Брехня - Винниченко Володимир
Скажи, Тасю, тільки скажи мені правду, яка б вона не була.
Наталя Павлівна. Скажу, котику, скажу, р'адість моя...
Тось. Ні, чекай... Я дам таке питання, що ти почнеш крутить або збрешеш. Тільки я тобі говорю, скажи правду, яка б вона не була.
Наталя Павлівна. А як вона буде така, що котик розсердиться і схоче мене покинуть?
Тось. А! Значить, є, є якась така правда, що можна тебе за неї покинуть?
Наталя Павлівна. Котику! Ти ж такий гарячий. Правда, може, зовсім малюсінька.
Тось. Ну, добре. Даю слово, що не покину, яка б вона не була. Чуєш?
Наталя Павлівна (радісно, як дитина, лащачись). Чую... Дякую! (Цілує).
Тось. Чекай... Скажи, ти з Андрієм... От, уже насторожилась!
Наталя Павлівна. Дитинко, я слухаю. Тось. Скажи, ти живеш з ним як... як з мужчиною? Наталя Павлівна (сміючись). Ось чого зозулька кувала!
Тось (спалахуючи). Зовсім ні!.. Ну, все одно. Я тебе питаю. Говори.
паталя Павлівна. Котику, я ж тобі вже казала.
Тось. Стій! (Хапає її за голову, повертає лицем до себе й пильно дивиться в очі).
Наталя Павлівна (невинно). Що, милий?
Т о с Ь. Безодня! Безодня брехні. Вже потемніли, затуманились, значить — буде брехать.
Наталя Павлівна. Дитиночко! Кажу ж тобі правду, що нічого нема з ним. Ну, який же ти, їй-богу! Він зовсім хворий, та йому й не до того.
Тось (хапає себе за голову). О-о! Мука ж яка! Неправда, неправда ж!
Наталя Павлівна. Тосю, правда!
Тось (спиняючись). Правда? Значить, правда й те, що тобі я потрібний тільки як мужчина.
Наталя Павлівна. Ну, от! І так горе, й так біда! (З мукою). Та люблю ж я тебе всього, всього, люблю все в тобі, все, все. Андрій... ах! Тосю, ти мучиш мене так, що... (Зупиняється).
Тось. Що, що? Ну, говори ж! Покинеш мене? Так?
Наталя Павлівна. Ні. Що я загублю радість життя. А без радості я не можу ні... любить, ні жартувать, ні жить. Ну, годі. Давай сюди листи. Давай, давай... Пом'яв їх, давай. Я їх знов у шкатулочку.
Тось мовчки стоїть, похиливши голову. Наталя Павлівна, ніжно обнявши, витягає листи з кишені, гаряче цілує Тося й біжить у свою кімнату. Тось сідає на канапу, лице в руки й не рушиться.
Наталя Павлівна (вертається, сідає біля нього, пригортається). Ну, буря пройшла, тепер мусить визирнуть сонечко. І знов буде тепло, ясно, легко. А завтра Тасик на цілий вечір прийде до Тосика. Тасик буде стомлений, Тасику буде холодно, Тасик буде змучений, а Тосик обніме, і стане тепло, стане легко, бадьоро... Ну, зніми ручки, зніми, котику.
Тось (знімаючи руки, зітхаючи). А знаєш, це все-таки так не скінчиться.
Наталя Павлівна. Все гарно скінчиться... Чудесно скінчиться, золотко. Ти стрінеш іншу, вільну, покохаєш, зів'єш кубелечко... і кінець. Тоді все скінчиться.
Тось (хитає головою з усмішкою). Ніколи цього не буде... Я не можу дивитись на других. Знаєш, ти з таким болем сидиш у мене на душі, що я чую,— ніколи не вийдеш ти звідти. Ти тягнеш до себе, як тайна, як безодня. Знаєш, може, навіть через цю свою брехню тягнеш... Хай! Я все скажу. От, коли ти дала мені листи, я почув, що став таким одиноким, що смерть — просто радість. Я почув — все одно, знай і це! — я почув, що скажи ти мені повзти за тобою й дивитись, як ти будеш цілувать другого, і я поповзу... (Понуро). А може, тут же вбив би і тебе, і того, і себе... Не знаю...
Наталя Павлівна. Котику, котику! Тільки тебе, тільки тебе, люблю!
