Смерть у Києві - Загребельний Павло
Іваниці ж подобався Дуліб тим, що ніколи не розпитував занадто. Міг подивуватися, коли щось чув од Іваниці, але й не більше. Зате ніколи не приставав з ножем до горла: звідки, та як, та чому, та за які гроші дізнався? Знаю, ось і маєш.
А знав усе й завжди Іваниця від жінок, а казати про те не хотів нікому. Батькові рідному не сказав би, Дулібові не признався ніколи, та й сам мовби забував про джерела своїх знань. Жінки ж ішли до нього скрізь, як тільки вони з Дулібом з'являлися й ставали для спочинку чи для Дулібової лікарської роботи. Від Іваниці не вимагалося ніякого зусилля: ні кивання пальцем, ні навіть скинення бровою. Його добра душа світилася йому з обличчя, з очей, з усміху, і жінки, зваблені цією невичерпною добрістю, мерщій ішли до Іваниці, дарували, власне, все, що мали, а найперше, мабуть, новини, таємниці, відомості, яких посідали завжди безліч.
Тоді він повертався за день чи два до Дуліба й розповідав йому про те й про се, про таке, що мало хто міг знати, іноді тільки лічені люди, іноді тільки втаємничені, іноді лиш можні, воєводи чи бояри, а вже в Чернігові перевершив самого себе, розкривши князівську змову.
Яка то жінка чи дівчина принесла йому тоді таку неймовірну таємницю, про те він і сам не хотів доскіпуватися, а вже щоб казати комусь іншому, — марні сподівання!
Ну, то ось. Вони в'їхали в Київ надвечір, відразу сховалися в монастирі, ніхто до пуття й не відав про їхній приїзд. Коли якась київська молодичка й забачила Іваницю і звабилася його усміхом, то, хоч убийся, не могла вона в такім скорім часі допитатися, де, в якім дворі, за якою брамою сховався на нічліг гарноокий молодик. З усього, отже, виходило, що принаймні першу ніч Іваниця проспить у Києві спокійно, не протривожений тими, які тривожили його солодко скрізь.
Але серед ночі з'явилася мана. Доторкнулося йому до плеча, поклало собі пальчика на уста, закликаючи мовчати, кивнуло, щоб ішов слідом, і повело з келії через монастирський двір, повз церкву, до глухої стіни, де росли високі дерева. Йшло все біле, у білій сорочці, з білим волоссям, білолице, білоруке, несло свічку, прикриваючи кволий вогник маленькою долонькою, і долонька світилася проти вогню не рожевим, як у всіх людей, а теж мовби білим. Мана, та й усе.
Коло стіни воно вознеслося вгору, дивним чином якось зачепилося за темну гілку, не випускаючи свічечки, перепурхнуло через стіну, покликало Іваницю вже звідти голосом таким ніжним, що в нього зайшлося серце:
— Іди за мною.
Він стрибнув важко раз і вдруге, поки дістався до тої гілки, довго чалапкався через стіну, стрибнув у темряву на другий бік, став, озирнувся довкола. Ніде нікого.
— Гей! — стиха покликав Іваниця. — Де ти?
Ніхто не відгукнувся.
Він побігав трохи вздовж стіни туди й сюди, вдарився ло вулиці, по другій. Нікого. Мана!
Міг би перехреститися, та тільки сплюнув. Переліз через стіну, повільно почав пробиратися до кам'яного скиту, ще сподівався, що знову з'явиться оте неправдиво біле дівча з голосом, од якого заходиться серце.
Не з’явилося.
Коло скиту його ждав Дуліб.
— Ти де був?
— Та… ніде.
— Ганявся за кимось?
— За ким би мав ганятись?
— А ось.
Дуліб узяв його за руку і дав помацати загнаний у двері спис.
— Оце! — сказав Іваниця.
