Феномен доби (сходження на Голгофу слави) - Стус Василь
З початком серпня петлюрівське військо починає на Правобіччі наступ проти Червоної Армії. Робляться невдалі спроби об'єднати сили петлюрівського війська з добровільцями. Вже 16 серпня Денікін повідомляє Антанту, що погодитися з Петлюрою неможливо.
Отож, коли 30 серпня в Київ зайшли добровільці та петлюрівці, між ними одразу виникла збройна сутичка, внаслідок якої розбиті українські сили полишили стольне місто.
Саме ці складні перипетії буремного 1919 року підготували умови для об'єднання лівих есерів (боротьбістів) з лівим крилом українських соціал-демократів — "незалежниками". В серпні 1919 року вони утворили Українську комуністичну партію (боротьбістів), що взяла активну участь у боротьбі з денікінцями.
Без усякого сумніву, виникнення УКП (боротьбістів), як пізніше і укапістів, було викликане вакуумом українського комунізму, вакуумом, що створився через формально-український (коли не сказати більше) курс КП(б)У. З другого боку, саме їхнє існування спонукало більшовиків до більш уважного ставлення до національних проблем, зокрема, до періодичної української преси.
Уже цей короткий екскурс в тогочасну історію може допомогти зрозуміти "незрілість" Тичини, автора "Замісць сонетів". Можна було б ще пригадати й такі документи від тих часів, як відкритий лист С. О. Єфремова до Ю. М. Коцюбинського, публіцистичну книгу Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі", видану 1919 року в Саратові (ця книга згодом стала справжньою євангелією укапістів).
У першому з них С. О. Єфремов звинувачує Ю. Коцюбинського в тому, що він віддав батькове ім'я в руки Муравйова і К°, щоб ті, прикриваючись прізвищем автора "Фата Моргани", могли "аргументувати" погроми над українською інтелігенцією в січні-лютому 1918 року.
У другому із них автори пишуть про те, що ставлення КП(б)У і Українського Радянського Уряду до національних вимог народу було дуже формальне. Відомий історик Ключевський характеризував раз царицю Катерину II так: вона хотіла казаться, і не хотіла бути. Отак і ся "партія" і сей "уряд". Вони нічого не мають проти "назви", "слова", щоб "казаться", і нізащо не хочуть "бути". Та й чим бути? Адже ж України немає, а була "південна Росія", стала "південна частина окупірованного на сході Германією краю" і ніякого українського руху не було й немає". Мазлах і Шахрай звинувачують "катеринославців" у тому, що ті не мають ніякої певної лінії в національному питанні. Це, кажуть автори книги, не національна політика, а хитре політиканство й тільки. "Найвищим проявом політиканства було оголошення Донецько-Криворізької Республіки (се політиканство між собою) і делегація від Народного Секретаріату в Москву для ведення мирних переговорів з приводу кордонів України після оголошення самостійності України на 2 Катеринославському з'їзді... Далі йде політиканство в зв'язку з ліквідацією Центрального Виконавчого Комітету і політиканство в "еміграції", повстанчеська дев'ятка, хроничне погребеніє і воскрешеніє "Советского Уряду України" під ріжними назвами (Народний Секретаріат, Временний Комітет Тимчасовий), пропозиція союзу совітській Росії, "своя", "окрема" "українська" партія: "Комуністи України і т. д." (ХХУ, с. 81).
Звичайно, Мазлах і Шахрай, хоч і були членами РКП(б), могли помилятися. Але буквально це ж саме казав і В. Затонський, людина, куди "правильніша" за них. У статті "З недавнього минулого", надрукованій 1 липня 1918 року в "Коммунисте", він писав: "Бували випадки, коли одночасно давалися директиви, що виключали одна одну. Так, наприклад, на бій з українським шовінізмом, з дрібнобуржуазною реакцією, що сунула з півдня, десницею благословлялася Радянська Україна, шуйцею — Донецька Республіка... У партії в цілому не було виду, політика її йшла через пень-колоду, з найнесподіванішими ухилами і, зрозуміло, далеко не блискучими наслідками; на місцях же кавардак був такий, що важко й уявити". А ось, за свідченням того ж В. Затонського, тогочасна позиція КП(б)У в національному питанні: "Ну, хай вже буде собі навіть самостійна Україна (якщо вже не можна без цього) де-небудь в Австралії або, на гірший кінець, навіть на напівдикій Волині чи Поділлі, але навіщо неодмінно в Катеринославщині або там Херсонщині, не кажучи вже про Харків? Тим часом селянство навіть цих заповідних земель (до відома товаришів, за національністю все ж українське), полишене напризволяще, передане в монопольне користування українських соціал-шовіністів, майже поголовно, без різниці, біднота й куркульня, самовизначалося в тому смислі, як того воліла Рада".
