Сагайдачний - Чайковський Андрій

Ваша милість мусили самі це завважати. Не дай Боже на них якої недуги, то прийшлось би важко її перебути, бо їх організм слабий, мало відпорний. Я не маю того на думці, щоб їм визначити військову кар'єру, але фізичного здоров'я потреба кожному, хто має жити. Я завважав, що вони невідповідно живляться і замало вживають руху та повітря, а це для молодого організму дуже потрібне.

— Невідповідно живляться? Хіба ж у мене хто голодує?

— Тож бо і є, що вони їдять забагато невідповідної для них поживи. Для них було б краще часом зголодніти. Їм би живитися стравами простими, багато молока, а ніколи вина, бо це забійче.

— Ет! Та з челяддю не заставлю моїх дітей їсти.

— Не з челяддю, бо челядь у вашої милості їсть те саме, що й пани. Ваша милість вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дітей щирий. Прошу мені їх віддати цілком під мою опіку. Не надовго, лише на два місяці. Вони будуть разом зі мною жити. Але ми не будемо приходити до спільного столу, лише будемо їсти у себе такі страви, які я кухареві приладити прикажу.

Аксак подумав хвилю і каже:

— Я мушу це діло обговорити наперед з жінкою.

— Я лише одне повторю: на два місяці.

На цім розійшлися. При тім Петро заповів, що мусить сьогодні піти до Лаври, повітати о. Архімандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогодні на обіді не буде.

О. Плетенецький привітав Петра дуже сердечно:

— Що ж ти собі, сину, гадаєш, що не показуєшся? Жду на тебе і не можу діждатися. Я вже гадав, що ти втік на Запорожжя. Скажи мені, як тобі живеться?

— Я вже привик до цього ярма і живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлібі зледачію цілком.

— Пан Аксак дуже тебе шанує. Я бачився з ним і чув це від нього самого.

— Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов'язків. Тепер опанував ситуацію і тепер зроблю, що схочу.

— Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогодні під Новий рік до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.

— Хто це вони?

— Зараз побачиш їх при трапезі. Підемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбі з уніатами. Усюди мені лізуть. Мушу вести процеси в обороні церковного майна, а це може остогиднути. Через ті процеси я занедбав мою культурну роботу.

— А звідкіля ці галичани тут взялись?

— Я їх сюди нарочно спровадив, по найбільшій часті зі Львова, і спроваджую зі всіх сторін людей вчених, православних. Київ мусить бути не лише столицею України, та ще й культурним її осередком. Ти і не повіриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго мені на світі жити, а не хотів би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловіка, щоб міг по мені вести начату роботу далі.

— А що тепер в Острозі робиться?

— Острог вже своє доспівує. Він сповнив славно свою місію, а тепер його джерело висихає. Воно всюди так мусить бути, де коренем є одна одиниця. Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би ті засоби в свої руки, які він нагромадив і ними орудує, його синок зляшився і по смерті старого князя все для нас пропаде. Лише така інституція може запевнити собі існування, котра опирається на гурті, на громаді. До такої місії вибрало провидіння нашу Печерську лавру. Тут мусить стати осередок нашої культури. Тут мусить вона пустити сильне коріння і зацвісти, ще заки Острог скине своє листя і зів'яне. До того я вжию всі ті багатства, які мої попередники нагромадили. Я ще інші засоби до того роздобуду і прибавлю. Тут, а не в Острозі, можна знайти опору в народі, в міщанстві, в козацтві, в православних вельможах. Я не годен тобі це все так наприхапці з'ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панській палаті не залежуйся, не більше понад сповнення твоїх учительських обов'язків, а заходи поміж міщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освідомлюй меншого брата. Духовенство я вже держу в руках, міщанство я вже гуртую. У цьому ти мені помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього.

О. архімандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його словом. Він не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тілом. Не міг вийти з дива, звідкіля у цього чоловіка береться стільки сили.

— Київ мусить стати невисихаючим джерелом життя усеї України. Звідси мусить виходити світло сонця України на всю українську землю й огрівати її, розморожувати серце і душу народу. Того ми доконаємо, коли переймемося одною ідеєю, і до такого діла подамо собі руки.

— Йдучи сюди, завважив я багато кріпких монахів, що то за люде?

Плетенецький усміхнувся:

— Це моя прибічна гвардія. Ті братчики — то козаки. Я мушу приготовитися на кожний випадок, бо біда не спить. Мої вороги лише вижидають хвилі, щоб напасти і мене звідсіля прогнати, а тоді треба би знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мій славний попередник Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою від уніатів відбирати.

В тій хвилі подзвонили, і о. Плетенецький повів гостя у трапезницю, куди збиралась братія.

Ті монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вітались тепер з ним. Тепер пізнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був Памва Беринда, котрий під той час займав між українськими вченими не посліднє місце.

