Хто зважиться — вогняним наречеться - Бердник Олесь

Мара. Він ліг на моху, заснув. І бачив сон. А потім напівсонний плентався додому. Буває така хвороба: людина спить і десь вештається. Лунатиками називаються такі хворі. Може, й з ним таке? Йшов, ішов з Карані, а отямився аж біля тину. І на ходу йому верзлося. Добре, що нікому нічого не сказав. А то сміялися б, глуму — на кілька років у школі.

Славко рушив назад, вибрався з долини. Ішов через Карань, перебирався болотом втомлено, втративши цікавість до краси, до ласки літнього дня. Хрипко й огидно скрикували чайки над ним, насмішкувато витріщали скляні очиська потворні жаби, сидячи на купинах. Все, на що кидав погляд хлопчина, набирало для нього неприємної ознаки, все блякло перед чаклунськими чарами тривожного видіння, яке лишало такий глибокий слід у серці. Треба забути його, викинути з пам’яті. Мара марою, а попереду навчання, шостий клас, друзі, безліч днів життя, яке лише починається…

Викинути? Славко раптом зупинився, ніби вражений блискавицею. А потім? Що замість того? Не шукати вже чудо-цвіту папороті, не слухати казок, вважати їх побрехеньками? "Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці!" Хто це сказав?

Довкола голови обписала тугу спіраль чорна ластівка. Може, це вона прошепотіла? Це ж слова чарівної бабусі! Як гарно сказано! А він забув. І готовий був викинути чари з душі, з пам’яті. Хіба так діяли казкові герої? "Хто прямо піде — коня втратить і сам пропаде". І вони йшли прямо — туди, де все пропадало. Чому, чому туди? Щоб повна казка? Щоб ніякої надії на звичайне, зручне, відоме?

Славко кинувся бігти назад. Стрибав по купинах, ніби заєць, зривався в болото, брьохався у воді, але не бентежився тим, а сміявся — весело й щасливо. Щось сталося з ним, щось невловиме ввійшло до серця, ніби промінь ранкового сонця у сутінки ночі. Він повернеться до лісу і чекатиме. Аж до ночі. Неодмінно діждеться чуда! Воно має статися. Він хоче казки! Хай вона прийде, хай обів’є його чоло, ніби ця ніжна ластівка, що не покидає Славка, а кружляє довкола. Може, вона теж із казки?

Чому все так змінилося? Чайки вже не стогнуть, а бадьоро вітають його палке рішення, і жаби не огидні, а барвисті, смарагдові красуні. Вони плавають на корабликах з широких листків латаття, підморгуючи хлопцеві, обіцяючи успіх на шляху незвичайного.

Мов стріла, пролетів хлопець зарості ліщини, осикові хащі Карані, спустився у Чортову Долину. Намагався заспокоїтися, стримати стукіт серця. Та воно радісно тріпотіло в грудях, щось передчувало. Славко хутко відшукав знайому галявину, зупинився під віттям дуба, оглянувся.

І раптом скрикнув від несподіванки…

ЧУДО-ЦВІТ

Серед зеленого моху він побачив квітку. Незвичайну, небувалу, не схожу на жодну ілюстрацію в ботанічних книгах. Вона розгорнула три блакитні пелюстки на смарагдовому тлі, схожа на чарівного метелика. Славко ніколи ще не бачив такої квітки. Він поволі наблизився до неї, став на коліна, хотів торкнутися пальцем пелюсток. Ніжні крильцята стріпнулися, замайоріли в повітрі, і квітка знялася вгору. Вона не давалася в руки.

Хлопець отетерів з несподіванки. Летюча квітка? Де це чувано? А може, то не квітка, а дивний метелик? Ні, під блакитними пелюстками видно ніжно-зелені листочки, довга гнучка стеблинка. Ось вона — казка! Він нарешті зустрів її. Бабуся з чарівницької хатки не прийшла, а послала йому своє чудо. Треба спіймати квіточку, роздивитися. Може, пощастить принести її в село, показати Максиму Йвановичу. Тоді йому повірять. Повірять, що він бачив хатинку, бабу-ягу, вогнистий клубочок.

Славко погнався за квіткою-метеликом. Вона перелітала з куща на кущ, з місця на місце. Ось вона сіла на шипшину, між пурпуровими ягодами. Хлопець метнувся до неї, поколов собі руки колючками. Квіточка майнула над його головою, торкнулася пелюстками щоки, ніби хотіла погратися. Славко розгублено дивився на неї знизу вгору. Як же її схопити?

Почувся сміх — дзвіночок.

Хлопець озирнувся. Невже його хтось вислідив? Ніде нікого. Тиша понад лісом. На Чортову Долину спадає присмерк. Квіточка починає сяяти ніжним, ледь помітним промінням. І знову лунає чарівний сміх. Він лине згори. Невже це сміється квітка?

— Це я, — прокотилися в свідомості хлопця тихозвучні слова.

— Хтось промовляє до мене, чи мені здається? — збентежено запитав Славко.

— Чому ж здається? — ласкаво почулося у відповідь. — Ти ж звертаєшся до мене — я відповідаю…

— Це ти, квіточко?

— Я…

— А чому ти втікаєш од мене? — осмілівши, запитав хлопець.

— Я граюся з тобою, — ніжно мовила квіточка, спускаючись нижче. — Ти хотів мене спіймати, а я не даюся…

— Чому?

— Я не можу бути в полоні. Ти хотів мене однести в село, щоб показати людям. Це — неможливо…

— Не збагну…

— Небувале не можна спіймати. Воно само приходить до того, хто шукає. Ти повірив, ти захотів, прийшов сюди — і побачив. Навіщо ж нести казку тому, хто її не шукає?

Славко замислився, потім кивнув. В його очах з’явилася ніжна, щаслива усмішка.

— Я зрозумів, квіточко. Не хочу нести тебе в село. Будь там, де сама захочеш. Але все ж таки скажи…

— Що, хлопчику?

— Якби тебе хтось піймав… силою…

— Буде горе…

— Кому?

Квіточка мовчала. Махнувши пелюстками, сіла на зелений килим. Хлопець присів поруч, боячись навіть дихнути. В голові паморочилось від хвилювання і чарівності того, що сталося. Він розглядав дивний утвір чи істоту, ще не розуміючи, як він чує голос квіточки, як вона відповідає йому. Як можливо, щоб жива квіточка могла говорити?

Пелюстки заіскрилися фосфоричним сяйвом, розгорнулися ширше. Заворушилися сріблисті тичинки, ніби довгі вії. Славкові здалося, ніби між крильцями квіточки розплющується око. З’являється блискучий білястий обідок, на ньому райдужне коло і велика чорна чи темно-синя зіниця. Око кліпнуло кілька разів, глянуло на хлопчика.

— Ти дивишся? — вражено запитав Славко, одсуваючись від квіточки.

— Чому це тебе дивує? — мовила вона. — Адже ти дивишся на мене?

— Це незвично… щоб квітка дивилася…

— Бач, — докірливо продзвенів її голос, — тобі це незвично. Ви — люди — хочете, щоб все було звично, як у вас.

— Але ж так не буває, — пробурмотів Славко. — Квітки не дивляться… і не розмовляють…

— А в казці?

— Так то ж в казці.

— А ти тепер хіба не в казці?

— Правда твоя, — замислившись, мовив хлопець. — Сказати кому-небудь — ніхто не повірить.

— Може, й повірять, — заперечила квіточка. — Казка дрімає в серцях багатьох людей. Згадай, як ви бігали за цвітом папороті!

— Ти й це знаєш?

— Я багато дечого знаю, — зітхнула квіточка. — Те, про що ти забув…

— Квіточко, а де ти виросла? Де ще є такі, як ти, квітки? — схилившись над нею, запитав хлопець.

