Хто зважиться — вогняним наречеться - Бердник Олесь
Сьогодні ж, не відкладаючи…
КАЗКОВЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ
Довкола старої хатки, де колись жив лісник, був занедбаний сад. Яблуні здичавіли, бо нікому було за ними доглядати, густі бур’яни оточили ветхий притулок. Трьохсотлітній дуб покривав солом’яний дах темно-зеленим шатром, обабіч подвір’я стояли могутні сосни, золотіючи в призахідному сонці рудуватою корою.
Славко сидів у бур’яні за похиленим тином, розгортаючи будяки, поглядав на вікна й двері — чи не вийде Катя, чи не покажеться?!
Минали години. Дівчина не з’являлася. У маленьких вікнах було сліпо, порожньо. Потім з димаря попливла синювата цівка диму, запахло глицею. Певно, хтось затопив у печі. На ґанок вийшла похила бабуся. Славко пильно глянув на неї, розчаровано зітхнув. То була баба Одарка. Може, розпитати її про Катю? Та ні, не слід. Краще зачекати, щоб не розгнівити дівчинку, адже вона не хотіла, щоб він приходив…
Баба Одарка пошкандибала до повітки, нагорнула в кошелик глиці, понесла до хати, за нею побіг, тручись об ноги, великий сірий кіт. Над лісом спадали сутінки. Дерева втрачали яскраві барви, темніли, наливалися синьо-фіолетовою млою. В небі, між верховіттям, визорилося, низом покотив холодок. Славко зіщулився, в нього потерпли руки. А чого це він має гибіти в бур’яні? Підкрадеться, загляне у вікно. Може, Каті нема вдома? Може, пішла гуляти? Тоді ждати нема чого..
Він переліз через тин, суха лоза затріщала. Славко злякано завмер, прислухався. Ніде нікого. Спокійно.
Хлопець підкрався до віконця хатини. Одхиливши гілку здичавілої троянди, Славко зазирнув до вікна. В хатині пливло блакитне світло. Що таке — невже баба Одарка купила телевізор? Хлопець притулився чолом до нижньої шибки, закляк від несподіванки. Він побачив посеред хатини маленьку згорблену постать баби-яги з Чортової Долини!
Славкові стало гаряче, він ледве стримав себе. Страху не було, але хотілося вийти з схованки, озватися до баби, запитати. Адже вона тоді так ласкаво прийняла його, а він ховається, підглядає!
Хлопець вже хотів постукати в шибку, коли посеред хати з’явилася Катя. Вона, склавши руки на грудях, зупинилася перед бабою, щось сказала. Баба торкнулася пальцем до її грудей. І одразу ж на тому місці зажевріла яскраво-блакитна зірка. Довкола вогняної цятки спалахнула спіраль, почала розгортатися. Ширше, сильніше! Спіраль захопила обличчя, руки, ноги. Постать дівчинки танула, щезала. Славко захолов від ляку, що ж це діється? Катя вмирає? її не буде?
Спіраль сплелася в тугий клубок вогнистих ліній, ущільнилася, перетворилася на ніжну перлисто-блакитну кулю. Хлопець ледь не підстрибнув від здогаду: та це ж Нанті, вогнистий клубочок, який тоді на колінах у баби слухав його казку про царівну, що заснула! Що ж далі, що буде далі?
Клубочок, ритмічно блимаючи, плавав над долівкою. Баба щось мовила, він попрямував до столу і згас. На покуті, в блакитному промінні, що лилося не знати звідки, Славко побачив велику трипелюсткову квітку. Чудо-цвіт, який він зустрів у Чортовій Долині! Ой леле! То Катя вміє перетворюватися в будь-що? Щойно вона стала клубочком, а ось уже квіткою! Не дивно, що човен плив сам по собі, що вона йшла по воді, наче по землі! Вони обидві чарівниці — і баба й онука!
Хлопець заворушився від збудження, кущ затріщав. Баба глипнула у вікно, кивнула йому. На її зморщеному обличчі не відбилося й тіні подиву. Вона спокійно підійшла ближче, трутила віконницю, та легко піддалася. Славко не знав — вставати йому чи сидіти? Було незручно, соромно, лячно…
— Ну, давній знайомий, — проспівала баба, усміхаючись таємниче і трохи іронічно, — доброго вечора і приємної пригоди!
