Сагайдачний - Чайковський Андрій

Не знаю, чи не буде він для наших дітей загрубий, та і їх самих не помужичить. Але ніде правди діти, це дуже гарна, зразкова степова квітка.

— Я лише то знаю, що по-латині говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозі вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо він прямо із степу до нас прийшов. По часі то все зміниться на ліпше, як тут побуде.

— Я лише боюся, щоб наші діти не набралися від нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої діти по приміру тільки шляхетських авантюристів на Січ чкурнули.

— Ти без потреби побоюєшся. То ще діти, і навіть не зрозуміють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годі.

— А я все-таки для мого супокою прикажу охмістрові, щоби при науці був присутній і на все уважав.

— Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо і я би сам не згодився. Подумай. Він острозький академік з вищою освітою. А охмістр? От собі вивчений песик, що гладко танцювати вміє, а освіти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввійшов до своєї кімнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкі штани, обутий і в синьому жупані, підперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях ніколи не ходив, бо ступав по помості, мов спутаний.

Антошко горів з радості. Він припав до Петра і став його сердечно по руках цілувати, а далі впав навколішки.

— Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

— Бо вже не буду босий ходити, і кухти не будуть мене поштуркувати, а воші —їсти. Тепер я буду панові так вірно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петрові у вічі ясніючими від радості очима.

— Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки і зачнеш від того, що завтра вранці принесеш мені води вмитися. А тепер йди собі, бо я лягаю спати.

Антошко вийшов нерадо. Він хотів усе розповісти своєму добродієві, що йому на серці лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою і хотів, не ждучи вечері, лягти відпочити.

Але довго не міг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлі пекло. Він заснув геть аж по півночі.

Цієї ночі і панні Зосі зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечері, їй так дуже хотілося з ним розмовляти. Опісля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва і її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра і кликала рятунку, та він відвернувся і пішов собі байдуже далі. Вона вже мала на устах проклін для нього за таку нелюдяність, та, на щастя, прокинулась зі сну. Вона облилась гарячим потом і тряслась усім тілом з переляку.

Недобре спалось також і Станіславові, бо цілу ніч прикладав собі мокре рядно на болюче місце.

VII

На другий день Петро умився, і одягнувся вранці, і ждав на хлопців, та вони не приходили.

Вже було пізно, як прийшов лакей і заявив, що вельможна пані кличе пана вчителя до себе.

— Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна пані має мене навчити.

Лакей повів його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така розкіш, що хіба у султанші не було краще.

Пані сиділа на канапі одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро зміркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був спереду під шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само широкі розлогі рукави не прикривали білесенької та округлесенької руки вище ліктя, як лише піднесла руку вгору. Зося крутилася біля пані. У неї порожевів кінчастий носик, на кінчику котрого держалася краплина прозорої, мов роса, течі.

Петро вклонився і приступив, щоб поцілувати ручку ясновельможної, а вона каже:

— Добрий день, вашмості! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дітьми, хотіла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Наші діти дуже ніжно виховані і слабосильні, і з ними треба поводитися ніжно, делікатно, без крику і, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука діткнулася тіла моєї дитини.

— Чи вельможна пані думають, що без крику і карання наука неможлива? Є ще інші доцільніші способи, щоби наука йшла і була корисна. Перший спосіб, щоб науку подавали дитині в займаючій зрозумілій формі. Відтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила і йому вірила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителеві не робити прикрості. Звичайно дитина радіє тоді, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб був карою.

Тою справою займалися старинні філософи, люде розумні і дуже вчені. Не я такі способи видумав, а мудріші за мене. Це в книжках написано, і я, хоч ніколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.

Вельможна пані дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб її дитина полюбила чоловіка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, і нічого більше? Та коли Петро заговорив про старинних філософів та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо такого вченого учителя при її дітях ще не було. Вона ласково усміхнулася і позволила Петрові поцілувати знову свою білу ручку.

А вже панна Зося бачила в Петрі такого великого чоловіка, який переходив її уяву. Вона відразу залюбилася в ньому по самісінькі вуха, хоч високо було до них через її довгу гусячу шию. Вельможна обіцяла зараз послати до нього хлопців і відпустила в ласці.

Але їй таки зараз прошибла голову якась недовірливість. Вона прикликала охмістра і приказала йому сидіти увесь час при науці і на кожне слово пильно вважати.

Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопців зацікавити, став їм щось дуже веселого оповідати. Хлопці слухали, цікаво вп'яливши в його лице оченята. В тій хвилі ввійшов охмістр і, не кажучи ні слова, сів при столі.

