Брехня - Винниченко Володимир

Раптом махає рукою й біжить у сіни). Тось, тату, йде! Треба йому сказать. (Біжить знов до нього., обнімає, цілує). Я здуріла, таточку, з радості. Але ви не лякайтеся, ця дурість не страшна... Правда?

Карпо Федорович (щасливо весь час посміхаючись, гладить руки). Ой ні, не страшна, не страшна. Таку дурість дай боже всякому...

Наталя Павлівна. Таточку, я хочу щось наодинці побалакать з Тосем. Я хочу зробити з ним несподіванку Андрієві, як на іменини.

Карпо Федорович (схоплюючись). Та говоріть, говоріть. Я вийду, я вийду...

Наталя Павлівна. Татуню, ви не сердитесь? Ні?

Карпо Федорович. Ой, що ви!.. Наталю...

Наталя Павлівна. Тату, а коли ж ви мені казатимете "ти" і "доню"? Га? Коли?

Карпо Федорович. Та я... Не смію я, доню.

Наталя Павлівна (радісно цілуючи). Спасибі. Спасибі, таточку!

Входить Тось. Хмурий.

Пульхера (входячи за ним). Ось привела. Заздрять, що не їм таке щастя, та й не радіють. Он які!

Тось. Я, Пульхеро, радію, та в мене сьогодні голова болить. Драстуйте, Карпо Федорович.

Пульхера. А! Панська хвороба. Поменше б книжок читали... (Виходить).

Карпо Федорович (здоровкаючись з Тосем). Та я піду собі. Говоріть, говоріть. (Виходить).

Наталя Павлівна (зразу стихаючи вся). Тосю! Я хочу з тобою говорить.

Тось (з підозрінням). Прошу.

Наталя Павлівна (показує на лист). Сьогодні Андрій підписує контракт.

Тось. Так. Пульхера казала. Дуже радий. Поздоровляю. Ну?

Наталя Павлівна. Який холодний, чужий, ворожий погляд.

Тось. Річ не в моїм погляді. Ну, що далі?

Наталя Павлівна. Не треба так дивитись на мене, Тоську, не треба, коханий мій. Єдиний, коханий мій! (Раптом обнімає Тося, припадає до грудей йому і рвучко, голосно, з мукою ридає).

Тось (злякано). Тасю! Тасю! Голубко! Дорога моя! Що з тобою! Що з тобою, скажи мені... Та що ж з тобою, господи, ти хочеш мене з розуму звести, чи що? Тасю!

Наталя Павлівна (підводиться, дивиться на нього, хапає його за голову й цілує з дикою жагою очі, лоб, ніс, вуса). Єдина радість!.. Єдине світло... Сонце...

Тось. Голубонько, рибко, що з тобою? Що це все значить, скажи ж, не муч мене... Тасю, хтось ввійти може!

Наталя Павлівна. Хай! Хай входять... Хай всі бачать... Мій єдиний, мій... (Ридає).

Т о с ь. О, що ти зі мною ж робиш! Що з тобою? Ти прощаєшся зі мною? Говори! Прощаєшся?

Наталя Павлівна. Підожди... Я зараз... Це слабість... Цього не повинно бути... Я зараз... Тосю! Ти любиш мене?

Тось. Тасю! Ну, що за питання?

Наталя Павлівна. Правда, я сама не знаю, що говорю. Я знаю, ти любиш. І я люблю тебе. Ох, як же люблю!.. Пам'ятаєш, як ми купували у бабуні насіння, а вона думала, що ми чоловік і жінка? А хіба ми не чоловік і жінка? Хто може сказать, що ні? (З невимовною ніжністю). Тосику!.. Котику!.. Хлопчику мій!.. Вогнику мій...

Тось. Тасю!.. Та що таке, ти скажеш мені? Що за мука?!

Наталя Павлівна (мовчить. Рішуче). Тосю! Віриш ти мені, що я тебе люблю, скажи?

Тось. Тасю! Для чого ці підходи, говори прямо.

Наталя Павлівна (твердо). Я тебе питаю, ти мені одповідай. Віриш?

Тось. Ні!

Наталя Павлівна. Фр-р. Вогнику!

Тось. Не вірю. Я чую, що ти мені зараз скажеш. Що тепер ми мусимо розійтись. Можеш говорить, я спокійний.

Наталя Павлівна. Спокійний? Зовсім? О, хлопчику мій... Ні, ні, я хочу тобі сказать, що ми ніколи не розійдемось тепер. Чуєш? Ніколи.

Тось (засіявши). Тасю! Це правда? Правда?