Завжди треба мати свідків. Коли не маєш — поклич їх. Але на таке діло жоден з них не міг прикликати нікого. Не вміли навіть сказати один одному, яка ж пригода з ними сталася. Дурне то було діло й темне. Дуліб відчув ворожість, що нависла над ними в Києві, щойно в'їхали вони в браму великого города. Іваниця ж своїм звичаєм тільки подивувався своїй пригоді. Коли ж Дуліб обережно висловив побоювання щодо успіху їхнього таємного посольства, молодший його побратим безжурно відмовив своє улюблене й вичерпне: "Оце!"
Була знов п'ятниця, як і того дня, коли вбито Ігоря. Хоч ішов на спад вересень, сонце пекло немилосердно, так ніби вже навіки втратило свою лагідність. Щоправда, помічено було, що й у Києві сонце несамовитіє часом, і несамовитість сонцева припадає на серпень, починаючись уже від перших його днів. У серпні помер Всеволод, передавши стіл братові своєму Ігорю, в тому ж таки серпні прогнав з Києва невдаху Ігоря меткий Ізяслав, прискочивши поперед усіх Мономаховичів, цього року у серпні ж таки вирушив Ізяслав на з'єднання з чернігівськими князями, а вийшло з цього те, заради чого Дуліб мав тепер сидіти з Іваницею в Києві й дошукуватися причин несамовитості вже й не сонцевої, а людської.
Дуліб стривожився не так нічною незбагненною пригодою і не так відвертою неприхильністю ігумена Ананії, яку відчув од першої зустрічі, як тим, що дали їм уже перші дні розпитувань. Ніхто в Києві, здавалося, не приховував того, що сталося, всі охоче викладали все до найменших дрібниць про смерть Ігореву, розповідалося так доладно і вправно, ніби хтось заздалегідь, ще при живому Ігореві, склав легенду про його убивство, з якої можна довідатися про що завгодно, окрім головного: хто ж винуватець!
Винних не було… Хто перший гукнув про смерть князеву, хто біг до монастиря, хто бив Ігоря, хто вбивав? Про це не було мови. Так ніби гукав цілий Київ, і до монастиря бігли всі кияни, і князя вбивали також усі.
Дуліб, не маючи досвіду в такій тяжкій і заплутаній справі, намірився для початку записати все відоме.
Добув з сідельних саков пергамент та приладдя для письма, сів у своєму кам'яному притулку й, відпустивши Іваницю на вільну волю в сподіванні, що тому все-таки відкриється щось, до часу заховане від загальної уваги, спробував розставити події в тому перебігу, як мали вони відбутися тиждень тому, в п'ятницю дев'ятнадцятого вересня, літа від сотворіння світу шість тисяч шістсот п'ятдесят п'ятого: дві шістки і дві п'ятірки, збіг чисел, видно, вельми небажаний і зловісний, як показали події.
Писалося не знати й навіщо: чи то собі для пам'яті, чи то щоб піднести сей пергамент князеві Ізяславу, бо винних має шукати той, хто може карати.
Дуліб писав: "З усього видно, що серпень для Києва місяць вельми загрозливий, через що слід завжди бути обачливим, наміряючись розпочинати важливі справи саме в сей місяць".
Розвивати цю думку навряд чи й слід було, бо й так тут відчувався натяк на те, що, може, й Ізяславові торік у серпні не треба було захоплювати київський стіл, знехтувавши правом старших Мономаховичів — В'ячеслава і Юрія.
Дуліб писав про серпень нинішнього року, про похід і іч. пава, про свою власну пригоду в Чернігові, й про зраду тамтешніх князів, і про те, як стривожився Ізяслав і як вирішив негайно послати до Києва послів, щоб вони Все розповіли киянам.
Посли великого князя Ізяслава, дружинники Добринко й Радило, прибули до Києва на Мстиславів двір і передали шістнадцятилітньому князеві Володимиру, який жив там на батьковому дворі з матір'ю, слова старшого брата: "Брате, їдь до митрополита, склич киян усіх, і хай оці мужі розкажуть про зраду чернігівських князів".
