Хто зважиться — вогняним наречеться - Бердник Олесь
Над ними нависали покриті зеленим мохом дерева, довкола громадилися непролазні кущі терну та височенні лапаті хащі папоротей.
— Якусь годину походимо — і баста! — запевнив Славко. — Я всі ходи й виходи знаю — дід показував! Вся долина кілометрів два, не більше. До вечора й вернемося…
— Вже темніє, — прошепотіла дівчинка, щулячись від прохолоди. — Хай йому грець, не хочу шукати тих дурних камінців!
Славко випустив її руку з своєї долоні.
— Оце така ти? Прі, веди її. Раз так — хай іде додому!
Онопрій не міг приховати радісної усмішки.
— Я — що? Я — як вона! Я можу з тобою, Славку! А можу одвести! Ліно, ти сама втрапиш?
— Не втраплю, — сердито сказала дівчинка, дивлячись під ноги і надимаючи губи. — Я тут не бувала…
— Тоді я з тобою. А як же ти, Славку? Може, плюнемо, га? Ніхто нічого все одно не знайде!
— Знайду чи ні — а пройду до кінця, — похмуро відповів Славко. — Вертайтеся, боягузи!
Він махнув рукою і зник за кущами ліщини. Онопрій з Ліною якусь хвилю постояли на кручі, важко зітхнули і попленталися назад…
ЧОРТОВА ДОЛИНА
Хаща ковтнула всі звуки. Зловісна тиша замкнула в свої обійми Славка. Не чути було ні птаха, ні шелесту віття. Хлопець зупинився, причаївся — чи не чути голосів Онопрія і Ліни? Може, вернуться, покличуть, не залишать його самого?
Прі на зло йому не вернеться, а ось від Ліни він такого не сподівався! Не чекав такої зради! Що це з нею? Перейшла болото — і скисла! Романтичний ореол дівчинки збляк, розвіювався марою, і хлопцеві навіть дивно було, що він так часто думав про неї, мріяв міцно подружитись на все життя, уявляв майбутні пригоди, далекі подорожі, де вона буде поруч у небезпеках, в труднощах. Еге, де там! Півдня походила — і сльози! Ліс їй дуже похмурий, страшний! А як же в далекій тайзі? Або в горах? А як похід або війна? Або полон у ворогів?
А все-таки лячно! Якби поруч жива душа — то нічого. Навіть кіт — і то вже щось живе ворушиться. А так — круті урвища, високий чортополох, вікові дуби та осики, а між ними — терен. Метрів зо сто пролізти між такими кущами — не лишиться від одежини й нитки!
Поміж хащами позначена ледь помітна стежина. Хто по ній ходить? Мабуть, дикі кабани та козулі. Та ще, може, старі жінки восени пробираються по калину аж до Смаленого Болота.
Славкові зненацька згадалося, що в Чортовій Долині під час війни поліцаї вбили кільканадцятеро селян-заложників. Він так яскраво уявив собі цю жахну картину, що заплющив очі і зупинився, тамуючи подих. Гримнули постріли, почувся стогін. Чи то вітер прокотився над верхів’ями дерев?
Волосся у хлопця наїжачилося, по спині поповзли холодні мураші. Він присів, наслухуючись. Може, й тепер хтось тут переховується? А чого ж — хаща така, що можна замаскувати цілий батальйон. Може, чкурнути? Сказати, що обшукав долину і нічого не знайшов! Сором! Чим він тоді кращий від рудого Прі? Базікав, базікав, а як до діла — в кущі? Ні, треба подолати страх! Відкинути його, як липку павутину.
Темно між деревами, погано видно. Невже заходить сонце? Ще ж рано. Може, хмари на небі?
Під ногами хрускали сухі гілляки, той тріск віддавався у свідомості, ніби постріли. Славко хутенько продирався під кущами, долаючи страх. Вперто снував по Чортовій Долині, пильно приглядаючись, чи нема де-небудь знаку від падіння болідів.
Де-не-де натикався на великі капелюхи білих грибів, але не зачіпав їх. Якби іншим разом, то захопив би такі трофеї додому. От баба Оришка похвалила б! Чудова смаженя була б.