Тось (схоплює її, жагуче обіймає й цілує). Ех! Все одно! (Одхиляється, встає). Ну, до завтра! Іду.
Наталя Павлівна. В пів на восьму, радість моя.
Тось. Буду ждать.
Хутко йде з хати. Наталя Павлівна з ним. Як тільки вони виходять, з балкону швидко входить Іван Стратонович, біжить у кімнату Наталі Павлівни і через якусь хвилинку знов виходить, запихаючи пакуночок листів у кишеню. Зупиняється коло столу і жде.
Наталя Павлівна (з радісним лицем швидко входить з сіней. Побачивши Івана Стратоновича, здивовано). О! А ви де це взялись тут?
Іван Стратонович. З неба впав. Вам на радість.
Наталя Павлівна (хутко дивиться на одчинені двері балкону). Ви там були?
Іван Стратонович. Милувався, знаєте, ніччю. Чудова ніч.
Наталя Павлівна (кидає на нього погляд і прудко, неспокійно йде до себе в кімнату. Зараз же вибігає звідти). Де листи?
Іван Стратонович (виймаючи з кишені). Ось. Наталя Павлівна. Ви підслухали й украли потім листи?
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Ви обурені? Ви? Ви обурені? Нечесно, правда? Ха-ха-ха! Наталя Павлівна. Дайте їх сюди. Іван Стратонович. Ого! Хіба я їх для того брав?
Наталя Павлівна пильно дивиться на нього, кусає губи, напружено думає.
Іван Стратонович (з понурим злорадством). Що? Попались? Тепер-то викрутіться! Хе! Тільки я не Тось... І не Андрій.
Наталя Павлівна (тихо). Для чого ви це зробили? Іван Стратонович. Ви не розумієте? Наталя Павлівна. Ні. Іван Стратонович. З цікавості, знаєте.
Наталя Павлівна раптом стрибає на нього й хоче вирвати листи.
Іван Стратонович (хутко одскакує, ховає листи). Ого. Так ви он як? Чудесно!
Наталя Павлівна (важко дихаючи, мовчки сідає на стілець і дивиться на Івана Стратоновича. Тихо). Яке ви мали право красти мої листи?
Іван Стратонович. Право? Ну, ми цих сентиментальних виразів вживать не будемо. Ви, може, щось інше хотіли спитать.
Наталя Павлівна. Я так вражена, що мені не до виразів!
Іван Стратонович. Вона вражена! Ха-ха-ха! Та ви тільки увійшли, глянули на мене і'вже зрозуміли, і яке право, і через що... Вона вражена!
Наталя Павлівна (широко дивиться на нього). Боже, яка ненависть, злоба!
Іван Стратонович. Ви вражені й не розумієте, через що? Хе!
Наталя Павлівна. Даю слово, що не розумію!
Іван Стратонович. О! Вашому слову я вірю! Коли ви даєте слово, то я вірю. Ну, так я сам з'ясую вам. Ненавиджу за те, що ви обманули мене. Чуєте? Так, так, добродійко, обманули! Ненавиджу вас за те, що цілий рік мучився заздрістю до Андрія Карповича. Ненавиджу за те, що цілий рік здушував в собі нечисті (як я думав тоді) помисли про вас. Ненавиджу за те, що люблю вас. Розумієте тепер?
Наталя Павлівна. О! (Закриває лице руками).
Іван Стратонович. Ах, ви знов вражені? Бідна невинна жінка, вона нічого не помічала. Може, води дать? (Зціпивши зуби). О-о! Тепер я вам дам! Тепер я вам одплачу за всі мої муки. Я давненько вже помічаю, що Андрію-Карпо-вичу, здається, нема чого заздрити! І тільки сьогодні пощастило здобути реальні докази. Хе! Андрій Карпович буде страшенно зворушений вашою жертвою. Це ж така саможертва!.. Вона нізащо не хоче покинути, бо їх жаль. Чого жаль, добродійко? Автомобільчика, якого ви вчора мріяли купити? Чи тих килимів, якими ви збираєтесь оббити ваш буду-арчик? Ха-ха-ха! А той поет і губу розпустив. Велика женщина, свята! Мабуть, зараз вірші пише.
Наталя Павлівна (однімає руки, встає. Лице її сяє радістю, захватом). Говоріть ще... Говоріть.
Іван Стратонович (хмуро, здивовано дивиться на неї). Це ще що за трюк?
