Феномен доби (сходження на Голгофу слави) - Стус Василь
Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ... і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.
І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
У цьому вірші вражає незвичний для Тичини образ: "рвуть вихори, як жили" — непредметне порівнюється із предметним. Цей образ — не випадковий. Далі зустрічаємо ще одне свідчення поетового наземлення: "І дзвонять десь в селі".
Як бачимо, автор уже не годен вигармоніювати своїм мажорним настроєм свій внутрішній світ: владно прохоплюються контури того твердого світу, якого містичні руки поета вже не сягають. Починаються перші сутички з цим твердим світом. Щоправда, поки що вони фіксуються дуже обережно: "мій шлях то із костриці, то із жоржин".
Кілька разів повторюється слово "жертва" — то як миттєвий мотив ("хтось на заході жертву приніс"), а то вже цілком усвідомлено:
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
Вранішній рай емпіреїв облітає, мов мак. Надходить сумовитий вечір, перша осінь молодості. Починається розповідь про загибель найпершої, найчистішої частки поетової душі. Сон буття закінчується. Пост увіходить у незбагненний для себе світ.
Зрозуміла річ, що ця сфера має строкату фактуру. Скажімо, за настроєм тут є невагома радість, є злагода, туга, рефлексія, самозамилуване горе і справжнє страждання. З боку образних структур можна було б відшарувати сліди поетики "чесної христовоскресної" — типу: "Хтось гладив ниви" чи "Світає", загальноукраїнського символізму, символізму Тичининого, м'який імпресіонізм першої сфери, витончені симфоричні малюнки ("Півні чорний плащ ночі Вогняними нитками сточують"), здоровий пантеїстичний ліроепізм, жорстокореалістичний текст ("По один бік верби, По другий старці").
Твердне залізний день — заходить на грозу.
Третя сфера — на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від "Енгармонійного":
Над болотом пряде молоком...
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.
А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон враз кинувсь.
Сизий ворон схопився.
Очі виклював. Бог зна кому.
і закінчуючи поезіями "Скорбної матері" чи "Золотого гомону". Вірші цього циклу — це миттєвий спалах радості від вершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого задушення. Бардом Центральної Ради називав колись Тичину Валеріян Поліщук. Визначення дуже парадоксальне. По-перше, Тичина ще не навчився бути бардом уряду. По-друге, Центральна Рада була занадто нетривалим урядом, щоб дочекатися на свого співця. І, нарешті, цей уряд не заслуговував того, щоб поет геніального обдарування був її співцем. Тому важко погодитися з В. Поліщуком, хоч важко і відкинути його репліку як зовсім неслушну.
Без усякого сумніву, час від березня 1917 року — то живе місце української історії. І про це Тичина повідав у поемі "Золотий гомін":
Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах, той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,—
Бо їх не помічають.
Гомін золотий!
Тільки щасливому поглядові захопленого Тичини, Тичини середини 1917 року, могло здатися, що почалася доба загальнонаціонального єднання:
І всі сміються як вино:
І всі співають як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!
Золота година національного звільнення закінчилась, так по-справжньому і не почавшись. Самостійний український уряд був на Україні чи не пасинком. Він і тримався, мов пасинок, за 10 місяців свого існування так і не відчувши своєї державної всеможності. І, може, це врятувало його від негайного знищення: більш-менш толерантний Тимчасовий уряд кляв цих "соціалістів" і "комуністів", але на рішучіші санкції не зважувався. Становище змінилося після Жовтня. Буквально через місяць після повалення Тимчасового уряду Центральна Рада була оголошена з Петрограда і Харкова контрреволюційною. Почалася війна.
Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері
Всі шляхи в крові!
Це було нищення найвищої поетової віри — його "гнилого інтелігентства", етичних уроків Сковороди, " чистоплюйських" ідей кирило-мефодійства і драгоманівства. Цей біль став застилати постів зір уже в серпні 1917 року:
По хліб шла дитина — трояндно!
тікайте! стріляють! ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно...
Ні бога, ні чорта — на бурю.
Шумить косою смерть. Доба видається поетові нападом божевілля, судною годиною людської історії.
Особливо виразно це відбилося в циклі "Скорбної матері".