— Драстуйте, — прошепотів Славко, все ще сидячи в бур’яні.
— Невже тобі тут зручно? — здивувалася баба. — Вже давно ти мерзнеш надворі, жалишся кропивою, коли так просто — підійти, запитати дозволу зайти…
— Катя заборонила, — ніяково сказав хлопець.
— Вона не забороняла, а прохала, — з докором мовила баба. — Ти не послухав. Ніхто на тебе не гнівається. Навпаки, ти славний хлопчина. Я розумію, що тебе привела сюди не проста цікавість. Вставай, іди сюди, не бійся.
Славко хутенько оббіг хату, ввійшов до кімнати, несміливо зупинився біля столу. Квіточка колихалася в повітрі, від неї котилися хвилі тонкого запаху, в ньому був подих весняних трав, першої грози, дніпровського лугу.
— Це — Катя? — ковтаючи сухий клубок в горлі, шепнув він.
— Нанті, — мовила баба. — Для тебе — Катя. Ти вже стрічався з нею в такій подобі. В лісі…
— Я пам’ятаю…
— Тоді ти випробував себе. Спочатку були сумніви. Потім казка перемогла. Тільки тому Нанті пізніше підійшла до тебе…
— Там, на Річищі?
— Так. Ти, мабуть, дивувався, мучився — хто та що? Правда?
— Я… здогадувався… Тільки ж і тепер не збагну…
— Чого, хлопчику?
— Навіщо ви зробили її… квіткою?
— Вона і є квітка, — сказала баба.
— Квітка? — розкрив від подиву рота хлопець. — Як це?
— Тебе дивує, що квітка — розумна? Ти знову забуваєш, що стрівся із казкою…
— А як же… та її подоба? — сумно запитав Славко. — Дівчина Катя?
— Ти дав їй таку подобу.
— Як??
— Пам’ятаєш, ти розповідав нам казку про царівну, що заснула. Нам дуже сподобалася твоя розповідь. І краса царівни, яку ти описав. Нанті вирішила обрати для землі подобу тієї царівни…
— Чому? Чому саме так?
— Щоб бути близькою тобі, Славку, — ласкаво відповіла баба. — Казка для тебе улюблена, отже, ти повинен полюбити й того, хто вийшов з тієї казки…
— А навіщо… знову квіточка? Хай би вічно була дівчиною, — зітхнув хлопець.
— Ти все жадаєш знати одразу, — докірливо мовила баба. — Навіть казка не одразу мовиться, на все треба часу… Інколи той час страшний, важкий. Не всяка казка весела, хлопчику… Май терпіння! Скажи щиро — тобі припала до серця Катя? Не лише така, як була дівчинкою, а й ось така, як Нанті тепер?
Славко кивнув, ніжно глянувши на квіточку. Баба спостерегла той погляд, задоволено всміхнулася.
— Ти приймаєш її таку, як є?
— Приймаю, — прошепотів Славко. — І пішов би на край світу, щоб пробудити її. Хіба я гірший від царевича в казці?
Бабині очі розквітли волошками. Вона поклала долоню на плече хлопця.
— Ой, як гарно ти сказав! Сам не відаєш, як добре ти мовив, мій хлопчику! Я щаслива, що стріла тебе. І Нанті щаслива. Може, наша мрія здійсниться…
— Яка мрія?
— Зачекай. Подружися з Нанті, і вона тобі про все розповість. Про те, звідки ми прибули, навіщо…
— А чому я? — запитав спантеличений хлопець. — Неосвічений, малий… Чому ви не йдете до дорослих, до вчених?
— Дитяче серце, яке вірить казці, — дуже надійне, — лагідно мовила баба. — Воно не сумнівається в найдивовижнішому. А тепер — попрощаємося, хлопчику! Пора. Не покидай Нанті, дружи з нею…
— Можна до неї приходити… сюди? — несміливо запитав він.
— Для дружби всі двері відчинені, — сказала баба. — Нанті, ти чула, що запитав хлопчик?
Квіточка ніжно засміялася, по її пелюстках пробігли хвилі голубих іскорок.
— Нанті, вір йому. Відкрий йому нашу таємницю Він стане для нас ниткою до серця їхнього світу Поясни йому все, що треба. Ти згодна?
Квіточка знову замерехтіла перлистим полум’ям, Славкові вчулися слова:
— Я ждатиму, Славку…
— А тепер — іди, синку, — сказала баба. — Завтра ти побачиш Нанті. Не поспішай говорити іншим про те, що ти знаєш…
— А вже люди гомонять, — мовив Славко. — Щось дивне почало діятись довкола села…
— Що ж? — поцікавилася баба.
— То заряд рушниці попав у мисливця, коли він цілив у козулю, то лантух у баби сам собою плив над землею… то ще всякі дива…
— То Нанті бавилася, — засміялася баба. — Хотілося їй глянути, як люди сприйматимуть незвичайне.
— А я б сприйняв, — гаряче сказав хлопець. — І багато моїх друзів, школярів, не злякалися б! Бо хто найбільше любить все незвичайне? Діти. Он і польотами в космос, і винаходами всякими найбільше захоплюються діти…
— Це — гарно, — кивнула баба. — Якби так було завжди! Треба чудо бачити на кожному кроці. І ніколи не вважай небувале, незвичайне привидом втомленого мозку. На добраніч, синку! Нанті чекатиме тебе…
— Я прийду, — тихо сказав Славко, зупиняючись на порозі і поглядаючи на чарівну квітку. — Ти вір мені, Катю… Нанті. Я ще не звик, але ти вір мені. Я буду тобі щирим другом… Найщирішим…
Частина друга
КАТАСТРОФА
ПРОМІНЬ ДАЛЕКОГО СВІТУ
— І чого б я ото шастав поночі? — озвався з сіней батько, щось майструючи. — Як вовкулака, бродиш у хащі. Може, зурочила тебе та відьма лісова?
— Може, вона з іншого світу, — випалив хлопець. — З далекої зірки якоїсь!
— Отакої! — засміявся батько. — Добалакався!
— Ет, — махнув рукою Славко спересердя, прямуючи надвір. — Люди в космос літають, а ви наче в кам’яному віці. Я йду в клуню спати, мені зранку до школи…
— Іди, іди, — сказав батько невдоволено. — Та дивись мені!..
Славко хутенько виліз на сіно, ліг горілиць, картав сам себе за те, що почав сперечатися з батьком. Не стримався, розміняв таємницю на пусту суперечку. Хіба можна сперечатися про казку? Краще дружити з нею, хай вона відкриє йому віконечко у свій дивовижний світ. А потім, потім можна буде показати його іншим… Ліні, хлопцям, Максиму Йвановичу…
Жаль, що не можна просто. Піти б до кожного, привітатися, сказати: "Ось, прийміть гостя. Ця дівчинка з далекої зірки". І люди всі кидаються назустріч, вітають, показують все своє найкраще, співають пісень. Справжнє свято. У мрії гарно. А в житті не повірять. Хіба що Максиму Йвановичу сказати? Він знайомий з багатьма вченими. Порадить, що та як! Чому він одразу так не вирішив? Треба сказати Каті. Що вона відповість на це?
Зорі мерехтять ласкаво, вітер співає пісню понад дахом, і весело Славкові, і летить він у далечінь — вільний, безжурний — знаючи, що його чекає чарівна стежина не розгаданої ніким таємниці…
О шостій ранку Славко був уже біля хатини лісника. На ґанку сиділа Катя, милувалася ніжно-рожевим обрієм, що пломенів над стіною синього лісу. Баба Одарка стояла поруч, торкалася висохлою рукою до пишної золотавої коси дівчинки, вдоволено цмокала.
— Як королівна! — вихваляла баба. — Де воно таке й взялося? Гарне та розкішне! Мов янголеня! Залишайся, дочко, в мене жити. Та не рік чи два, а на все життя. Де ти знайдеш краще місце, як у мене?
Катя слухала бабині монологи, ласкаво кивала.