Вона знову промовчала. Проте, ні… Щось чується Славкові. У глибині темної зіниці блискотять золотаві іскри, ніби розгорається багряне полум’я, колишуться тіні. Ба, то вже не тіні, а коні, а на них — вершники. Майорять стяги на списах, чується іржання, крики. А потім — пісня. Рокочуть-плачуть струни бандури, стогнуть високі хвилі на морі, несуть лицарів хоробрих на чайках у край далекий, на смерть, на подвиг, на безсмертя… Знову валують іскри полум’я, летять у блакитному небі небачені кораблі. Не літаки, не дирижаблі, не ракети, до яких звикло око хлопця. Ні! Ясенові кораблики з гордо задертими різьбленими носами, з візерунчастими вітрилами, що надимають проти сонця барвисті груди свої. І сидять в тих кораблях казкові звитяжці — народні герої. Нема для них нічого нездоланного: ні дракони, ні змії, ні пожежі, ні підступи царів чи вельмож — ніщо не зупиняє подвигу, на який дала благословення мати рідна, земля кохана, казка чарівна…

Славко схвильовано зітхнув. Чому в оці квіточки він побачив такі видіння?

— Чи знайоме тобі, хлопчику, те, що я показала? — запитала вона.

— Так, люба квіточко. Це — наша казка…

— Тоді не питай мене, — звідки я. Прощавай! Вона махнула пелюстками і піднялася в небо. Славко аж хитнувся за нею, простягнув руки вслід.

— Зажди, зажди! Ми ж так мало були з тобою! Я ще не намилувався на тебе!

— Казка приходить несподівано і зникає так само, — засміялася квіточка, блакитним вогником зникаючи між деревами.

— Я ще побачу тебе? — тривожно гукнув Славко.

— Підеш — знайдеш! Глянеш — побачиш! — пролунало над лісом.

Хлопець повертався додому задумливий і сумно-щасливий. Баба про щось запитала його — він не почув. Мати гримнула — Славко не відповів. Машинально сьорбав те, що баба поставила йому під ніс, дивився невидючим поглядом десь перед собою.

— Чи не зурочено тебе? — заклопотано озвалася баба Оришка, мацаючи долонею онукове чоло. — Якийсь сам не свій став. Ходиш десь вечорами. Де це ти цілий день ходив аж до смерку? Мо’, знову дива якогось шукаєш?

— У лісі був, — неохоче відповів онук.

— Я ж казав, — іронічно мовив батько, присолюючи кусень хліба і натираючи його часником. — Впали ті небесні камені нам на голову, а тепер треба до хлопця лікаря визивати.

— Не треба мені лікаря! — буркнув Славко.

— Авжеж не треба, — згодився батько. — Я сам полікую. Скину очкура та припарки поставлю, тоді твої вигадки як рукою зніме.

— Таке скажеш, — виступила баба не захист онука. — Хіба хлопець що вдіяв? Щось таке з ним трапилося, хіба він винен? По очах бачу — щось стрілося йому в Чортовій Долині. Еге ж?

— Правда, — видихнув хлопець. — Бачив…

— Що ж ти там бачив? — недовірливо запитала мати, косуючи оком на сина.

— Квіточку…

— Яку ще там квіточку?

— Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, має три пелюсточки і літає, — випалив хлопець одним духом.

— Збожеволів, — вражено озвався батько. — Точно збожеволів! Де ж це бачено — квіточка сама собою літає?

— Правду кажу, — крикнув Славко.

— Не свари дитину, — глипнула на діда баба Оришка. — Він диво бачив.

— І ви туди ж…

— І я. Бо знаю, що така квіточка є…

— Правда, бабо? — зрадів Славко і кинувся до неї. Баба обняла онука за шию і пригорнула.

— Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті.

— Чудо-цвіт?

— Атож!

— Що старе, що мале, — докірливо зітхнув батько, облизуючи після борщу дерев’яну ложку. — Ну, хай тішиться, аби не захворіло…

— То щастя, що онучок побачив диво, — мовила баба, радо усміхаючись. — Не всякому це дається.