По обіді зійшлось кілька монахів у келії о. архімандрита на дружню розмову. Це зібрався щойно заснований Плетенецьким "Київський кружок". У ньому зібрався справді цвіт тодішньої української інтелігенції. Петро мав велику приємність познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, і прислухуватись їх розумній розмові.

Обговорювали тут різні біжучі теми і плани о. архімандрита. Показалося, що були різні пекучі недомагання, котрі треба було відразу заспокоїти. Треба видавати негайно церковні книги і шкільні учебники, а до того треба друкарні, якої Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де її роздобути і де взяти на це засоби?

Предкладали різні способи. Одні радили послати до Острога або до львівської ставропігії і купити часть друкарні, а решту доробити у себе дома.

О. архімандрит запевнив, що гроші на це будуть, бо мусять бути, і то з монастирських доходів, треба лише завести в житті монахів деякі ощадності.

— Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо, хоч ми присягали па убожество.

— Ми всі, які тут є, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча братія? Їх божищем — живіт, можуть піднести бунт.

— А я бунт здавлю зараз, — говорив твердо о. архімандрит, — бо де річ йде про рятування батьківщини і церкви, там треба усе посвятити. Говоримо всі, що наша церква занепадає, що треба її піднести, зреформувати. Зачинаймо те святе діло від себе. У нас є свій твердий монашеський устав, якого ми держатися обітували. А монахи що? Є між ними жонаті, котрі лише що жінок у келії не приводять. Другі удержують поза мурами монастиря любовниць і на них видають гроші, котрих монахи не повинні мати. Ті беззаконія і безпутствія з нашої Лаври прогналося. Лишився лише брак уміреності в яденію і питію, і до цього нам треба братися зараз. А з тих ощадностей ми купимо друкарню і то не одну. А коли я, настоятель монастиря, і ви, старшина монастиря, вдовольняємося кулешиком, то можуть це зробити і всі інші. Зачинаємо від завтра. Нині послідній раз, празника ради, була обільна трапеза, більше я такого не хочу бачити. Кому не подобається, то проженемо з монастиря, і так усьому бунтові буде кінець, і світ про це нічого не буде знати.

Петрові така постанова дуже подобалась. Він вже попереднього разу помітив, що їдять тут і п'ють далеко не по-монашому.

Як Петро прощався перед відходом, о. архімандрит каже:

— Поправжеся' , Петре, і заходи сюди частіше. Ми мусимо стояти з собою в злуці.

Петро признавав правду цим словам. О. архімандрит задумує велике діло приєднання козацтва до церкви. Треба добре обміркувати, як до цього підходити. А таке обміркування вимагає багато часу, багато дискусії.

Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Він був стурбований, бо цьому планові, котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна пані. Вона ані чути про те не хотіла, щоб її діти живились простими стравами. Що світ на це скаже, той панський світ, коли слуги про це в городі розтрублять. Петро, заслухавши турбот Аксака, ні раз тим не збентежився і не гадав від своєї думки поступатися. Він мусив свого доконати, хоч би прийшлось забігти ласки у панни Зосі.

І якраз стрінувся з Зосею в сінях. Вона, охнувши два рази, сказала йому, що вельможна пані дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона боїться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже нещаслива.

— Пане Конашевичу, — говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, — покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите місце. Те, що я нині від вельможної почула, то страшне, і я навіть вам цього повторити не смію.

— Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не хочу і не втрачу, і буде так, як я хочу і як я задумав. Я завтра з вельможною сам поговорю.

На другий день послав Антошка прохати у ясновельможної дозволу явитись у неї.

Антошко за той час, як побував під руками Петра, показався таким проворним, стільки навчився, що можна його було усюди послати.

Вельможна пані, почувши від Антошка, що Петро хоче у неї явитися, трохи затривожилася, чи не схоче він за місце подякувати. А була б велика шкода втратити такого вчителя. Його ніхто не заступить, а діти так до нього прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б він подівся.

Конашевич, йдучи до вельможної, прибрався і причепурився, як на празник. Надяг кунтуш, сап'янці, підперезався, вичесав свого чорного чуба і підкрутив вусики.

На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нині рішиться моя доля. Коли б він звідсіля мусив від'їхати, так і я втікаю з ним на край світу".

Петро ввійшов сумний, вклонився ясновельможній в пояс і поцілував у руку:

— Приходжу до вельможної пані з одним важним ділом, яке дотикається дітей вельможного панства, а моїх любих учнів і молодих приятелів. Прошу вельможної пані, я в Острозькій школі вчився не лише класичних язиків старинних греків і римлян, але також і медицини. Моїм учителем був славнозвісний учений і ректор академії, котрий вчився на славному Паризькому університеті.