Володимир, щоб не гаятися, звелів своєму тисяцькому Рагуйлу та головному київському тисяцькому Лазарю Саковському збирати киян до Софії, а сам сів на коня й поїхав до митрополита Климента.
Ще ніхто нічого й не відав до пуття, а вже якась чутка просочилася між люд, тому зібралося до Софії сила-силенна киян, і збилися в такому стиску, що ні побачити, ні почути, ні дихнути навіть, і ось тут хтось тямковитий гукнув переднім: "Анумо, сядьте!" — а вже тоді сіли й подальші, щоб усім бути однаково до неба, так що стояли тільки митрополит, та князь молодий, та тисяцькі, та посланці великого князя Ізяслава, та дружина кінна числом до ста або й більше.
Коли ж почули кияни про те, як плели сіть князі чернігівські, щоб уловити в неї Ізяслава, то скочили на рівні як один чоловік від обурення на рід Ольговичів і Давидовичів, і здійнявся лемент такий, що й Софія мовби захиталася, і вже ні Добринко та Радило не могли перекричати киян, ні навіть митрополит довго не міг погамувати натовп. Крик був чималий, але, як завжди буває при такому великому скупченні людей, слів ніхто не міг дібрати, та ніхто й не дбав про те, щоб його слова почуто, кожному залежало на тому передовсім, щоб викричатися, бо тоді чоловікові якось воно відлягає від серця.
Все ж Добринко влучив хвилю тиші й зумів проштовхнути в ту коротку мовчанку слізний поклик великого князя Ізяслава, який знав, що люд найліпше взяти сльозою і лестощами:
— "О улюбленці мої кияни! Поможіть мені, хто на конях, хто водою в суднах на моїх ворогів і на ваших: бо не мене самого хотіли вбити ці недруги, але й вас викоренити!"
Слова посланців Ізяславових про те. що великий князь закликає киян піти хоч тепер дружно з ним вже й не проти самого Святослава Ольговича, а супроти всього роду Ольговичів та Давидовичів, сприйняли кияни вже мовби й заспокоєно, вже за звичаєм мали б вони вмовкнути на якийсь час, щоб подумати гаразд, бо важливі справи завсігди потребують обдумування, та на площі коло Софії панувала така несамовита тіснява, що каламутилося і в найрозважливіших головах, а тут саме й пролунав чийсь голос забіяцький. Голос був грубий і досить гучний, щоб його чутно стало всім,
Дуліб писав: "Люд, зібраний у кількості надмірній, невтишимий, як море, що рокоче прибоєм навіть у найбільшу тишу".
Він мовби сам присутній був там, на площі коло Софії, в отій тісняві, кидало його туди й сюди могутнім прибоєм юрмища, він уже не мав влади над собою, бо запанував над ним натовп.
Дуліб писав: "Що є натовп? Це тиха гладінь глибоководдя, що від найменшого подуву вітру брижиться й приходиться в рух у всій своїй товщі. Це вогонь, до часу прихований, готовий вибухнути полум'ям від найтоншої сухої скіпки".
Для київського люду сухою скіпкою став отой грубий голос невідомого чоловіка. Чоловік прогримів над усім натовпом:
— Князь вабить нас до Чернігова, а про те й забув, що тут найлютіший ворог сидить і князя нашого та й наш — Ігор Ольгович! Вбити його, а вже тоді битися за свого князя.
Слова були такі несподівані, що всім мовби заціпило, тільки митрополит, як муж найдосвідченіший з усіх, мерщій звів руку, наче насварюючись, і прорік осудливо:
— Гріховні слова і помисел гріховний!
Але ти лиш піддав піддав сили прихованому вогневі, розбудив лиху пристрасть у темних душах, яких знайшлося чимало.
