Втікачі - Власюк Анатолій

Інколи брехав, що не туди потрапив, коли голоси були жіночі, але своїм тембром не зацікавлювали його. Траплялося, що сердиті абоненти передзвонювали йому, коли він кидав слухавку, йому було весело чути їхні теревені про те, що порушили їхній спокій. А коли грізний вуйко цілком серйозно сказав, що вирахує, звідки телефонує хуліган і натягне йому очі на те місце, звідкіля ноги ростуть, Сергійко не на жарт злякався. Ще не вистачало, щоби сюди хтось справді приїхав.

А потім у його житті з'явилася вона. Він уявляв її ніжним і слухняним створінням, готовим на все заради нього. Уява бігла попереду найфантастичніших мрій. Коли він одного разу навмання набрав якийсь номер і почув її голос, то вже хотілося говорити з цією дівчиною. Він би не міг передати зміст їхніх розмов. Здається, вони говорили про все і про ніщо. Вони могли телефонувати одне одному декілька разів на день, збудитися вночі й теревенити до світанку. Спочатку санітар з тривогою дивився на Сергійка, бо йому здавалося, що той розмовляє сам з собою, але потім змирився з усім, навіть з нічними розмовами. А Сергійко, здається, забув про все на світі. Єдине, що стримувало його, — так це втеча з психіатричної лікарні. Здається, ця тема була забороненою для нього самого, не те що для інших. Він сам собі боявся зізнатися, що, будучи формально вільним, фактично живе поза законом, і його як злочинця в будь-який момент можуть схопити. Тим більше, він ніколи б не розповів цього комусь іншому.

Чомусь він відчував, що рано чи пізно це має статись. І коли одного дня Галинка не відповіла на його дзвінки, зрозумів, що вимріяне ним щастя закінчилося. А коли наступного ранку операторка байдужим голосом повідомила, що абонент знаходиться поза зоною досяжності, — Сергійкові стало ясно, що, мабуть, не вартує народжуватись і жити на цьому світі.

39

За дверима стояла Юля.

Віктор Андрійович не відразу й упізнав її. Йому здалося, що це якась жіночка не першої свіжості прийшла просити на кусень хліба. Останнім часом, особливо на вихідні, подібна публіка тут вешталась. Але ця жінка вела себе дивним чином – не віталась, нічого не просила, а лише пильно дивилась в очі Вікторові Андрійовичу. Він радше упізнав цей погляд, ніж саму Юлю. Юлі як такої вже не було, з колишньої повногрудої жінки залишився лише сумний спогад, з темними колами під очима. І лише погляд, здавалося, був той самий, що йшов десь із глибини душі, пронизував тебе наскрізь, але не зупинявся на цьому, йшов далі, аби загубитися десь у безсмерті Всесвіту. А ще він побачив її зелені очі, які так любив цілувати в юності. Але одного разу, коли він це робив, то помітив в її очах якісь червоні вогники, ніби відблиск нестерпного болю пекла. Це тоді його дуже вразило й настрашило. Їхні стосунки з того дня різко змінилися. Віктор Андрійович нікому не розповідав про цей випадок, а Юля й досі не могла зрозуміти, чому її коханий охолонув до неї.

Тепер згасла свічечка була перед ним, і можна було лише здогадуватись, які поневіряння перенесла Юля. Її біль миттєво передалася йому, й він ніжно, як умів, обійняв Юлю, а вона не стрималась, і сльози потекли з очей. Так, обійнявшись, вони увійшли до квартири і ще довго не могли сказати одне одному жодного слова. Віктор Андрійович теж був у такому стані, що йому хотілося плакати. Докупи перемішалося все: жаль до себе й, здавалося, до всього навколишнього світу, нестримний біль, що не вдалося розгадати таємницю колишнього монастиря, який тепер став спеціальним відділенням психіатричної лікарні, й розуміння, що цієї таїни він ніколи і не взнає. Ще тут прив'язалася сумна нотка про Сергійка, який втік із закладу. Сердечного болю додала й Юля, весь її загублений і навіки втрачений сенс життя – і не тільки її власного. Але, мабуть, цього все-таки було замало, аби Віктор Андрійович вичавив із себе бодай сльозинку. Якби він задався ціллю згадати, коли востаннє плакав, то, мабуть, не зумів би цього зробити. Чи то душа його пройшла точку неповернення, коли сприймаєш людські страждання відсторонено, чи то настільки зачерствів на тій клятій роботі, що чужі сльози сприймаєш просто як ще один різновид води.

