Байки - Євген Павлович Гребінка

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить».

Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,

На Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило

І Хмари ті позолотило.

Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,

Куди оце летять з оселі Горобці?

Дивлюсь, у сад, побрались молодці.

На Вишеньці їх геть-то насідало,

І бенкет зараз підняли;

Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні

Із ранку самого до пізньої пори.

Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,

Що Вишеньці моїй предобре у саду,

Що їй превесело, бо як край єї йду

Або і так коли зирну у сад із хати,

Все зволять горобці по гілочках скакати.

Ось тиждень як не був, дивлюсь - кат його ма!

На Вишеньці гостей нема.

Чого лишень вони літати перестали?

Як розібрав, бодай і не казать!

Ох! поти жевжики вчащали,

Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали -

Тепер до бідної ніколи не летять.

«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» -

На Коноплиночку в степу Будяк гукав.

«Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,

Що землю у мене з-під корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:

Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.

Я бачив сам таких і, може б, показав,

Та цур йому - розсерджу комісара!

Рибалонька, митець усе в воді ловити,

Бажаючи поймать в’юнів,

В Болото Вершу засторчив.

Довгенько щось вона там мусила сидіти,

Язик жіночий є, да нічого робити

(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),

Так лаяти Болото почала:

«Оце поганая багнюка!

Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.

Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,

Одна черва, мовляв, кишить,

Да деколи повзе по куширу гадюка,

Уже коли б тут воленька мені!..

Таке ж бридке, таке мерзенне,

Поржавіло, від жабуру зелене,

Не хочеться паскудиться в багні,

А то б...»

Що ж їй Болото одвічало?

«Де ти сама, добродійко?» - спитало.

А Верша гомонить на дні.

У лузі Маківка весною зацвіла,

Проміж других квіток як жаром червоніла;

До єї раз у раз літа бджола,

Бабок, метеликів над нею грає сила.

Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,

І Маківка осиротіла;

Бджола на іншій квітці сіла,

Ту погань метелів мовби лихий забрав.

Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я,

Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;

А то мине весна твоїх годів,

Покине і тебе дияволове плем’я.

Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись,

Ти чоловік і з хлібом, і з волами,

І грошики у тебе завелись.

Який тебе лихий ізніс

І побратав з панами?

Покинь їх, хай їм цур, і з ними не водись;

А то коли к тобі ні заверни у хату,

Ти з благородієм сидиш запанібрата,

І чарка катержна гуляє по столі.

Чи то в село лихий примчить якого

Паничика, мовляють, судового -

Та сарана живе на твоєму добрі.

Або і возний сам, червоний, ніби квітка,

Деньків по п’ятеро кружляє у тебе;

А коней-калічі повнісінька повітка

Твоє сінце скубе.

Тим часом хліб давно у полі половіє;

Його і птиця б’є, і вітер марно сіє;

А дядько мій гуля;

З письменними по чарці да по парці,

Останній шаг витрушує шинкарці.

Рівняться з ними нам сам бог не позволя:

То, сказано,- пани, щоб день у день гуляли,

А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.

Охріме! не зробись сміховищем села,

Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!

Ось слухай. У мене недавно на городі

Червона Рожа зацвіла,

І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився;

Ізпершу гарно страх з сусідкою він жив.

Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,

А трохи згодом глядь - всю Рожу оповив.

І бідная вона змарніла,

Поблідла, далі пожовтіла;

А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

Ось чутка степом полетіла

(На що то гріх не підведе),

Що у степу якась Могила

Дитину швидко приведе.

Про диво сеє як почули,

То люди зараз в степ майнули,

Старий і молодий к Могилі, знай, іде.

Крий боже, народу якого там зобралось!

Як об Іллі в Ромні; 1

Буцім там місто починалось.

Де ні взялись міняйли й шинкарі

І підняли між себе галас;

Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі

І красти бублики шатнули школярі;

Сластьони шкварились, сидухи цокотіли;

Про Лазаря старці під кобзу голосили; 2

«Холодний квас!» - москаль між народом гукав,

Знічев’я, а базар в степу як треба став.

Хрещений люд хоча гуляє,

Да на Могилу все раз по раз позирає,

Чи швидко вродиться те чадо степове.

Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,

Боками сивими колише

І з лиха на ввесь степ реве.

Народ дивується, да їсть, да п’є горілку.

Вже панський стадник Опанас,

Покинувши товар, що пас,

З кишені витягнув сопілку

Да як утне московського бичка!

Підківки зараз забряжчали,

В кружку дівчата танцювали;

Москаль покинув глек та садить гоцака.

Аж ось - лулусь щось під ногами,

Загоготів якийсь підземний глас;

Базар утих, баби замовкли під возами,

Із ляку упустив сопілку Опанас,