Наталя Павлівна. Правда. Ти будеш мені тепер вірить, що я любила і люблю тебе. Чекай, дитинко. Тільки я ще хочу одно сказать. Слухай, Тосю. Ніколи,— чуєш? — ніколи ні одній людині ти не повинен того говорити, що між нами було. Чуєш?

Тось. Я не розумію, Тасю: всі ж все одно будуть бачить...

Наталя Павлівна. Те, що будуть бачить, це друга річ. А вони не повинні знать того, що було. Ти даєш слово?

Тось. Скільки хочеш... Тільки я не розумію...

Наталя Павлівна. Ні, ти присягнись мені нашою любов'ю, що додержиш слово. Присягнись, що ти віриш мені.

Тось. Присягаюсь, Тасю.

Наталя Павлівна. Ну, от і все. Тепер все буде добре... Тільки щоб ти вірив, що я люблю тебе, що тебе одного любила й люблю... Гляди ж, Тосю, особливо Андрій не повинен нічого знать. Чуєш?

Тось. Тасю! Я чую... Але я все-таки не розумію. Ти ж покинеш Андрія?

Наталя Павлівна. Покину.

Тось. Він же буде знать, через що і для чого покинула. При чому ж тут моє слово? Ти щось... Я не розумію.

Наталя Павлівна. Я це все беру на себе, ти не думай про це. Вибрешусь. Я ж умію брехать. Ха-ха-ха. Безодня, правда!

Тось (з підозрінням). І вже не боїшся, що це вб'є Андрія?

Наталя Павлівна. Не боюсь! Навпаки, я дам йому на все життя спокій і певність у себе. Дам те, що найбільш потрібно. І дам брехнею! Чуєш, брехнею! Хай же живе брехня!

Тось. Тасю! Це негарно.

Наталя Павлівна. Що? Що негарно?

Тось. Ця твоя радість.

Наталя Павлівна (піднято). Хіба? Ха-ха-ха! Мій правдивий хлопчик не любить брехні? Навіть тої, що дає радість? Хлопчику, що єсть істина? Істина є постаріла брехня. Всяка брехня буває істиною... Філософія, правда. Мій поет не любить філософію? Не треба. Не треба її любить. Вона мутить розум... (Задумується).

Toc ь. Тасю... Ти це серйозно все говорила чи жарт був?

Наталя Павлівна. Що? Про істину?

Тось (різко). Про те, що покинеш Андрія.

Наталя Павлівна. Серйозно... Ох, серйозно... (Схоплюється з жахом). Тосю! Тосю... Невже це серйозно? Невже це? Тосю!

Тось (холодно). Це від тебе залежить.

Наталя Павлівна. Тосю! Боже мій?.. (Раптом спиняється). Фу, фу. Ще істерики бракує. Зовсім все було б добре.

Тось. Коли ж ти покинеш Андрія?

Наталя Павлівна (дивиться на нього). Тосік не вірить, правда?

Тось. Я повірю тоді, коли ти це зробиш.

Наталя Павлівна. А як не зроблю?

Тось. Значить, ти мене дурила, як і завжди.

Наталя Павлівна (тихо). Зроблю, Тосю. Я зроблю, а ти своє слово пам^ятай. Чуєш? І пам'ятай, що б не сталося, чуєш, що б не сталось, що Тася тебе любила і зробила... і... Словом, інакше не могла вона. Чуєш?

Тось. Що "не могла"? Що б сталося? Що ти не покинеш Андрія? Так?

Наталя Павлівна. Я тобі говорю, що б не сталосъ. Я не знаю, що може статись. Годі. (Стомлено). Ох, швидше б, швидше!

Тось (обнімаючи Ht). Я не смію, Тасю, вірити своєму щастю... Тебе ж не вгадаєш...

Наталя Павлівна. І не вір, котику. Вір тільки, що я люблю тебе. 1 все буде добре... Чекай, зда€ться, йдуть. Ти, розуміється, не будеш тікать? Ти мусиш тут бути сьогодні. Сьогодні будемо веселі. Добре? Обіцяєш?

Тось. Обіцяю.

Дзвінок.

Наталя Павлівна. А потім... Що буде, то буде. Коханий, єдиний мій. (Хапає голову Тося, дико, жагуче цілує і біжить у сіни).

Тось в радісному непорозумінні. Входять Наталя Павлівна, Андрій Карпович, Саня й Іван Стратолович. Всі радісні, сяють, крім Івана Стратоновича.

