Втікачі - Власюк Анатолій

Це була гримуча суміш спогадів дитинства і реалій сьогодення, і ще чогось невідомого, що було задовго до того, як ти народився на світ Божий, і того, що тобі невідомо, але воно обов'язково станеться вже тоді, коли тебе на цім світі точно не буде. Віктор Андрійович ніби й повертався до тексту, але якось спонтанно, без зусиль з його боку це виходило ніби саме по собі, природно, а не штучно, але тривало якусь мить, аби суміш думок чи навіть натяку на них з минулого й сьогодення знову не поверталася до нього.

Він дочитав цю статтю — не статтю, роздуми – не роздуми і зрозумів, що більше його й батогом не заженеш до щоденника Степана Аркадійовича. Віктор Андрійович подумав, що якщо совість у п'ятці почне муляти його, то він доволі швидко дасть собі раду з нею, і ніхто не смітиме звинувачувати його у будь-чому.

І раптом!.. У літературних творах доволі часто виникає оте "раптом". Складається враження, ніби автор не знає, що далі робити зі своїм героєм і підсовує йому такі ходи й сюжети, які в реальному житті навряд чи могли б трапитись. Але я завжди думав, що автор іронізує з читача у таких випадках. Мовляв, я вигадаю все, що захочу, а ти проковтнеш і сприймеш за чисту монету. Письменник пише, читач читає, реальний світ стає віртуальним – і, навпаки, а літературні герої з легкої руки автора переселяються у паралельний світ, живуть окремим життям, нам навіть інколи вдається з ними пересікатись, хоча ми й не розуміємо, що така фантасмагорія насправді може статися з нами.

Коли у двері подзвонили, Віктор Андрійович вирішив, що ні за що не відчинить. Мали б совість, аби турбувати його в такий день. Подзвонять-подзвонять і перестануть, зрозуміють, що нікого вдома нема. Але той, хто був по інший бік барикади, виявляв настирливість і не хотів відступати. Натомість Віктор Андрійович втрачав терпіння, аж поки не зірвався метеором з ліжка. Він підскочив до дверей, відчинив їх і хотів сказати все, що думає про людину, яка посміла потурбувати його у вихідний день.

За дверима стояла Юля.

38

Тепер Сергійко вже іншими очима дивився на свого названого батька. Мабуть, про себе він його називав якось інакше, але вже відрізняв від свого тата, справжнього. Мама, як кажуть, була поза підозрами, і жодна жінка в Сергійковій уяві не могла її замінити. І Василь, здається, вже зрозумів, що Сергійко однозначно не сприймає його батьком, бо в затуманеному мозку сина ніби щось клацнуло. Видавалося, що повернути минуле, їхні щирі взаємини вже не вдасться ніколи. Це може видатися дивним, але санітар сприйняв цю реальність байдуже, ніби так і мало бути, ніби він був готовий до цього заздалегідь, а тепер, коли це сталося, дивний спокій огорнув його, як мама у дитинстві після купання закутувала його в щось біле й прозоре, невидиме й легке, він лише відчував тепло її рук. Здавалося, мама з тамтого світу не просто спостерігає за ним, а знаходиться десь поруч, тільки він її не бачить і не може побачити, бо занадто великі відстані, яких не виміряти людським життям, розділяють їх.

І Сергійкові теж жагуче хотілося до мами. До тата теж хотілось, але це було ніби два в одному, що само собою розумілося, коли мама була неодмінною умовою його повернення до життя. Як боляче йому хотілося повернутися до мами, так нестерпною ставала думка, що він полишить санітара. Це не була любов, а радше вдячність людині, яка подарувала йому волю. Десь на підсвідомому рівні Сергійко відчував, що одужує чи майже одужав, і з кожним днем усе виразніше розумів, що санітар хворіє тим же, що ще недавно Дамокловим мечем висіло над ним.

Одного ранку, коли вони снідали, якось само по собі стало зрозумілим і природним, що Сергійко поклав перед санітаром таблетку, одну з тих, які сам вживав. Той мовчки подивився на сина, ніби зрозумів мовчазний присуд, винесений йому, так само мовчки, відводячи погляд, запхав пігулку собі до рота, ліниво розжував її і запив чаєм. Подібна екзекуція повторилася за вечерею. Таблетки ще були, бо санітар Василь прикупив їх ще, незважаючи на спротив Сергійка, на його небажання вживати "хімію".

Здавалося, в їхньому житті та спілкуванні нічого не змінилося. Точніше, спілкування як такого й раніше не було. Але якби хтось уважно спостерігав за ними збоку, то виразно би помітив взаємну відчуженість. Санітар і Сергійко намагалися зайвий раз не потрапляти один одному на очі. Зробити це було важко, особливо в дощові дні, коли доводилося сидіти під одним дахом. Справжнім випробуванням став спільний прийом їжі. Принаймні тричі на день треба було сісти за один стіл і вдавати, що зі смаком щось їж. Василь намагався зробити це якнайшвидше, аби поспіхом встати з-за столу і вийти надвір покурити.