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Доба радості закінчилася. Настала звична для нашої національної психології трагічна доба. Попередні історіософські висновки Тичини полегшені традицією досить плиткого "українофільського" думання, в системі якого оптимізм легко провадить за собою песимізм, хоч причини змін замало підставні:
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно!.. людське серце
До краю обідніло.
Український месіянізм, цей рідний син психології доведеного до безнадійної віри раба, було розіп'ято, знищено коло Крут 29 січня 1918 року.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Поетів учорашній оптимізм був стільки ж великий, скільки і безпідставний. Зрозуміло, що відмовитись від цього безпідставного оптимізму було куди легше, ніж його триматися, тим більше що песимізм мав під собою просто залізні підстави.
І Бог послав зозулю
— на віку
пий музику
муку
випадковий цього світу
потопельнику...
Поет іще пробує незвичну для себе роль. Співець майже материнської чистоти й доброти, він здобувається на інтонації поета-мужа:
Не сумуйте, смерті той не знає,
Хто за Вкраїну помирає!
Але це вже кінець райдужної доби "Соняшних кларнетів", почався 1918 рік, а з ним — наступний етап складної Тичининої еволюції.
"Соняшні кларнети" — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.
У своїй статті про збірку поета "Вітер з України" М.К.Зеров писав, що "найоригінальніший з поетів двадцятип'ятиліття (1900-25) Тичина уже в "Соняшних кларнетах" відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної" (XIV, с. 80). І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.
А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов'янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.
Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, що пише "за останньою європейською модою".
Цікаво спинитися тут на такому літературному епізоді. В "Киевской жизни" за 16(3) листопада 1919 року було надруковано статтю Іллі Еренбурга "Об украинском искусстве". В статті було зроблено зухвалу спробу проаналізувати українське мистецтво. Звичайна річ, газетна стаття виявилась дуже поверховою за змістом, хоч за тоном і дуже зверхня.
І.Еренбург пише в ній, що на відміну від нових українських поетів, які вже відійшли "от безымянной народной песни, а поэзии индивидуальной еще не создали", Тичина "умеет сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста".
Чимало пасажів її (як-от: "слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм", або: "самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру" і т. ін.) викликали природне заперечення.
У репліці "Об украинском искусстве" М. К. Зеров, тодішній редактор "Книгаря", зауважив, що І. Ерснбург обрав "генеральський тон", але "як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею" (XXIII, с. 1948-1949).
Звичайно, стаття не робить честі шанованому імені Іллі Еренбурга. Але об'єктивно вона свідчить про те, що талановита збірка Тичини заживала пошани навіть там, де на неї можна було і не сподіватися.
Великий інтерес до автора "Соняшних кларнетів" виявили чеські й польські літератори.
Ось що, скажімо, писав 1992 року на сторінках "Скамандру" Ярослав Івашкевич: "В особі Павла Тичини українська література придбала геніальну індивідуальність. Вже саме оперування українською мовою, доведення її до такої незмірної досконалості, що в своєму багатстві вона може рівнятися до польської чи російської, — ставить його в ряд найцікавіших, найважливіших письменників сучасної України" (цитую за передмовою Ф. Неуважного до польського видання творів Тичини).
Англійський критик Джон Фут відзначав, що "своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри".
Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: "І звідки ти такий узявся?"
Сучасники "Соняшних кларнетів" могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині.
Отож, не зайвим буде спинитися на українській генеалогії автора "Соняшних кларнетів".
Дещо закатегоричний дослідник його поетики М. Степняк писав, що в "Соняшних кларнетах" "ніби вивершена система українського символізму". Зауваживши, що вплив О. Блока відбився на першій збірці поета дуже незначною мірою, М. Степняк наголошує на істотних впливах О. Олеся, М. Вороного, Василя Пачовського і навіть Михайла Жука. "Кілька поезій, навіть вельми складних психологічно і формально (наприклад, "Закучерявилися хмари", "Я стою на кручі"), являють собою ніби варіації на Олесеву тему "З журбою радість обнялась..." Олесь впливав на Тичину не тільки як представник "чистої поезії", але й як поет громадський.