Вони сиділи, пили коньяк і каву, їли цукерки, Юля розповідала про своє лікування в приватній психіатричній лікарні в Києві, а Віктор Андрійович упіймав себе на думці, що сприймає Юлю не як колишню коханку чи навіть колишню колегу по роботі, ба, навіть не як колишню свою начальницю, а як чергову пацієнтку, яка прийшла розповісти йому про своє минуле, не розуміючи, що майбутнього в неї вже нема й не буде. Віктор Андрійович давно вже зауважив за собою, що поділяє людей на дві категорії: на тих, хто потрапив до психіатричної лікарні, і на тих, хто мав нещастя уникнути цього. Він цього не хотів, навіть внутрішньо пручався сам собі, але не міг нічого вдіяти, бо цей поділ був наче природним, таким, що виходив сам по собі. Йому здавалося, що хворі люди набагато щасливіші за здорових. Звичайно, відносно здорових, бо абсолютно здорових не існує; навіть дитина, народившись на білий світ, уже в зародку ввібрала болячки своїх батьків, а потім, з часом, добирає ще й нові, виконуючи незриму Божу заповідь про запрограмованість людини на смерть. Віктор Андрійович бачив болі й страждання нещасних, які потрапляли до нього на лікування, але водночас він не умів зрозуміти того блаженства, яке вичитував в їхніх очах, коли уважно за ними спостерігав. Це було воістину неземне блаженство, невідоме людям, які живуть на планеті Земля. Це неземне блаженство не вписувалося в жодні психіатричні формули, і жодне світило психіатрії навіть не заїкалося про це, хоча Віктор Андрійович не вірив, ніби видатні вчені могли не помітити цього. Ось він, звичайний практикуючий лікар-психіатр, знає про це, тільки йому не вистачає вантажу знань, аби підійти до цієї проблеми з наукової точки зору. Але що заважає світилам психіатрії зробити це? Невже й для них це непосильна задача, як для нього, скажімо, таємниця колишнього монастиря, в якому тепер розмістилося спеціальне відділення психіатричної лікарні? Чи, може, вони й не намагаються розкрити цю таїну буття хворих, з точки зору людей, бо таким чином зможуть наблизитися до однієї з багатьох загадок Бога, а тим, хто звик себе вважати його копією, не личить цього робити, тим паче в земних умовах? Можливо, Бог втрутився в хід подій, коли Віктор Андрійович упритул підійшов до розкриття таємниці колишнього монастиря?

Віктор Андрійович дивився на Юлю, слухав її розповідь і справді нічого не міг з собою вдіяти. Він навчився професійно приховувати свої співчуття, бо розумів, що багатьом хворим чомусь не подобається людське ставлення до них. Ні, звичайно, вони вважають себе здоровими, а ти тут їм співчуваєш, кажеш, що вилікуєш, — ці абеткові знання були йому відомі. Проте часто він ловив себе на думці, що не він лікує своїх пацієнтів, а вони – його, бо за хворобою бачив такі пласти людяності, що їх годі було розгледіти під мікроскопом у тих, кого вважали здоровим. Йому часто приходила до голови крамольна думка, що значну частину населення землі варто помістити в психіатричні лікарні, аби зріс коефіцієнт людяності в просторі й часі. Проте, коли це стосувалося його самого, він волів би залишатися лікарем, ніж пацієнтом. Хоча, хоча… Інколи йому здавалося, що й він уже морально готовий лягти в психіатричну лікарню в якості саме пацієнта. Це мав би бути своєрідний експеримент, щоби зсередини подивитися на внутрішній світ хворого. Але, звичайно, за умови, що в будь-який момент його мають висмикнути звідти, як тільки він кивне головою чи подасть якийсь інший умовний знак. Але його завжди зостановляла думка, що хтось може невірно витлумачити цей його потаємний знак або зловмисно вдати, що не розуміє його намагань зупинити цей клятий експеримент, і тоді йому доведеться догнивати в психіатричній лікарні без марної надії вирватися звідти. Це, звичайно, були його фантазії – і про експеримент, і про власне намагання стати пацієнтом психіатричної лікарні, — хоча він прекрасно розумів, що рано чи пізно будь-які фантазії мають здатність втілюватися в життя.

Віктор Андрійович упіймав себе на думці, що, слухаючи Юлю, паралельно думає про Олю. Це саме її думки про експеримент і про намагання потрапити до психіатричної лікарні в якості пацієнта зараз оволоділи ним. Він уже давно, здавалося, не думав про неї, хоча насправді це було не так, і він це усвідомлював, бо Оля завжди була поруч, хоча й думки про неї, можливо, не завжди трансформувались у слова. Але думці й не обов'язково мати словесну оболонку, бо в більшості випадків це навіть шкодить їй. Думка – це імпульс, який розтинає простір і час, це вибух у людській свідомості й Всесвіті. Оформлена в словах, думка втрачає свою первозданну цноту, а часом словоблуддя взагалі вбиває живу думку. Мабуть, цим Божественне начало в основному і відрізняється від людського, бо там, де є думка, не потрібно слів. І, навпаки, словесною тріскотнею людина здатна загубити будь-яку свіжу думку, перетворивши її на штамп, на нікому не потрібне патякання про банальні речі. І це був третій пласт думок (слухання Юлі, думки про Олю, роздуми про, власне, думку), які одномоментно роїлися, здавалося, вже не в голові, а в зболеній душі Віктора Андрійовича. Він ще ніби крізь сон чув слова Юлі, але все більше усвідомлював, що найперше хоче зателефонувати Олі, з якою, здається, не бачився вічність. І до нього не відразу дійшло, що вже Юля жаліє його, бо Оля потрапила до психіатричної лікарні. За інших обставин вона би раділа цьому, хоча би, звісно, назовні цього не виплескувала. Але пройшовши через муки пекла на землі, розуміла, наскільки важливим для людини є кохання. Тепер вона, на відміну від себе, колишньої, вдовольнялася малим. Юля не знала, чи кохає Віктора Андрійовича, але для неї, за великим рахунком, це вже не мало жодного значення. Головне, що вона думає про нього, що він принаймні не проганяє її, а терпеливо вислуховує. Нехай у нього, нинішнього, нема й тіні натяку на кохання до неї, колишньої, але для неї головне, що вона має людину, яка є найдорожчою для неї в цьому житті, і це саме Віктор Андрійович, з якого вона добряче познущалася, а тому, можливо, такою жорстокою була розплата.