А тепер — хай ростуть, зайці та білки-вивірки поїдять!
Глибше, глибше. Долина дихає вогкістю, під ногами товсті килими мохів. Славко сідає на трухлявому пеньку, спочиває. З гущавини долинає низьке гудіння. Ніби далекий гул пароплава. Може, луна? Чи машина десь в лісі?
Скільки часу минуло — година чи дві? Тіні повзуть між стовбурами, вже не видно далі, як за два-три метри. Ноги ниють, і руки тремтять. Мабуть, від утоми. Може, вернутися? А завтра — знову сюди. Захопити ще хлопців. Не таких тонкошкірих, як Прі. А сьогодні? Що він скаже Максиму Йвановичу? Що було темно й страшно? Побоявся привидів? Сміятимуться Прі перший сміятиметься, хоч він і втік. Та й чого боятися? Кабани не нападуть, вовкам є що їсти. А в чортівню він не вірить. А хто каже, що бачив — бреше! Ось тільки оповідь баби Оришки… Баба-яга! Тільки ж то не привид, не відьма. Може, знахарка, що вміла добре лікувати травами? Вони любили жити в таких хащах, щоб люди їх боялися! А що, коли й тепер тут хтось є? А раптом..
Між деревами блиснув вогонь. Славко здригнувся.
Здалося чи ні?
Знову. Майнуло блакитним крилом примарне полум’я, погасло. Ще раз. Ще…
Ні, не здається. Видно, як полиски падають на замшілі стовбури дерев. Може, хтось з учнів, які шукають метеорити? Або дачники збирають гриби. Запалили ліхтарі й ходять. Треба було й собі взяти. Хто ж знав, що доведеться допізна ходити?..
Славко вже збирався крикнути, та стримався. Серце стукотіло тривожно й насторожено. Вогонь ще кілька разів майнув і засяяв рівно, незгасно. Хлопець наближався до дивного сяйва. Повз по моху безшумно, як кіт. Цікавість пересилила страх.
Вже недалечко. Світло, наче промені телевізійного екрана. Може, це і є той болід? Славко виглянув з-за дуба і отетерів. На маленькій галявині, під крислатим деревом, стояла хатинка. Казкова хатинка, точнісінько, як у фільмі "Василиса Прекрасна". З єдиного віконечка промінилося м’яке сяйво. Невисокі двері відчинені навстіж, за ними колишуться невиразні тіні. На чому стояла хатинка — на курячій лапці чи на палях, — хлопець не помітив, але побачив, що до входу вели вузенькі східці з березовими перильцями.
В горлі у Славка пересохло. Що ж діяти? Страшно й поворухнутися. Може, це йому ввижається? Та ні, не ввижається! Заплющуй очі, щипай себе за руку — нічого не допоможе!
Хто ж це? Може, якісь кінозйомщики? Не схоже. Дуже тихо, і ніякої апаратури. Дременути назад? Привести сюди учнів з Максимом Івановичем? А що він скаже їм? "Хатка на курячій лапці?" Реготу буде на цілий рік. А ще гірше, як прийдуть сюди і нічого не побачать. Скажуть — збожеволів од страху і ввижалися йому всякі привиди…
То що ж робити? Невже всю ніч отут гибіти? Земля холодить, і стає вогко, сиро. Може, підійти? Раз хатка стоїть — є у ній хтось живий.
Сяйво привітно майнуло, почувся звучний жіночий голос:
— Ввійди, шукачу!
Хлопець завмер, боявся поворухнутись, невже це йому?
— Чого ж ти лежиш? Вставай, я чекаю…
Славко — ні пари з вуст.
— Ти шукав і знайшов. Чому ж тепер злякався?
Звівся на ноги, поволеньки попрямував до хатки Нікого нема, не чути жодного звуку. Хатка похитується, ніби жива. А може, то мариться? Може, сниться химерний сон?
Східці риплять під ногами. Ось уже й двері. Вони дуже низенькі, треба нагинатися. Сіни. Пахне травами, квітами, під ногами шелестить цар-зілля. Баба Оришка любить ним покривати долівку на зелені свята.
Хлопець переступив поріг, ступив на підлогу. Чи це не підлога? Ніжний зелений килим, схожий на мох
Славко спантеличено оглянув хатку. Де ж господиня, голос якої він чув? І де світло? Ні каганця, ні електрики…
Невелика піч у куточку, обмазана синьою глиною, на ній намальовані веселі півники. Ліворуч — темний дубовий стіл, ослін біля нього, а на покуті — велика білосніжна квітка. Вона ворушить золотавими тичинками, срібляста маточка вібрує, ніби дише, оксамитні пелюстки згортаються і розгортаються в такт нечутній мелодії. Дивно й чарівно! Та прегарна квітка заспокоїла хлопця, одігнала страх. Йому здалося, що він потрапив до близьких і рідних людей, що він тут уже колись був, чимось зв’язаний з цією хаткою, квіткою і з тими смішними півниками на печі. Згадується йому і нечутна мелодія, і запахи ніжних квітів, що вливаються до його грудей звідусіль…
— Коли так мислиш, — то можна й зустрітися, — ніби відповідаючи на його думки, почувся голос. — Ти відчув себе вдома — я рада…
Славко сахнувся, глянув праворуч. Там сиділа на низенькому ослінчику стара бабуся: зігнута дугою спина, довгий ніс, запалі щоки й вуста. А на плечах — темно-зелена іскриста накидка.
"Баба-яга!" — майнула думка.
Вона була така самісінька, як у казках. Виходить, баба Оришка правду казала? Це яга й тепер прилетіла разом з болідами! А може, то не боліди, а якісь літаючі пристрої? Хто ж вона така? Звідки? І що зробить з ним? Невже полонить його і…
— О, мій нерозумний хлопчино, — ласкаво мовила баба і підняла погляд на нього. — Як все перемішано в тобі — хоробрість, розум і страх. Вір першому своєму почуттю — ти вдома, і поруч добрі, знайомі люди…
Славко глянув їй в очі. Погляд баби був глибокий, сильний і ніжний. Здавалося, що очі прекрасної молодої істоти поставлено на старе зморщене обличчя. І така добра сила була в тому погляді, що хлопець цілком заспокоївся, полегшено зітхнув і усміхнувся.
— Сідай, — сказала баба і показала зморшкуватим пальцем на ослін. — Їсти хочеш?
— Та…
— Не та, а хочеш, — засміялася баба, ніби завуркотіла горлиця лісова. — Поїж суничок з медом, а потім зап’єш водичкою лісовою, чистою, смачненькою…
Баба махнула рукою. Сама собою впала заслонка в печі, з чорних челюстів вискочив кошелик з червоної лози, за ним горнятко і високогорлий глечик. Все це пропливло через хатку до столика і зупинилося перед хлопцем.
Він роззявив рота від подиву. З десяток ягід стрибнуло з кошелика йому до рота. Він закашлявся, розжував їх, ніяковіючи. Ще чого не вистачало — щоб його годували чарівним способом! Є руки — сам їстиме…
— Їж, їж, синочку, — осміхнулася баба. — Не дивуйся, звикай… Ще й не таке побачиш…
Славко хутенько поїв ягідки, ковтнув меду. Де вона такого добра набрала? Ніколи не пробував таких запашних суниць. Він одпив трохи холодної води з глечика, несміливо подякував.
— На здоров’я! На здоров’я, милий хлопчику! — повторила баба, складаючи сухенькі руки на худих колінах. Кошелик і посуд майнули знову перед носом Славка і заховалися в піч. — А тепер розкажи мені, що ти шукав у лісі, як потрапив сюди?
— То ви ж, мабуть, знаєте? — мовив Славко, поглянувши на її усміхнене обличчя.
— Може, й знаю, — хитренько сказала баба. — А хочу почути від тебе…
— Шукав метеорита, — несміливо мовив Славко. — Це такі небесні тіла…
— Дуже добре, дуже добре, — весело відгукнулася баба. — Говори, говори, я слухаю…
— Сьогодні вночі впало щось за лісом.