Наталя Павлівна (прикладає руки до обличчя, однімає їх. Схвильована, на обличчі то мука, то радість; робить кілька кроків вперед і назад, видно, вагається щось сказати). Господи, це як сон...
Іван Стратонович. Що за фокус?
Наталя Павлівна. Нічого. (Сідає знов на канапу, закриває обличчя руками). Нічого, говоріть далі, говоріть усе, усе!
Іцан Стратонович (грубо). Та я все сказав уже. Тепер буде розв'язка. Покликать сюди Андрія Карповича чи самі підем до нього?
Наталя Павлівна (знімає руки, щасливо дивиться на нього. Тихо, випнувши голову вперед). Ніколи ви нікого не покличете. Чуєте?
Іван Стратонович. Що-о?! (Страшенно враже-ний).
Наталя Павлівна. Ніколи!
Іван Стратонович. Ха-ха-ха! Он який фокус! Ловко! Ну, знаєте, можете з дурнішими комедії валять. Говоріть: сюди кликать Андрія Карповича чи самі підем до нього? Та, може, й усю щасливу сім'ю покликати? Та й "родича" вашого заразом уже... Ну?
Наталя Павлівна встає, підходить до нього, кладе йому руки на плечі, з глибокою печаллю й любов'ю дивиться в лице.
Іван Стратонович (держиться рукою за кишеню). Ну? Та що буде?
Наталя Павлівна. Скажіть мені, Іване...
Іван Стратонович. Хм! "Іване"...
Наталя Павлівна. Скажіть: пам'ятаєте, ви раз зимою, коли ми всі вертались з театру, страшно грубо обійшлись зі мною. Без всякої вини з мого боку... Пам'ятаєте?
Іван Стратонович. Не знаю... Ну, скажем, пам'ятаю, то що з того?
Наталя Павлівна. Тоді вже було? Тоді вже ви кохали мене?
Іван Стратонович (пильно вдивляється в неї, хоче вгадать її наміри). Ну, кохав... Що далі?
Наталя Павлівна. Ні, ви серйозно скажіть, це страшно важно для мене.
Іван Стратонович. Знаєте що, Наталю Павлівно, ви мене на цю удочку не піймаєте. Не тратьте, куме, сили — пускайтесь на дно.
Наталя Павлівна (різко). Я вас питаю, вам важко сказати?
Іван Стратонович (теж різко й грубо). Для чого я вам буду говорити? Для комедії?
Наталя Павлівна. Ну, я вас прошу, благаю.
Іван Стратонович (пильно дивиться). Ну, добре. Тоді я вже кохав вас. Ну, для чого це вам?
Наталя Павлівн г. Для чого? (Дивиться на нього довгим поглядом, глибоко зітхає). Так... Ні для чого. (Понуро задумується).
Іван Стратонович (криво посміхається). Це робиться цікавим. Вам, може, жаль, що ви того не знали?
Наталя Павлівна (немов прокидаючись). Що ви сказали?
Іван Стратонович. Я питаю, вам, може, жаль, що ви того не знали?
Вона наче не чула.
Наталя Павлівна. Не будемо про це говорити. (Втомлено, в'яло). Кличте Андрія Карповича. (Іде знов до канапи й сідає).
Іван Стратонович (з кривою усмішкою слідкує за нею). Це цікаво. Це цікаво... Ну, Наталю Павлівно, для чого вам було знать? Через що так "страшно важно" знать? Га?
Наталя Павлівна (сумно). Знаєте що, Іване Стра-тоновичу, все так склалось, що нам неможливо балакать. Чи я винна, чи що інше, я не знаю та й не хочу знати. Єдине, що лишається — це, справді, покликать Андрія. Карповича, дать йому листи, сказать усе, що ви чули... і... кінець.
Іван Стратонович. І ви так легко на це згоджуєтесь?
Наталя Павлівна. Тепер згоджуюсь. Іван Стратонович. Що значить "тепер"?
Наталя Павлівна мовчить.
Іван Стратонович. Коли вже виходу іншого немає.
Наталя Павлівна (стомлено). Ні, не того.
Іван Стратонович (якийсь час пильно дивиться на неї, потім хрипло сміється). Ха-ха-ха! Ще, чого доброго, почую, що мене люблять... Ха-ха-ха!
Наталя Павлівна (тихо, сумно).