Сергійко з острахом дивився, як тануть таблетки. Він теж тричі на день споживав їх, але тепер їхня кількість зменшувалася на очах. Якось він ризикнув і почав приймати їх зранку і ввечері, а потім лише зранку. Коли таблеток катастрофічно поменшало, зважився обійтися без них. Здавалося, нічого не змінилося в його світосприйнятті, і він навіть тверезо подумав, що таблетки слугували спеціальним психологічним тлом, своєрідним гальмом, а насправді він цілком розумна і нормальна людина. Сергійко розумів, що рано чи пізно таблетки закінчаться, і поки цього не сталося, вже зараз треба щось робити. Він чув від санітара, що той замовляв таблетки в районній аптеці, платив удвічі дорожче, бо їх йому відпускали без рецепту. Але зараз, глянувши на Василя, годі було й думати, що той зможе доїхати до райцентру. Він став лякливим і боявся навіть із хати вийти. Вночі будив Сергійка, бо йому здавалося, що той помер. Сергійко і сам би міг поїхати до райцентру за тими клятими таблетками, хоча й боявся залишити санітара самого, але не мав грошей. У Василя вони, очевидно, теж закінчувалися.

Коли санітар усе-таки ненадовго засинав, Сергійко уже не міг спати. В такі хвилини його долали еротичні фантазії. В свої двадцять років він ще не встиг стати чоловіком, хоча ходив з двома дівчатами – з однією в школі, з іншою в університеті. Далі поцілунків справа не заходила, хоча тепер він розумів, що хотів би, аби це приємне продовження було. Спочатку він фантазував, згадуючи однокласницю. Він уявляв себе сміливим хлопцем, який не лише обіймає й цілує дівчину, але й роздягає її, як це бачив недавно в одному фільмі по телевізору. Але режисер цнотливо перервав любовну сцену і Сергійко міг лише уявити, що було насправді далі.

Його прутень виривався зі штанів, ніби підказував шлях до справжньої волі, але Сергійко навіть не знав, що має з цим робити. Еротичні фантазії захоплювали його не лише вночі, а й удень. Він боявся, щоби Василь нічого не зауважив. Йому здавалося, що той усе бачить і розуміє, але лише поблажливо усміхається, немовби хоче сказати Сергійкові: не ти перший, не ти останній. А юнакові хотілось іншого, дружньої поради старшого товариша, а не насмішки людини, що пройшла Крим, Рим і мідні труби, переспала з багатьма жінками, але так і не усвідомила, що на світі існує справжнє Кохання — саме з великої літери. Можливо, Сергійко сам себе накручував і цього насправді не було, але йому здавалося, що санітар ставиться до нього зверхньо, і не лише в цьому питанні. Мабуть, це ще більше віддаляло його від Василя. Сергійко розумів, що чинить несправедливо, навіює собі те, чого, може, й нема, але нічого не міг вдіяти з собою. Він картав себе за те, що його еротичні фантазії й ставлення до них Василя – ніщо в порівнянні з його хворобою, і цю проблему справді треба розв'язувати. Але чим більше він у думках намагався бути справедливим, стоячи над ситуацією, тим усе виходило жорсткіше й з точністю до навпаки. Сергійко розумів, що таблетки, мов повітря, потрібні санітарові, але завжди знаходив для себе виправдання, що не може їх дістати. Не може дістати, бо не може. Бо не може кинути Василя одного напризволяще бодай на декілька годин. Бо не може купити таблетки через брак грошей. Отих "не може" упродовж дня накопичувалося кілька міхів, і Сергійко був радий, що їх так багато і що не треба брати відповідальність на себе.

Останнім часом у Сергійка з'явилася нова забавка. Вона не відтіснила розуміння того, що Василеві потрібні таблетки. Не могла вона витіснити з його уяви еротичні фантазії. Але вона урізноманітнила його життя, зробила більш насиченим і змістовним. Вона – це санітарова мобілка, до якої той, здається, охолонув. Якщо раніше він завжди брав її з собою, то тепер міг залишити на столі чи підвіконнику. До нього ніхто не телефонував, і Василь не брав собі клопоту до голови, аби з кимось зв'язатися. Якось само собою стало зрозумілим, що у мобільного телефону має з'явитися новий власник. Вибору не було, і цим власником, хотів він цього чи ні, мав бути Сергійко. Але юнак відчував, що давно хотів стати власником санітарової мобілки, хоча й не зізнавався собі в цьому. Мобільний телефон у нього був до поступлення в лікарню, він ним активно користувався. Лише коли хвороба стала прогресувати, мобілка поступово перетворювалася на зайвий тягар. Коли ж тепер з'явилася тяга до життя, Сергійко відчув, що саме мобілка може змінити його, а не якісь там пігулки чи спілкування-мовчання з санітаром.

Після того як санітар зі всієї сили жбурнув мобілкою об землю, здавалося, що та наказала дового жити. Так би й трапилося з якоюсь суперовою мобілкою. А ця була проста, дешева, так що могла витримати ще й не таке знущання з себе.

Найперше йому хотілося зв'язатися з мамою, але він не знав її номеру телефону. Справді не знав, а не те що забув. У його мобілці цей номер був, але він його не запам'ятовував, бо досить було знайти "мама", натиснути кнопку – і завжди лунало лагідне: "Так, синку?". Як у цьому хитросплетінні цифр знайти єдино правильну комбінацію, аби мама дізналася, що з ним усе в порядку? Він розумів, що практично це неможливо зробити, бо довелось би, мабуть, витратити не один рік життя, аж поки би натрапив на бажаний порядок цифр. Тоді, коли телефонувала мама, він не записав її номер, бо санітар кинув побілку на землю. Тому Сергійко став набирати цифри навмання. Доволі швидко це перетворилося на гру, яка все більше його захоплювала. Коли він чув у слухавці байдужі чоловічі голоси, то відразу вимикав мобілку.