Андрій Карпович. Тасю. (Обнімає її, цілує). Наталя Павлівна. Наша взяла, Адю? Андрій Карпович. Наша? Де лист? Наталя Павлівна (біжить до столу, подає). Ось! Андрій Карпович (до Івана Стратоновича). Ану,

про віщо воно шкрябає... (Щасливо сміється. Обидва читають).

Іван Стратонович (хмуро, байдуже). Нічого.

Андрій Карпович (обурено). "Нічого". Він каже, "нічого". Ну, ви подивіться на цю мару. (Побачивши Тося). Доброго здоров'ячка, ТосюІ Ну, ви подивіться на цього... на цього песиміста. Ну? Я мало не підскочив вище ліхтаря на вулиці, як зустрівся з Санею, а зустріли його, і ось вам... Хмара хмарою. Та ви розумієте, чоловіче, чим це пахне? Га?

Іван Стратонович(з посмішкою). Десятьма тисячами. І ще чим-небудь. (Зиркає на Наталю Павлівну).

Андрій Карпович. "Десятьма тисячами". І це йгому так, наче він щодня має по двадцять тисяч... Ні, я з таким чоловіком не зговорюсь, Тасю! Сьогодня у нас бенкет, сьогодня ми... Пульхеро!

Саня (біжить до дверей в кухню й гукає). Пульхеро! Пульхеро!

Андрій Карпович. Тасю, сьогодня бенкет. У нас є хоч трохи грошей?

Наталя Павлівна (весело). Рублів десять знайдеться!

Андрій Карпович. Тільки всього? Ех, жаль. Шам-панії б жарнуть.

Наталя Павлівна. Позичить можна... Тосю, у тебе нема?

Тось (з силувано-веселою усмішкою). На таке благе діло мусить бути. (Виймає гаманець, рахує). П'ятнадцять рублів і двадцять копійок.

Входить Пульхера.

Андрій Карпович (до Тося). Чудесно! Знаменито!.. Давайте сюди, давай, Наталю, твої. Пульхеро! Сьогодні у нас буде бенкет, чуєте?

Пульхера. Та чую. Той, що з кокардою?.. Колись приходив...

Всі регочуть.

Пульхера (удаючи сердиту). Еге ж, засмійтеся. Може, що стара догадається, що він за один, отой... як ви його назвали.

Андрій Карпович. Бенкет, Пульхеро, бенкет: гулянка.

Пульхера. А-а! Бенкет... Ну, так би й казали... Ну, та що буде?

8* 195

Андрій Карпович. Так от... (До Наталі Павлівни). Ні, я, Тасю, не вмію... Це не моє діло.

Наталя Павлівна. Треба, Пульхеро, купить вина... Чуєте?

Пульхера. Ба ні, не чую, треба купить картоплі. Всі сміються.

Наталя Павлівна. Ну, так от тої картоплі, що зветься вином. Тільки... А знаєш що, Адю? Краще написать на записочці, а то Пульхера забуде.

Андрій Карпович. Чудесно! Знаменито! Де папір?

Тось (виймає записну книжку). Ось маєте. (Видирає лист, подає з олівцем).

Андрій Карпович. Знаменито! Так шампанського, панове? Дві пляшки? (Пише). "Шампанського". Так. Ще чого, Наталю?

Наталя Павлівна. Я не знаю...

Іван Стратонович. Монопольки просто!

Андрій Карпович. Фе, демократ. Ну, можна й простої. (Пише). Все? Чудесно. Ось маєте, Пульхеро. Знаєте, де магазин?

Пульхера. Ще б чого не знала. Це, за церквою? Андрій Карпович. Де за церквою? Аптека?

Всі сміються.

Пульхера. От раденькі! Яка аптека? Аптека по один бік, а то по другий.

Андрій Карпович. А правильно, правильно. Вибачайте, Пульхеро, вибачайте, ради бога! (Уклоняється).

Пульхера. Та тут все, значить, списано?

Наталя Павлівна. Все. Та швиденько, Пульхеро.

Андрій Карпович. Одна нога тут, а друга там.

Пульхера. А сама посередині: ні туди ні сюди.

Наталя Павлівна. Звожчика візьміть, Пульхеро.

Пульхера. От ще чого не було! Ще на звожчиках мене покатаєте?

Андрій Карпович. Правильно, Пульхеро! Беріть звожчика. Беріть!

Пульхера (сміється). І вигадають же. Що ж, візьму. А обід потім? (Виходить).

Наталя Павлівна. Потім, потім... Саню, а де ж тато? Поклич швидше! От маєш.

Андрій Карпович. Він уже знає?

Саня (вибігаючи). Знають!

Тось (бажаючи бути веселим, до Івана Стратоновича).