Що й казати — наслідки цієї непослідовної національної політики партії в національному питанні далися взнаки. Вади політичного курсу в національному питанні, курсу дуже мінливого і непослідовного, оскільки він визначався тактичними потребами року, місяця, а то й кількох днів, ці вади доводилося "виправляти" надзвичайними заходами Українського ЧК. А ці надзвичайні заходи викликали природню реакцію села. За приблизними підрахунками, в 1919 році на самій лише Київщині було зареєстровано до 500 селянських повстань. Сьогодні ще важко говорити про те, які реальні факти стояли за ленінською телеграмою до голови Українського ЧК від 4 червня 1919 року: "Уполномоченный Совобороны говорит и заявляет, что несколько виднейшых чекистов подтверждают, что на Украине Чека принесли тьму зла, быв созданы слишком рано и впустив в себя массу примазавшихся"1 (XXVI, с. 574).
Так само про явно ненормальні факти в практиці військового будівництва на Україні свідчить телеграма В. І. Леніна від 22 лютого 1920 року: "Необходимо немедленно завести переводчиков во всех штабах и военных учреждениях, обязав безусловно всех принимать заявления и бумаги на украинском языке. Это безусловно необходимо — насчет языка все уступки и максимум равноправия" (XXVI, с. 654).
Такого змісту телеграма може дещо додати і до проекту резолюції ЦК РКП(б) з приводу боротьбістів: "Визнати боротьбістів за партію, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму, що прямо на руку білим і міжнародному імперіалізмові". Бо ж зобов'язувати начальників штабів, аби ті приймали заяви, українською мовою писані, як і введення інституту військових перекладачів при військових з'єднаннях — то таки далеко не досягнутий "максимум равноправия".
Отож і не дивно, що в цих надзвичайно складних умовах Тичина міг помилитися.
Про ці помилкові для українського радянського поета настрої свідчить надрукований у "Новій Раді" (ч. '38, 1918 р.) вірш Тичини "Пам'яти тридцяти" — поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 року полягли під Крутами:
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцяті, мучнів-українців,
Славних, молодих...
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?—
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
І в цей же самий час Тичина полемізував із практикою раннього радянського будівництва на Україні:
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндрамате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну.
Я задихаюся, я гину.
Я покажу тобі такії речі
в однокласовій ворожнечі.
Я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.
А братні зуби, дружній зиск,
гнучка політика, як віск.
Коли б були це генерали,
ми знали б, що робить.
А в тім то й річ, що це кати
однокласовії, брати.
Рабіндранате-голубе!
Та де ж той Серп нам, Молот і лани?
Рабіпдрапате-голубе,
од достоєвщини звільни.
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Дух ангела, що досяг землі, сповнений суперечностей. По-перше, йому болить трагедія української національної революції, полум'я якої згасло у великому вогні всеросійської соціалістичної революції. По-друге, вузько національна українська революція поета явно не задовольняла. Мені здається, що з погляду молодого Тичини правда і кривда революції була розподілена порівну між українським Березнем і всеросійським Жовтнем. Антагонізм між російськомовним містом і українським селом — ось один із найбільш значущих моментів, що вирішив долю українського державотворчого процесу. По-третє, революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів.
"Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став" — вигукує автор другої збірки. Або ще різкіше: "Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?"
Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості:
Постали череваті:
— Копай на батька яму! —
Старий на сина дивиться
Кроткими очима. —
— Не йде у землю заступ? —
Обох живими в землю! —
Старий на всіх їх дивиться
Кроткими очима.
Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки "Замісць сонетів і октав". Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха. Звідси поетові кпини з р-р-революційного культур-трегерства: "Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона ізнов до нас промовить. А листя падало. І голова на в'язах не держалась. [...] На культурах усього світу майові губки поросли". Звідси й ієреміїні плачі над задублою культурою ("Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла?").
Революція — тільки Вальпуржина ніч звірячого хамства, розкошланого дикунства, коли з народів обсипаються парфуми цивілізацій: ("Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними (ніжними хмарами в високості.— В. С.) незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка").
Є тільки гармонія краси, яка в цьому світі не має жодних для себе підстав, є тільки одна партія — "де на людину дивляться, як на скарб світовий", є голодне пискляточко-дитинча, якого жодна з р-революційних партій не рятує од голодної смерті.
Ось вона, гірка істина партійно-борчих породіль: "Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед.
