Народження книги - Багряний Іван

Та ще сказав, що якби ми були заклалися, то я, напевно б, парі виграв.

А коли я йему розповів, як же ж ця книга народилася, та що це, власне, він в усьому винен — не ходив би він до тюрми, то й було б усе в порядку, — він був щиро зворушений і щиро сміявся. Але вже інакше, як під смерекою.

9

Так що я мав-таки нагоду сказати своє: "От, бачиш! Як воно смішно буває!".

Окремо варто б вияснити, чому в "Тигроловах" багато галицизмів у мові. Це все-таки варте уваги. Дехто думає (а дехто говорив навіть у пресі), що це "згубний вплив галицького оточення на письменника". Ні. Галицизми до моєї цієї книги прийшли зовсім не з "галицького оточення", бо воно ще не встигло вплинути на мене після мого прибуття зі сходу. Галицизми до моєї книги потрапили, як це не дивно, з Далекого Сходу. Вони потрапили разом з тією ніагарією життєвого матеріалу, вражень, спогадів, відчувань тощо, про яку я говорив, і вляглися разом з усім у цю книгу. Я вже колись розповідав у своїй публічній доповіді, робленій у Львові, а пізніше виданій окремою брошурою "Україна біля Тихого океану", про те, як я раз на базарі в Хабаровську зустрів двох старих переселенців — діда й бабу, як баба лаяла діда на увесь базар: "А най би тя шляк трафив!", бо коняка заступилася за голоблю і старезний дід ніяк не міг з тим дати ради. Це були переселенці з Поділля, з Гусятина, що 50 років перед тим прибули на Далекий Схід. Коли я, здивований і зраділий, що чую рідну мову, заговорив з лайливою бабусею, виявилося, що вони древні мешканці Далекого Сходу, Зеленого Клину, з Чорноберезівки, 16 кілометрів від Хабаровська. А ще виявилося, що обоє, і дід і баба, говорили чистісінькою подільською говіркою. Тоді я, здивований, запитав бабусю, як же це так воно трапилось, що вони вже півстоліття на Далекому Сході, мають армію дітей, невісток, онуків і правнуків, а не навчилися і досі говорити по-тутешньому. І тоді бабуся відповіла мені, зітхнувши:

— Хтозна ж... Як воно язик не наламується...

Відтоді я полюбив і цю фразу "Най би тя шляк трафив!", і всю цю подільську говірку з її "вьйо!" замість "но!" тощо. І без звучання цієї фрази і цієї говірки я собі не можу відновити в пам'яті Хабаровського базару, без образів цих двох селян, двох древніх переселенців з Гусятина. Ба, не можу згадати без звучання цієї мови й цілого ДеВеКа.

Але це ще не все. Це ще не галичани були. А я ж там мав галичан, і це вони позначилися на мовному колориті моїх далекосхідних днів і спогадів про них. Такими були люди, мої знайомі, друзі і товариші ще з Києва і Харкова, товариші праці, а потім товариші недолі, яких я зустрічав, або з якими був у концтаборах БАМЛАГу та в Комсомольську. Це — колишній головний редактор і начальник столичного українського видавництва молодечої літератури "Молодий більшовик" — Грицай... Поет Дмитро Загул... Письменник Кічура... Редактор центральної далекосхідної української газети (під час українізації переводженої Скрипником!), а до того редактор видавництва при ЦК МОПРу — Дідушок, колишній УСуС... Професор Перегинець... Колишній кореспондент РАТАУ — Мельник, запроторений до Комсомольська за реваншизм... Останній хоч і не був галичанином, але так звик жартувати над своїм приятелем, чистої води галичанином, говорячи з ним завжди "на його рідній мові", що це ввійшло в нас у звичку (звичайно, без жодного злого наміру та злопихання, а так, у товариському достосовуванні один до одного).

Всі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на матерній мові з усіма її діалектами в далекій чужині та ще й у неволі. Тож нічого дивного, що на колорит моїх мовних спогадів лягли ці рефлексії. І вони зринули й під час писання книги в Моршині, за 13 тисяч кілометрів. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам'яті. Пишучи книгу, я хоч і не втиснув у неї їх, але я згадував про них, а в вухах, ЗВУЧАЛИ їхні голоси, їхні слова...

