двору. Виявляв честь княжому лікареві, не забував і про себе, бо й хто б то не став перед таким двором, як у Івана Войтишича! Власне, й не двір, а два двори, з'єднані водне. Належали вони колись Яну Вишатичу і його синові Путятї, що був правою рукою великого князя Святополка цілих півтора десятка літ. Але кияни не прощають нікому надто довгого володарювання. Після смерті Святополка двори Путяти й Вишатичів були погромлені, бояр вигнано з Києва в їхні вотчини, а Володимир Мономах, сівши на стіл великокнязівський, віддав двори своєму воєводі Войтишичу, який і почався з того часу, як боярин київський, а не просто воєвода мандрований князівський — куди князь, туди й він. Хіба ж не ведеться воно так спервовіку: одні бояри кінчаються, другі починаються — на тому й стоїть Київ.
Отож, Войтишич вийшов зустріти гостя аж за ворота свого двору.
Розкрилював обійми ще здалеку, розливав усміх по широченній, колись, видно, золотистій, а тепер сіро-жовтавій від сивизни, покудланій бороді, голосом зривистим чи то на спів, чи то на крик загукав:
— Дорогий ти мій!
По той бік воріт стояв вимитий і вишкрябаний у кожній зморщечці ігумен Ананія, в новісінькій чорній рясі, весь у сяянні золота й самоцвітів, а позад нього в дворі кублилися оті немиті задираки, що намагалися силоміць приволокти Дуліба сюди, знехтувавши його високим званням князівського посла з надзвичайними повноваженнями. Аби не звання посольське, то Дуліб, забачивши ігумена й отих невмиваних зарізяк, спокійно б відвернув коня й проїхав повз Войтишича, мов побіля стовпа або сухого дерева, але становище зобов'язувало до відповідної ґречності, тому Дуліб зіскочив з коня, те саме зробив також Іваниця, годилося пішим вступити в двір, раз хазяїн вийшов зустрічати аж на вулицю, вони обидва, ведучи коней в поводу, наблизилися до Войтишича, і тут боярин нарешті зміг зімкнути розкрилля своїх обіймів, мов найріднішого, обхопив він Дуліба, виспівуючи йому в самі вуха:
— Дорогий ти мій!
— Нас двоє, — нагадав Дуліб.