Петро спитав його відразу:

— Як, вашець, маєш до мене яке діло, то прийди опісля, а тепер мені не перебивай.

— Вельможна пані приказала мені сидіти тут в часі науки й уважати за все, що тут говориться.

— Вашець моєї науки розуміти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз —не перебивай мені, бо я того не люблю.

Але охмістр не гадав вступитися. Тоді Петро каже до хлопців:

— Те, що розпочав вам оповідати, докінчу, як цей чоловік звідсіля піде. — При тім Петро подивився на охмістра таким оком, що, мовляв: іди собі, небоже, поки я добрий, а то візьму за шиворот і викину за двері.

На охмістра стали напирати і хлопці, щоби той пішов, бо пан Конашевич зачав їм щось дуже цікаве оповідати, а через нього не хоче кінчити.

Не лишалося охмістрові нічого другого, як винестися. Він зараз пішов з рапортом до вельможної пані і розповів усе. Вельможна пані була подратована, що її приказів не слухається, і пішла зараз до чоловіка з жалобою.

— Хіба ж я тобі вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокій, бо Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив і не позволив би, щоб мені насилано до нагляду чоловіка освітою нижчою. Не треба було цього робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собі показувати, що ти про це нічого не знаєш.

Але вельможна пані не дала переконатися, її ще більше брала досада, що її не хочуть слухати. І ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч він і філософів знає, і старі книги вивчив. Вона мусить на своєму поставити, щоб і світ провалився, і учитель вилетів з хати. Вона передумувала способи, і була лиха, бо нічого путнього не видумала.

Але відчинилися двері, і в покої вбігли обидва хлопці. Вони були дуже раді і веселі. Зараз повисли на шиї у матері і стали наперегони оповідати, які гарні історії оповідав їм пан Конашевич, як вони його за те люблять. Мама казала їм переповісти те, що вони чули, і вони, то один, то другий, розповідали все, чого сьогодні від Конашевича навчилися. Один поправляв другого. Вельможна мусила признати, що в цій науці нічого такого не було, щоб їй могло не подобатись.

— Пан Конашевич говорив, що від завтра зачнемо вчитися латини.

— Я його питався, як сказати по-латині: люблю тата і маму, і вже знаю як.

— То скажи мені, — каже пані. Її гнів уже минувся.

— Amo patrem et matrem.

Вельможна вже більше охмістра не посилала.

Петро пізнав невдовзі, що його хлопці дуже понятливі і можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цілою душею і вчив їх безвпинно навіть тоді, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що діти пристали до Петра цілою душею, що те, що скаже пан Конашевич, є святе. Родичі дивувались, що може бути якась така метода учення без крику і без кари.

Надійшов новий рік. Петро зладив для хлопців невеличкі повітання по-латині, для кожного окремо. Пішли всі три вранці до пана Аксака. Петро привітав його з Новим роком, а тоді виступив Олесь, а опісля — Микольцьо з латинською промовою.

Аксак був з того радий. Вицілував хлопців, стиснув щиро руку Петрові і подарував йому дорогий перстень з камінцем.

— Я на це не був приготований, мої любі, — каже до дітей, — і не подумав ще,

чим вас обдарувати за таку любу несподіванку.

— За це я вже сам вашу милість попрошу. Моїм любим хлопчикам треба би по

коникові справити, щоби вчилися кінної їзди.

Це було знову для хлопців несподіванкою. Вони стали плескати в руки з радості. Вони бажали собі цього давно, чуючи не раз від Конашевича, як то гарно їздити на коні. Та їх виховували по-панськи і по-городськи. Мама про те їх слухати не хотіла, щоб її сини коли-небудь були жовнірами. А їздити на коні, то можна з нього впасти, скалічити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синів вона призначила роль панську, спокійну, десь на королівському дворі. Така служба може завести їх дуже високо.

Врадувані хлопці побігли ще до матері, а Петра задержав Аксак у себе:

— Сідай, вашмосць, прошу, та поговорім про ті коники. У мене є того доволі на моїх економіях, лише вибрати.

— Я це зроблю, ваша милість, як запорожець, я на конях розуміюся. Я вже давно хотів поговорити з вашою милістю на цю тему, щоби у хлопців перемінити спосіб життя. Мені повірено їх духовне образування; признаю, що діти добрі, гарні й понятливі. Але вони слабосильні і ніжні. Треба би рівномірно подбати ще про їх тілесне виховання.