Ось звідкіля в "Тигроловах" галицизми. При другому виданні я їх майже всі повикидав. Але даремно. Нехай би було так. Бо ж "з пісні слова не викидають". Так ось з тими "галицизмами".

Це було б і все головніше з біографії "Тигроловів".

10

Кожен раз, коли я беру цю книгу до рук, я пригадую свого малесенького помічника, синочка інженера Б. — "Вуйку! Що ти тут робиш?.." Ні, це треба уявити, дорогі мої читачі!

Так книги взагалі не пишуться, як ми писали. Тож ми не книгу писали — то ми разом дурили смерть. І мені страшенно хочеться, щоб той рукопис якимось чудом уцілів десь і щоб колись потрапив до моїх рук. Я б його беріг, як реліквію. Мій помічник, напевно, ніколи про те не згадає, бо просто не пам'ятатиме, не знатиме про це. Він зараз виріс і може, сам вже десь бігає в ролі "тигролова". Але я про те пам'ятатиму завжди. Як то часом смішно пишуться книги. Причому одна половина книги, червоним олівцем, написана на незрозумілій зовсім мові. Але я знаю, що в ній життєвого оптимізму, віри в людей і безмежної любові до них більше, аніж у другій половині, писаній химерним якимсь утікачем з того далекого, помічникові моєму незнаного, пекельного якогось "сходу". І було б мені шкода, якби вона безслідно пропала. Бо якщо говорити про поему всепереможного оптимізму, то вона була найбільшою мірою якраз там, у тій другій половині.

11

Ось так, дорогий читачу, часом народжуються книги.

* * *

Не авторський гонор і амбіції, не письменницькі мрії присвічували мені, коли я працював над цією книгою. То ж не ці почуття зринають у мені й тепер, кожного разу, коли мені нагадують про неї мої читачі, висловлюючи своє зворушення, свої подяки, свої привіти авторові. А кожного разу зринає з глибини моєї душі, з-під попелу еміграційної буденщини, з-під жорстви різних жалів, а може, й розчарувань почуття безмежної вдячності до тих людей, що мені їх послала доля на тім відтинку мого життєвого шляху. До тих людей, що виявили стільки хорошої людської доброти, стільки солідарності, стільки участливости до, зрештою незнаної їм, отакої собі сірої, досить старчачого вигляду, людини — люто цькованої життям утікача із сходу. Тепло цієї людяности нічим не можна виміряти. І його ніколи не можна забути, і це тепло мене гріє...

"Українські вісті", ч. 1, 2, 3, січень 1956 р.

Примітка

"Тигролови" редагував Василь Чапленко й він їх скоротив, змінив назву на "Звіролови", поробив інші зміни та поправки. Після смерті І. Багряного В. Чапленко помістив статтю в журналі "Нові дні" під назвою "Для кого потрібна критика?", в якій між іншим коротко згадав і І. Багряного та їхні взаємини. Як відповідь на ту згадку, в журнал надійшло багато листів до редактора "Нових днів" Петра Волиняка. Деякі з них, листи та роз'яснення від Василя Жураківського, Петра Волиняка, Галини Багряної та Василя Чапленка, поміщені в частині "Додатки" в другому томі "Тигроловів".

БАМЛАГ – табори Байкало-Амурської магістралі.

Геренфольк (нім.) – нація панів; арійська раса.

Гмина (пол.) – громада, найнижча самоуправна адміністративна одиниця в Польщі.

ДеВеКа (рос.) – Далекосхідний край.

Ібаньєс Бласко (1867—1928) – іспанський письменник, журналіст, громадський діяч-антифашист.

МОПР (рос.) – Міжнародна організація допомоги революціонерам.

УСуС – боєць Легіону Українських січових стрільців

Орнітофауна – царство птахів; розділ біології.

РАТАУ – Радянське телеграфне агентство України.