Панські жарти - Франко І. Я.
Громаду коло церкви збились
Батьки і стали міркувать,
Як панотцю віддякувать
За те. Та поки ще рішились,
Вже з двораків один спішив
У двір, щоб пану все сказати.
18. Авдієнція попа в пана
Пан сам до церкви не ходив,
Щоб враз із бидлом не стояти.
Скінчилась служба, посвятили
Паски, аж ось з двора біжить
Післанець до попа: «В тій хвили
Пан хоче з вами говорить».
Іде наш піп. В громаді тихо
Зробилось, посумніли щось,
Почули, що якесь тут лихо
Над ними без вини стряслось.
Гуртом хотіли проводжати
Попа, та він їх задержав:
«Не треба пана дратувати»,-
Перехрестившися, сказав.
Пішов. З свяченим і з пасками
Громада коло церкви жде,-
Аж ось по хвилі він іде.
«Христос воскрес! Та бог із вами!
Чому не йдете по хатах?
Не бійтеся! Ніякий страх!
Пан лиш питав мене, як смів я
Без волі власті заводить
Якусь тут школу? Відповів я,
Що школи зовсім не завів я,
Лиш так приватно хтів навчить
Дітей письма, зовсім без плати.
«Ну, сього я вам заказати
Не можу,- згодя каже пан,-
Лиш по добру пораджу вам:
Покиньте се пустеє діло!»
«Я б був його й не зачинав,-
Отак я пану відказав,-
Коли б до мене не наспіло
Із консисторії письмо:
Не лиш дітей в селі навчати,
А й школи де мож закладати».
«Чи так? Ну, се ще ми вздримо!» -
Сказав вельможний і рукою
Махнув на знак, що вже на днесь
Досить розмови! Йдіть в спокою,
Не бійтеся! А ви, хлоп’ята,
До мене завтра всі на свята!
Ну, йдіть! Громадою такою
Не стійте тут! Христос воскрес!»
19. «Щось пану не вільно»
І почалась від того дня
Поміж громадою і паном
Глуха постійная війна.
Се ж перший раз та вість прийшла нам,
Що пан у свойому селі
Чогось-то зборонить не сміє.
А то ми ось віки цілі
Жили й, мов жито на ріллі,
Туди хилились, відки віє
Могучий вітер панських слів.
Хлоп і подумати не смів,
Щоб проти панського бажання
Робити щось, а як не міг
Знести неволі та знущання,
То кидав все, в чужину біг,
Лишаючи дітей своїх
Іще на більше горювання,
Аж враз: «Не можу зборонити!»
Значить, є щось таке над ним,
Чого і він боїться, чим
Йому не вільно погордити.
20. «Заведімо школу в селі!»
Почувши се, ціла громада
Немов наново віджила.
Ще в свята по хатах ішла
Оживлена гуртова рада:
«Нам треба всіх дітей учити,
Пан нам не сміє зборонити,-
Отак відважно гомоніли
Ті, що ще вчора так тремтіли.-
Нам треба школу завести!
Або ж то ми такі послідні,
Що мусять наші діти рідні
Ярмо таке повік нести?»
Та - ніщо крити шила в місі -
Знайшлися старші, розважніші,
Що вцитькувати прийнялись:
«Чого ви так розрешетились?
Напам’ять слово те навчились:
«Не сміє». От чекайте лиш,
А він посміє вам! От краще
Мовчіть, щоб грішне тіло ваше
Не мусило відповідать
За ваш нерозум!»
Посумніли
На тую мову смільчаки.
У многих ще таки свербіли
Від панських буків синяки.
Та годі знов було ховаться,
Не бувши в лісі, від вовків.
От і прирадили удаться
До города і розпитаться
В комісара, щоб він повів,
Чи можна буть громадській школі
В селі без панової волі?
21. Комісар-німець
Комісар німець був у нас,
Немолодий уже панисько,
Смішний такий. Було, не раз
В село заїде - пізній час,-
В двір не заїде, хоч як близько,
А все до хлопа. Киселю,
Борщу, вареників, логази
Поїсть, балакає. «Люплю
Я руська кльопа,- було, каже,-
Я руські кліп їм тесять літ
І полюпив вас! Топрий лют,
Та кепськії пани отут.
То кльопіт. Я вам повітаю:
Як пан вас путе туше тис,
То мене йтіть, я вше то знаю,
Такі йому контуші скраю,
Що путе з злості пальці хрис».
Не знаю за що, але люто,
Усею кров’ю, всім нутром
Він не любив панів, мабуть-то,
За те, що сам не вмів в їх тон
Попасти, чув себе між ними
Чужим, мов сирота яка.
Вони ж на нього звисока
Гляділи й жартами бутними
Принижували бідака.
А то потиху ще шептали,
Що мав оказію таку,
Що раз пани йому нагнали
І стиду, й болю, і ляку.
Була се вість, мабуть, правдива,
Що пан один із добра дива
Йому за півбутельки пива
Трохи не вкоротив віку.
22. Панський жарт з комісаром
Він ще в молодших був літах,
Щойно авансу дослужився
І все з панами руку тяг,
Бо до одного приблизився,
В якого донечка була -
Не одиначка, та вродлива,
Притім весела і жартлива,
До нього зовсім не спесива,
Отак фіглярочка мала.
Комісар, пана добре знавши,
Не раз у нього побувавши
За ділом зразу, а потім
І прошений як гість у дім,
Не раз з паннами забавлявся
І, хоч поважно все держався,
Манюсі якось раз признався,
Що рад би цілою душею
Її побачити своєю.
Манюся злегка запаліла,
Всміхнулася і заніміла,
А потім стиха відповіла:
