Народження книги - Багряний Іван

Любченків літературний доробок, його архіви і все письменницьке "добро" "не постраждало. Але ця пожежа була своєрідним мементо, що навіть в оселі УЦК ніщо не гарантоване від найнесподіваніших несподіванок.

3

Одного холодного і сніжного дня я йшов по моршинській головній вулиці, далеченько від оселі, повертаючись від сільського голяра. Була обідня пора і я, власне, чимчикував до оселі обідати. Та пообідати в оселі більше мені не судилося. На вулиці десь взявся і заступив мені дорогу п. Скорупський, молодий початкуючий поет, він же й секретар гмини. Він був блідий, переляканий. "Пане письменнику! Зайдім на хвилинку до мене", — потягнув він мене, тим часом озираючись на всі боки. Це було близько його хати. А коли ми опинилися в його мешканні, він мене ошелешив, як довбнею:

— Тільки що гестапо заарештувало Любченка... І пошукують за "другим редактором з Харкова".

Маєш! Це було 18 листопада 1943 р.

У п. Скорупського не було сумніву, що питали якраз про мене, тому він і кинувся шукати мене, щоб попередити. У мене теж не було сумніву, бо "редакторів з Харкова" на той час у оселі було тільки два — Любченко й я. Та як би там не було, я вже не мусив би йти до оселі пересвідчуватися, чи це саме за мною шукають. Треба було щось придумувати. Так, як я фактично в Моршині нікого не знав, я був безпорадний. Але справу "щось придумувати" взяв на себе п. Скорупський, чого я ніколи не забуду й буду завжди йому вдячний.

До вечора пересидів я в мешканні Скорупського, курив знамениті "Махоркові" одну за одною, поки він десь ходив. Не можна сказати, щоби я дуже хвилювався, хвилювалися "Махоркові", чомусь горячи несамовито швидко. Я бачив багато смертей і не боявся раптом умерти теж, лише мені страшенно не хотілося теліпатися на мотузці. Бо ця мода, заведена німцями для "унтер-меншів", мені страшенно не подобалася. І треба сказати, що видиво, яке раптом устало перед очима й уперто не хотіло сходити з екрана свідомости — це були шереги повішених на гілляках, яких я так набачився від самого початку окупації України німцями. Я прекрасно розумів, що якби я потрапив в руки гестапо, то шансів на звільнення уже не було б, бо хто б став з них бавитися у справедливість,— "редактор з Харкова", звідки німці так ганебно втекли, репресований совєтами за політику, а значить політично активний, зв'язаний з націоналістичним підпіллям, жодних заслуг перед "геренфольком", крім одного поважного конфлікту ще по той бік Дніпра, у висліді якого фельдкомандант Б-р замало не повісив того бідного "редактора"... До того ж — хто б авторитетний тут за мене заступився, щоб рятувати? Та й хто має таку силу — рятувати з рук Гестапо тих, кого воно схопило? Ні, перспектива рішуче зла. Я вже страшенно шкодував, що був мало енергійний у пошуках шляху до "лісу"...

На смерканні повернувся п. Скорупський, що десь бігав і щось шукав. Тепер ми мали кудись іти. При тій нагоді він розповів мені, як наш приятель п. Дмитро Штикало в момент арешту Любченка, почувши, що шукають ще одного "редактора з Харкова", вихопився з оселі і, хоч і не був редактором "з Харкова", а тільки зі Львова, кинувся в ліс і там блукав до вечора, і нарешті повернувся знову до оселі, забрьоханий у снігу по саме нікуди. А блукав він так у самих ботиночках і випрасуваних штанях і притому, здається, й не простудився. Так було гаряче. Тут треба зазначити, що п. Штикало належав до націоналістичного проводу, а все ж не знав шляху до партизанського "лісу", а побіг у звичайний, що навколо Моршина.

Скорупський мене повів не в ліс, а в напрямку до оселі. В пітьмі ми кудись завернули — й опинилися в будинку... дирекції оселі. В тім будинку мене заведено до маленької, затишної і гарної кімнати і сказано, що отут я маю мешкати. Ховатися тобто. Нікуди не ходити, сидіти тихо, а там, далі, буде видно. І ще сказано, що зі мною матиме до діла інженер Б... На тому місія Скорупського скінчилася і він зник. Я залишився сам.

Гарна кімната, гарне ліжко, писемний стіл, стільців аж три, гарна кафельна грубка з газовим опаленням і — тихий жах. Невідступний, повзучий, підлий, що повертає голову все в один бік — до вікна, на вулицю, і змушує серце й душу на найменший подув вітру реагувати, боляче, моментально, по-звіриному. Кожен крок десь у будинку чи то на сходах, чи на горішньому поверсі шарпає нерви всі зразу. Особливо, кожен рип зовнішніх (вхідних) дверей. Та ще коли людина в такій маленькій, герметично закритій кімнаті, як у мишоловці! Я належав до тих людей, що виросли в полях і лісах, у широких степах і органічно не переносять тісних помешкань: почуваються психологічно в них, як упіймані в клітці. Та ще по довгих роках тюрем! Але куди ти дінешся?!

Вікно передбачливо завішене густою тяжкою гардиною, але що з того? Тужно, тоскно, тривожно. І страшно шкода Любченка. Вже ввижається картина, як ця шляхетна людина вже теліпається десь на мотузці, перелицьована смертю до невпізнання, на якомусь брудному перехресті Львова, перед юрбою... Згадалася сонячна година, коли ми лежали під смерекою... Згадалась розмова... І тут я пригадую свою обіцянку Любченкові написати роман...

І я вхопився за це, як топлений хапається за соломинку. Ця рятівнича соломинка: втекти від усього цього жаху, заглушити настирливе і підле чекання смерти, втекти в інший світ! Геть звідси! Подалі, в життя, на неосяжну волю...

Колишній задум, викладуваний жартома, тепер бурхнув на мене повінню. Це шлях утечі! Але в мене не було паперу...

По якомусь часу обережно постукано в двері. Я повагався хвилину, але за дверима голос вимовив прізвище інженера Б. і я повернув ключ у дверях... Увійшла чорнява, досить молода, інтелігентна людина, добре зодягнена, але без капелюха і пальта, значить мешкає тут, в цьому ж будинку. Ми познайомились. Це був сам інженер Б., про якого я чув, але ні разу не бачив. Він інженер всієї моршинської оселі. Це я його молитвами опинився тут. Він прийшов поінформувати мене, як користатися газовим опаленням, як поводитися, щоб ніхто не помічав, що я тут є. Поінформував, що це будинок управління курорту, та зараз у нижній кімнаті ніхто не живе і не працює. Лише в горішньому поверсі живе він з родиною та ще хтось свій. А ще попросив: в разі чого, то мушу пам'ятати, що я опинився тут сам, просто заховався та і все. І спитав — чи, може, я чогось бажаю. Я подякував за все і попросив паперу! Побільше паперу! І чорнила. І пер чи олівців. І більше нічого. Та ще спитав, чи я можу вночі тут працювати, звичайно при притемненому світлі, бо думка про наступну ніч, звичайно тривожну і безсонну, бентежила мене, але це не головне — головним було, що в грудях моїх горів вогонь, який перед цим спалахнув, — вогонь несамовитого бажання втечі від божевільної напруги нервів в інший світ.

— Можна... — відповів інженер нерішуче. Повагався. Посміхнувся:

— Майте на увазі, що якраз насупроти цього вікна знаходиться будинок поліції... А поліція, ви знаєте, кому підвладна...

Он як! А інженер ще подумав. Посміхнувся. А тоді махнув рукою:

— Добре. Працюйте. Це будинок управління, і світло у вікнах — це річ нормальна. Проте все-таки гардини не відслоняйте, а лампу затінюйте...

По якомусь часі інженер приніс мені купу чистого паперу (листи з зошитів, цілі зошити, пачки доброго паперу, — словом, все, що знайшлося в його хаті), приніс чорнило і ручку, приніс жменю олівців. І... кілька пачок "Махоркових"! Милий, симпатичний інженер! Я зворушливо потис йому руку.

Коли інженер пішов, я зразу ж гарячково взявся до роботи. Ніколи я в своєму житті так не працював. Я забув про все. До того, абстрагувався від дійсности, щоб якби раптом у дверях з'явився вістун і повідомив, що тепер от ідуть забирати "другого редактора з Харкова", я б не зрозумів і вигнав би вістуна з хати, назвавши його пришелепуватим.

Я працював цілу ніч і цілу ніч курив. І якби над ранок переступило поріг Гестапо, то воно б впало непритомне від диму.

Благословенні ті польські "Махоркові"!

4

Так я працював кілька днів.

Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником.

Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орнітофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер в уяві моїй був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, й географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, — я жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності набагато разів. Так відтворюють життя тільки перед жахом його втрати. Але, живучи ще раз, живучи наново, я оминав жах. Бо того жаху тоді не було, бо смерть тоді була смішна і жалюгідна. І я хотів її й тепер зробити жалюгідною. Я хотів над нею посміятися, познущатися, скасувати її раніше, ніж вона познущається наді мною і скасує мене.

На загал мій почерк широкий, розмашистий. Але тут, перед фактом все ж малої кількості паперу, мабуть, від жаху, що того паперу не вистачить, щоб усе умістити, мій почерк зробився таким економним, що й сам я дивувався. Перериваючи великі листки надвоє, до стандарту звичайного шкільного зошита, я списував ті аркушики з обох боків та ще часом і навхрест чи навскоси. Потім виявилося, що прочитати цей рукопис навіть самому авторові — це була проблема. Сторонній же взагалі ніколи б його не прочитав. Скоріше прочитав би давньоассирійські ієрогліфи.

їсти мені приносила дружина інженера, мила, надзвичайно симпатична жінка. Я нашвидку їв і знову брався до роботи. Або й їв, не перериваючи праці. На вулицю я не виходив перші дні ані вдень, ані ввечері. Словом, жив, як у камері самотнього ув'язнення.

Одного дня (третього чи четвертого) з'явився до мене помічник. Це був малесенький, три з половиноюрічний синок інженера. Він прийшов до моєї хати, оглянув мене, мій стіл і купу паперу.

— Вуйку! Що ти тут робиш?

— Пишу.

— Я хочу теж писати!..

— Добре!

Я його пустив до столу, підставивши другий стілець, дав йому грубий червоний олівець і дозволив йому "писати" на моїх вже списаних аркушах все, що він схоче.