Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Байки - Євген Павлович Гребінка

Байки - Євген Павлович Гребінка

Читаємо онлайн Байки - Євген Павлович Гребінка
літом сонце гріє.

І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.

Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали,

Уже зовсім пообпадали.

Він до Огню то рило підведе,

То лапу коло жару сушить,

То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить.

Уже Огонь не став його лякать.

Звірюка думає: «Чого його бояться?

Зо мною він як панібрат».

Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,

Мов почало на світ благословляться.

«Пора,- Вовк думає,- у лози удирать!»

Ну що б собі іти? Ні, треба попрощаться:

Скажений захотів Огонь поцілувать,

І тілько що простяг своє в багаття рило,

А полум’я його дощенту обсмалило.

 

Мій батько так казав: «З панами добре жить,

Водиться з ними хай тобі господь поможе,

Із ними можна їсти й пить,

А цілувать їх - крий нас боже!»

 

УТЯТА ДА СТЕП

 

 

Минулися гречанії жнива;

Семен натяг кожух на плечі;

Тепло пройшло, дітвора лізе к печі,

Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава

Сніжечком біленьким припала.

Бідашний Степ став сумовать;

Пташки, що влітку так співали,

У ірій вже поодлітали,

І тілько край ставка оставсь табун Утят.

Чи крижні то були, чи то були чирята,

Про те нам байдуже, а сила тілько в тім,

Що Степ іще не був пустий зовсім;

Дивлюсь, було, знялись з води Утята,

Закахкають і ну Степом кружлять,

І видно все-таки, що сеє не пустиня,

Аж ось уже й вони летять.

«Куди вас враг несе до гаспидського сина! -

Почав Утятам Степ казать.-

Хіба ви хочете мене покинуть?

А я ж вас літом годував,

І просо, і овес, і гречку вистачав;

Без вас хіба мені з нудьги сказиться?»

«Улітку на тобі усякий хліб стояв;

На себе глянь тепер, який ти сивий став:

Останній колосок холодний сніг сховав,

І нічим нам біля тебе живиться;

А голод за що нам терпіть?» -

Сказали Утята і ну швидчій летіть.

 

Чи знаєте ви сивого Кондрата?

Женивсь на дівці він та й мусить ще кричать,

Що жінка щось його глядить не дуже хати.

Мабуть, що упада їй діду одвічать,

Як сивому Степу одрізали Утята.

 

РИБАЛКА

 

 

Хто знає Оржицю? А нуте, обзивайтесь!

Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашій стороні.

(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)

На річці тій жили батьки мої

І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,

Народ письменний страх,

Бував у всяких школах,

Один балакає на сотні язиках.

Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,

Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.

Подумаєш, чого-то чоловік не зна!

Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму

Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;

Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,

Пригріло сонечко, і з поля сніг погнало;

У річку сніг побіг, і Оржиця заграла

І ятір, граючи, водою занесла.

«Уже ж вона мені отут сидить в печінках,

Ся річка каторжна! - рибалка став казать.-

Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень, жінко:

Піду я до Сули скажену позивать!»

І розні деякі казав, сердега, речі,

Із злості, як москаль, усячину гукав;

А далі почепив собі сакви на плечі,

У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв

І річку позивать до річки почвалав.

Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;

Про те ніколи сам Рибалка не казав;

А тільки він дійшов, як слідує, до краю,

Сула шумить, гуляє по степам.

Рибалка дивиться і очі протирає,

Не вірить сам своїм очам:

Бо по Сулі - чорти б їх мучив матір -

Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам

І бідного його ниряє ятір!

Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.

А що, земляче, пожививсь?

 

Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!

Еге, Охріменко дурний:

Пішов прохать у повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний.

 

СОЛОВЕЙ

 

 

«Хто не вгадає? я?

Оце городять небилицю!

Щоб не пізнав я Солов’я,

Щоб не пізнав сю гарну птицю;

Як тілько оком наведу,

То і вгадаю, де співака»,-

Так дядькові казав небіж Грицько Підсака.

«Ходімо, я тебе до лісу поведу,

Усякої там птиці є багато,

Та буде сором, пане-брате,

Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав»,-

Грицькові дядько одвічав.

І ось вони дойшли до гаю;

По гаєві усякий птах літає,

Щебече хто, хто свище, хто гуде,

Аж округи луна іде.

 

Небіж

Ось-осьде Соловей! Який червоногрудий!

А дметься як, мабуть, великий пан!

Уже то неспроста в його такий жупан.

 

Дядько

Та годі, годі, Грицьку, буде

Ту погань, Снігира, хвалить!

Ся птиця не співа, а як усе щебече,

Вона в гурті як-небудь засвистить;

А більше, голову похнюпивши між плечі,

Насупившись сидить.

 

Небіж

Так цитьте лишень, ось я зараз угадаю:

Я сучий син, коли оце не він!

Увесь мов золотий, а крильця чорні має.

 

Дядько

Та будеш, Грицьку, сучий син:

Се просто Іволга зоветься;

Вона із саду в сад літа,

То вишні гарно об’їда,

То оббива горох, а в співи не вдається.

 

Небіж

Так ось коли побачив співака!

Яка мальована та штучна птиця!

Вертиться, джеркотить, по дереву скака -

От се то Соловей.

 

Дядько

Се навісна Синиця!

 

І довго так небіж дурненький

Меж птицями знаходив Солов’я;

А Соловей собі сіренький

Над ним співав, сховавшись меж гілля.

 

ДЯДЬКО
Відгуки про книгу Байки - Євген Павлович Гребінка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: